Червона корчма (збірка)/Червона корчма
| Червона корчма Червона корчма |
Цвіт вишні ▶ |
|
До обріїв, наче гаптовані, прилягли чорною смугою ярчанські ліси. Принишкли і стоять похмуро, як нависла грізна брова над сивою рогівкою. Придивляються, понад розхвильовані лани ярозелених житів, до шляхів, що курявою димлять.
За лісами гримають гармати, наче хто возами кованими через мости їде… Над полями стоїть гул, а дорогами грьохіт і поспішне:
— Давай назад! — Куда? — Падалєє од Ґермана!
І йдуть сірі мундури червоних салдатів усіми шляхами, в шаленому поспіху й жарі червневого сонця, у відступ — аж куряться дороги. Подзенькують важкі, мов черепахи, танки, і на розбитих дорогах, виглядає, ось-ось і сядуть, розсипуючись купою заліззя…
Цокотять кінські копита… — Це кавалерія відступає. Вгинаються шляхи від тупоту й стону, а сірі мундіри все йдуть і йдуть…
З-за лісів встає гроза… Чимраз ближче й ближче…
— Возяться по московських, чортових лобах! — всміхаються поміж себе ярчани.— Не жалує їм німець! — приговорюють баби.
А лани хвилюють під вітром, що з темних лісів біжить, підплигує і, шуткуючи, шушукає поміж колоссям.
Присадкуватий Микола Кріль, що то зараз за поповою деброю хату нову почав ставити перед війною, стоїть перед корчмою і розмовляє з командірами. Розпитує, вивідує. Що хвилини заїздять під корчму нові і бурмиловато, ярками дивлячись, залазять у середину.
Рудий Борух крамарює в тій пивній кооперативі (бо з цієї корчми відкрили жидові кооперативу). Улесливо підбігає і кланяється:
— Здрастуйте, товарищі! Може пива, чи горілки стаканець — і зараз-же підморгує на свою Фаню. А та, зігріта, червона, в засмальцьованім хвартусі, розносить поважно, наче рабін тору, піднос із горілками, чи пивом.
У корчмі гомін. Червоні командіри перекидаються словами. Випють два-три — і в дорогу.
— Нельзя больше! — вияснюють і вискакують поспішно крізь двері.
В корчму вбігають танкісти. Запорошені кидаються до стаканів, що їм підсуває з кумедним, незугарним вихилясом Фаня. Пють мовчки.
Микола хоче розпитувати, та ті мовчать… На їхніх винужденілих обличчях розсівся тупий, переляканий вираз. Кидають недопите пиво і вибігають.
А на дворі гамір і крик. На всіх язиках перекликуються. Та найчастіше московська лайка. На перехресті побіля корчми задержуються на хвилину і йдуть дальше, дальше, незлічимими рядами.
|
|
В ночі над ярчанськими лісами багряні луни і ясні блискавиці від гармат. Чимраз голосніші бахкання стрілен чути. То підкочуються ближче, то, здається, ховаються в лісах. Десь у темному небі грьохочуть, постогнуючи важко, літаки. Летять, та невідомо куди. Певне на схід: на Кремянець, а може й сам Київ.
В глибокому ярі, що його прозвали ярчани Микитиним, посеред темних борів, — гомін. Декілька десяток темних постатей ворушиться на малій поляні. Денеде видно маленький вогник цигарки; святоіванським світлячком здається іздалеку. Ідуть притишені розмови, а то й час до часу вистрілить знечевя в тишу сміх… Та зараз і зацитькують.
— От і гемонський син, — ржить, коли наказано потихо!… — розлючено посиплеться в цей бік.
Це Юхимова ватага партизанів. Хлопці самі дебелі, крепкі. Не пішли в червону армію. Хто коні, а хто тільки шапку і старий обрізан з-під току в стодолі — та й гайда в ліси… А ліси здорові… Не найдеш…
Сам Юхим — старший вже чоловяга, що то й за Австрії воював і Україну будував в сімнадцятому, високий, дещо пригорблений, лиш вуса покручує рудого і всміхається. З большевицької тюрми утік і виховався в ярчанських лісах…
Дібрав собі свою старшину: самих хлопців, що їм на ногу не наступиш, і давай загін збирати. Хлопці йшли до Юхима, а він лиш підморгував своєму осавулові (так і прозвав), Микиті Чорному:
— Таке буде войсько, що тільки глянь. Не заснуть чортові москалі й жиди в нас! — От буде морока командірам і комісарам!
В загоні дисципліна військова. Не зробиш чого, то й не вертайся до Юхима. Як собаку прожене.
— Не хочеш слухати, а в войсько прешся. Іди геть, ледащо! Не тобі з нами на москаля ходити!Тричі аж із Кремянця приїздили в Ярчани енкаведисти — робити порядок з Юхимовою ватагою… Та куди… Ліси великі — не пройдеш, і шляху не заступиш…
Водив їх Юхим щось із тиждень по дебрах і ямах; підстрілив зо два десятки та й утік… Помагали червоним пісківські міліціонери. Не найшли. Червоні з помсти спалили читальню й церкву, а родини партизанів вивезли кудись…
За те в білий день погорів пісківський голова сільради, Колейко, що то нахвалювався „вижарить бандитське кодло”, — і серед ночі затовкли Юхимові хлопці двох міліціонерів.
Ярчани вдоволено підморгували собі:
— От і хлопець Юхим! Таких би більше, то й погані менше лазило б по білому світу!
А як упали перші німецькі бомби, і пронеслося по всій стороні, що війна — Юхим затер тільки руки і моторно підкрутив вуса.
— Буде робота, хлопці! — Хто боїться — нехай у хату!
Ніхто не пішов. Тільки учителів Бодьо, наймолодший партизан у загоні, похнюпившись, спитав:
— І буде, дядьку, війна вже до кінця?
Запит цей покрив голосний сміх хлопців. От і тільки всього.
Юхим провірив, скільки в нього сил і зброї, та й вирішив із Микитою Чорним і Явтухом, що не достає ще от так з двох десяток рушниць для хлопців і доконче хоч зо два скоростріли. Рада в раду і Явтух повів хлопців у Піски. Без гомону й крику, серед ночі захопили хлопці пісківську станицю міліції. Хто був — лишили мертвим, а зброї набрали аж надто: тридцять рушниць і пять скорострілів. Ще й ґранатів і муніції немало.
Щойно тепер почалась справжня робота. Хто не вмів стріляти — підучили другі. Юхим тільки ходить, придивляється та щось важить у думках. Похмурий, задивлений у темні стіни Микитиного яру.
А як на дорогах, що на Кремянець, закурило, і шляхами завовтузились червоні — Юхим рішив виступати до бою.
— Вже досить нам — говорить, бувало, хлопцям — сидіти тут борсуками в цій ямі, та тільки час до часу погратися з деякими міліціонерами! Нам треба військової справи! От, по селах москалі з жидами вимордовують наших, а ми нічичирк… В Ставчанах пів села спалили і розстріляли пятдесят душ, в Лащеві живцем попалили людей, а ми… — лиш сидимо. Вже досить цього!
Слово Юхимове тверде. Сказав і зробить. Наказав Явтухові зібрати з десяток-два хлопців та два скоростріли і рушати на південь лісами аж до Заставя, а Микиті Чорному йти на Лащів. Значить, обійти боком гостинець і тікаючих большевиків застукати ззаду. А сам лишився з трьома десятками в ярчанських лісах. Звідтіля мав наскочити з боку.
— Притиснемо їх на розстаї побіля корчми — та й розібємо дочиста. А в корчму пішлемо Андрія й Бодя. Нехай звідтіля у саму середину заїдуть проклятим… От і саламаха буде! — підсміхався.
Пізно в ніч виступили з яру партизани. Ішли тихо, тільки час до часу дзеленькнув десь кріс об гиляччя. Юхим стояв на краю яру і переглядав загони… Перший виходив Явтух зі своїми — на Заставя. Юхим підійшов до Явтуха… Говорили півголосом. Очі їх липали в теміні, як жар. Прощалися… Явтух пішов.Юхим дивився їм услід і, скинувши шапку, перехрестив дорогу. Виряжав їх, як батько, на перший бій. Тільки ламаний хмиз і гиляччя вказували в теміні, куди йшли Явтухові хлопці.
Швидко стрепенувся. Глянув на зорі. Вже добре споночіло. Зорі виіскрилися. Великий Віз котився, здавалося сторчака, по небу. Десь глибоко в яру заскиглив пугач.
— Треба пускати Микиту — шепнув стиха і подався в глибину яру. Микита розставляв хлопців, провірював, роздавав муніцію. Призначав обслугу скорострілів — самих лепських, військових хлопців. Юхим вдоволено похитував головою. Не вмішувався.
Микита підійшов до Юхима.
— Ну, вже пора! — почав. — Так завтра надвечір ми стрічаємося всі побіля корчми на розстаї!
— Н… н… так — гугняво відказав Юхим. — Чи всі — не знати! — Підсміхнувся.
Микита циркнув крізь зуби. — Ет, чорт його ма'! — Вже час!
Загін рушив. Попереду нього йшов Микита. Низький, присадкуватий, виглядав у теміні, як здоровий, густий кущ. Юхим задумався… Хлопці розходилися поволі на роботу в поле.
Прикликав до себе Андрія і Бодя. Почав розяснювати їм їхнє завдання.
— Пролізете тепер, ще серед ночі, в корчму та дістанетеся на під. Там просидите аж до вечора. Як тільки почуєте стріли від Лащева, висаджуйте скоростріл на дах і валіть по москалях. В саму середину. — Ти, Андрію, не жалій їм! Як схочуть вас дістати — то тут для них ґранати. Бийте по них доти, доки не прийдуть Микитині або Явтухові люди. Я сам буду йти від лісів. Ми їх візьмемо в обхід з усіх сторін, а ви з середини, та й зітремо ту язву. За наших рідних помстимося!
— А чи двигнете вдвійку скоростріла? — поспитав, дивлячись на худощаву постать Бодя.
— Певне! — вихопився хлопець.
— Ну, то з Богом! В дорогу! Тримайтеся, хлопці, добре, бо завтра большевиків дідько принесе немало. Вони напевне не будуть бити по корчмі, бо схотять вас дістати живими. Не дайтеся!
— Не бійся! — твердо відказав Андрій.
За хвилину пропали обидва в темному ярі…
|
|
Сонце вже добігало до лісів. Криваво-червоне віщувало вітер. Проглядало крізь щілину в ґонтяному даху на під. Бігало яскравими зайчиками по сіні, де лежав Андрій. Відсунена на лоб завадіяцько шапка, коротка цигарка в устах — надавали йому вигляд лінтяя, що, замість іти робити в поле, вилігується на сіні. А десь у другому кутку шелестів Бодьо. Ловив руками мухи і кидав їх у павутиння. Приглядався, як муха заплутувалась із розгону і, пискливо задзижчавши, пробувала вирватись із тенет. Та тут-же зараз і злазив поволі гидотний, круглий павук та, присікаючись з усіх боків до жертви, забирався до неї.
Зашевелів сіном Андрій. Бодьо підніс голову. Андрій кликав до себе. Поповз до нього.
— Треба злегенька діру на „пульомьотник” — тут засміявся кутиками уст — шикувати в даху — шепнув хлопцеві в ухо.
Піднявся на ввесь ріст і підшукував місце.
— О, тут! — показав на кусок порваного даху побіля грубезної крокви. Швидко, без галасу запрацювали вдвійку. Бодьо час до часу кидав непевним зором позад себе, в сторону діри, що вділ… Хоч засунена старими дверима, що їх вони тут найшли, та закидана сіном — розбуджувала в нього недовіря.
— Не бійся, не прийдуть! — глумливо посміхаючись, шепотів Андрій. — В гаморі, що надолі, не чутно тріскоту даху. А навіть, як почують — то що, думаєш, вителіпаєшся звідсіля. Го-го, братіку, щось дуже ціниш свою шкуру! Шкода було тільки брати тебе з собою!
Докір вколов до живого. Обличчя Бодя залилось гарячим румянцем.
— Боятися за себе — не боюся, але може завчасу пропасти діло, як почують! — відтявся. — Та зрештою побачите ще й сьогодні, що не боюся!
Поволі відлітали під твердими Андрієвими пальцями цвяхи, а Бодьо злегенька випихав одну по одній ґонти. Їх не викидали, тільки вміло прикривали чимраз то ширшу діру. А коли вже видовбали завширшки хлопа — сіли відпочивати.
Із двору долітав виразно гамір на шляху. Торохкотіли вози, перекликувалися салдати, ржали коні. Москалі задержувались побіля корчми, забігали в середину і грюкали дверима, аж повала дрижала.
Поволі зникали з сіна сонячні зайчики, і вони обидва поринали в легкій сутіні. Торішнє ще сіно пахло якимись примерхлими пахощами чебрецю й мяти, та час до часу залітав і затхлий дух зіпрілої цвілі. Андрій сидів мовчки, обнявши руками коліна. Тупо вдивився в найтемніший кут і думав. Бодьо приляг на сіні, підобравши під себе ноги. Долонями прикрив очі і пригадував якісь замерхлі образи дитинства. Саме тепер так настирливо вони напихалися йому перед очі.
— …Певне, що не хотілося йому вмирати — десь у глибині душі плелося, — але цього не сміє бачити він — Андрій. А зрештою, як казали старі бабуня: від смерти не втікти нікуди, хоч би й де заховався. Найважніше — не датися їм! Краще вже самому на себе руку наложити, як би мали вони…
Так, він уже знав тепер ясно, що коли не буде вороття, — залишаються ще ґранати. Нащупав у сіні холодні, круглі заліза. Ґранати. Провів долонею по них. Лежали поскладані в жолобині сіна. І здавалися йому звичайними яблуками. Було тихо…, тільки на шляху вигукували армійці, а деколи загуркотіло авто. Бодьо примкнув очі і не хотів думати про ніщо.
Нагло тишу різонув вистріл. Далекий, десь на полях…
Андрій і Бодьо підорвались. Серця забилися швидше, швидше. Від ранку на цих полях не впав ні один стріл, і тому цей, у вечірній тиші притаєних піль, видавався такий нежданний, хоч і вичікували вони його так нетерпляче… А далі другий…, третій… Десь ізліва… На шляху на мить одну застигло все, та зараз-же й звідсіля бахнули постріли… У відповідь з-поза корчми, з піль застрочив скоростріл…
На шляху знявся крик. Затупотіли кінські копита, загуркотіли вози…
— Значить, наші! — промовив півголосом Андрій.
Бодьо стояв заслуханий у цю дивну музику стрілів, що вискакували звідусіль нежданно й гостро.
— …Явтух! — ствердив повертаючись до Андрія.
А тимчасом на шляху завовтузились вози; коні хропли і виривалися з рук. Москалі кричали. Знявся галас. Та враз із цим над гомін цей вилетів крик:
— Стройс! Долой! Плі!
Це якийсь командір захотів спинити суматоху. Та його ніхто не слухав. Ще дужчий гамір покрив усе. Стріли грюкотіли з усіх сторін.
— А може б уже? — схвильовано спитав Бодьо.— Ще час! — твердо перебив Андрій. — От, ти піди та відсунь сіно з-над дверей, — залиши отвір наділ — швидко наказував Андрій. — Але не відсувай зовсім дверей: залиши от такий отвір, щоб мож було ґранату кинути! — кинув услід хлопцеві, а сам поспішно знімав заложені ґонти.
— Вже! — потихо донеслось із кута.
Вдвійку підняли скоростріла і висунули на дах. Андрій, спираючись на Бодьове плече, і сам просунувся крізь отвір.
На дворі вже добре стемніло. Кулі дзижчали і хвоськали, немов хто батогом затинав. То тут, то там липали вогники пострілів, неначе хтось сіяв розжареним вугіллям. На шляху торохтіли большевицькі скоростріли.
— От і сучині-ж сини! Відбиваються! — промимрив до себе крізь зуби.
Пристроював скоростріла. Та на похилому даху — нелегко. Аж упрів. З трудом якось пристроїв.
— Давай ленточки! — нахилившись, кинув Бодьові крізь отвір.
Бодьо стояв вслуханий у стрілянину. Розпізнавав, хто дужче бє. А скоростріли явтухівців аж заливалися, — неначе хто калаталом під церквою торохтів…
Заскрипів дах. Андрій приміщувався мабуть. На шляху кричали армійці, і хропли коні. А над усім цим — стріли… стріли…
— Бери ґранати — прошепотів з даху Андрій — і ставай побіля вилазу. Як тільки хто схотів би здолу, — вали! Але крізь діру. Вважай! Зараз починаємо своє!
Крізь отвір заглянула Андрієва шапка. По хвилині й він просунувся додолу. Зашаруділо сіно…
— Ну, вже готово! — відсапнув. — А ти?
— Теж!— А залиши для нас дві ґранати: як прийдеться здихати, щоб не з їхніх рук!
— Не журіться, без вас вже залишив! — злісно відказав. — Памятав про це!
Стрілянина не втихала. Явтух відгризався завзято, та мабуть мусів поступитись назад, бо випали були чимраз то дальші. Москалі, закриті від вогню ровом, напирали щораз то сильніше. Тільки від корчми не було рова, і вогонь з цієї сторони, напевне для них нежданний, наніс би їм страшні втрати.
Андрій, поглянувши на все, вискочив жваво на дах. Хвилина… дві і, мов собака, загаркотів люто Андріїв „максим”.
На шляху знявся пекельний крик. Армійці не сподівалися дістати від тилу вогонь. — Значить, ворог узяв їх в обхід… Зачалась суматоха… Кидаються, мов бішені, і стріляють безладно поперед себе. А далі тікають на поля.
Андрій тільки сплюне і строчить… строчить по темних тінях салдатів, по їхніх конях, возах, по автах, що попід тополі на шляху притаєні…
А на шляху гамір і зойк. Помітили большевики, звідкіля новий вогонь, — туди сипнули скорострілами. Засвистали кулі на даху. Лупають ґонти, розривають. „Максим” аж заходився від гаркоту, а Андрій, прихилившись до нього, тільки вслухується, чи від ярчанських лісів не насуває Юхим… Не чутно…
— Коби хоч Микита, — думає — а то й чорт тут не розбере!
Прихилюється за скорострілом і січе, січе… Нагло чує, як його щось сіпонуло за рамя. Заскиміло, занило… А потім щераз. Так, як би хто окропу налив на груди.
Здригнувся…
— Потрапили! — пролітає лискавкою в мізку.Та не відривається від холодного замку скоростріла; строчить… Рамя важчає…, а далі терпне долоня, — в лікті сіпає… В грудях ріже тоненько, тоненько, наче склом хто їде…, а далі вогнем заливає…
Бодьо чує, як удолі приставляють драбину, а рудий Борух приговорює:
— Туди, товаріщі! — Бандити тут нагорі! Їх у наших лісах тепер немало! Вважайте, бо вони можуть стріляти! Їх би так вогнем викурити!
Драбина скрипить, хтось пнеться поволі, осторожно… Миттю відриває запальник із ґранати і, налічивши чотири, жбурляє її крізь діру вділ…
Вибух і зойк іздолу заглушують усе… Бодьо гарячково зриває запальник ще і ще — і ґранати летять у корчму раз за разом… Повала здригається від вибухів…
Затискає зуби і наслухує… Вдолі чути лайку і стріли в стелю… Та несподівано це все, немовби втяв, замовкає… Настає якась нестерпна тиша… Тільки Андрій на даху строчить… Одначе чомусь не так уже, як перше… Гаркіт скоростріла слабшає чимраз то більше.
Бодьо забуває про все… Біжить у темряві, спотикаючись, до отвору, на дах… Висувається і бачить, як Андрій, похилившись важко на замок скоростріла, мабуть дрімає…
— Вбитий! — лискавкою шугає хлопцеві в мізку.
Повзе по даху до нього… Штовхає в плече…
— Не м..о..ж..у.! — сичить крізь зуби Андрій.
Значить живе… Запирається ногами об дах і втягає з трудом Андрія додолу. Кладе на сіні. Поспішно втискає йому в долоні холодне залізо ґранат… Ховає і собі дві в кишеню. Вилазить поспішно на дах…І знову гаркотить скоростріл, як передше. Люто, ненависно…
А кулі бють об дах і рвуть сухі цурупалки ґонтів…
|
|
Від темних ярчанських борів наступає Юхим. Нежданно наскакує збоку на червоних… Трьома скорострілами грає навипередки. Армійці кидаються врозтіч. Біжать у поля, в сторону корчми… Від Лащева женеться на них Явтух, від Заставя Микита. З усіх сторін наступають Юхимові люди.
— Та й Андрій не від мачухи! — вихваляють Юхимові хлопці. — Чи чуєте, як москалям приграє на той світ? — Сто рази краще, як орхестра з Кремянця! Їй Богу! — Тільки той Бодьо десь умірає зо страху! — докинув котрийсь.
Юхим принаглює хлопців. Біжать полями навпряшки, почерез моря гречок і конюшин, високими житами, що шелестять і бють гострим колоссям по обличчях. Юхим попереду. Високий, пригорблений, з крісом у руці женеться вихром. Дехто сплюне, а дехто, захекавшись від бігу, прищулює очі від темряви, що довкола.
Пробігають уже дорогу, що до села збочує, і вскакують в густий чатинник… Кулі тявкають, мов оси… Хтось із хлопців скрикнув і звалився долів…
Коби добігти до перехрестя й корчми, а тоді…
Несподівано виростає перед ними всіма вогонь. Яскравий стовп вогню. Розколює темряву, мов топір поліно. Хлопці закамяніли. Юхим скрикує хрипко, наче бішений:
— Корчма горить!Підложене з усіх сторін полумя охоплює цілий будинок. Лиже стіни і гадюками пнеться на крівлю. Сухий, ґонтяний дах в одну мить стає увесь у вогні… А з полумя торохкотить скоростріл. Кулі свистять і бють по шляху, по тополях…
Пожар світить ясно — ясно. Хлопці бачать, як вогонь, розгулявшись по даху, гуде непереможною стихією. І нагло вмовкає скоростріл…
— Хлопці, там наші! — скрикнув хтось.
Біжать щодуху. Вітер несе їм в обличчя жар і дим, метає іскри й цілі кусні горіючих ґонтів. Там пекло вогню…
Велетенський будинок корчми, здається, більшає, багровіє увесь, мов від крови, а далі, криваво-червоний, палахкотить увесь, мов ватра на широкій полонині…
І несподівано з червоного пекла вогню вискакує чорна, пригорблена постать. Повстанці бачать, як постать ця угинається важко під якимсь тягарем, що темною масою бовваніє їй на спині. Хтось скрикнув здивовано.
— Це ж Андрій!
Добігають до нього. Подальше від вогню схиляється низенько до самої землі. Перед очима хлопців стоїть уже виразно постать Бодя. Похилений над Андрієм, старається своїми руками привести його до памяти.
Хлопці стають здивовані і мовчки дивляться на незрозумілу для них картину.
— Та поможіть! Води давайте! — хвилюється Бодьо.Один із хлопців подає йому якусь пляшку. Бодьо притикає її до уст раненого. Пляшка булькоче поволі. Андрій ворушить головою.
— Слава ж тобі, Господи! — вдоволено зідхає Бодьо.
До гурта підходить Юхим. Бодьо підводиться і коротко розказує про Андрія і про себе.
— …а як вони підпалили корчму, і я побачив, що далі вже немає змоги стріляти, узяв його на плечі тай на світ! Шкода лише, що скоростріла залишив там. Не мож було і Андрія і його забрати.
— Нічого! — промовив стиха Юхим. — Добре, що ви живі. Ну та й справилися добре!
Хлопці раділи. Кинулися допомогти Бодьові віднести раненого далеко від корчми, в поля. Юхим пішов за ними. А коли двох, що визнавалися на ранах, оглянули Андрія і ствердили, що рани не смертні, тільки багато крови втратив, повертаючись до Бодя, сказав:
— Тобі завдячує життя! А ми нашу сьогоднішню побіду. Бравий хлопець!
Вдоволено клепче його по рамені. Бодьо всміхається ледве помітно, бо попечене в вогні рамя палить його жаром. Не каже про це ні слова. Стоїть, і радісно йому, коли приходять до нього давні його друзі і стискають руку.
Десь у полях падають ще густо постріли. Юхим засуває глибоко шапку на очі і дивним голосом кричить до хлопців:
— Гайда за ними!
І біжать далі вперед партизани. Похилені важко, з крісами в руках рвуться за ворогом навздогін. Бахкають постріли. А за плечима в них догоряє пожежа…— Чи бачив ти — питає один із хлопців, — як корчма ця почервоніла у вогні, неначе хто її кровю обмазав?
— Еге ж! Зовсім червона!
Довкола ніч і короткі постріли по полях… Попід тополі стоять залишені авта. А здалеку, вже за ними, догоряє, блимаючи, корчма.
Темні ярчанські бори не дивуються багряному небу, тільки стоять і дивляться похмуро…
На сході ясніє небо. Немов хто другу пожежу розпалив. Це ранок…