Не називаю й раєм
Тої хатиночки у гаї
Над чистим ставом, край села:
Мене там мати повила
І повиваючи сьпівала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину; в тім гаю
У тій хатинї, у раю,
Я бачив пекло. Там неволя.
Робота, тяжкая, нїколи
І помолитись не дають.
Там матїр доброю мою,
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила;
Там батько, плачучи з дїтьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долї,
Умер на панщинї, а ми
Розлїзли ся межи людьми,
Мов мишинята. Я до школи
носити воду школярам,
Брати на панщину ходили,
Поки лоби їм поголили;
А сестри! сестри! Горе вам,
Мої голубки молодії!
Для кого в сьвітї живети?
Ви в наймах виросли чужії,
У наймах коси побілїють,
У наймах, сестри, ви вмрете.
Менї аж страшно, як згадаю.
Отту хатину край села.
Такії, боже наш, дїла
Ми творили у нашім раю
На праведній твоїй земли!
Ми в раю пекло розвели,
А в тебе другого благаєм.
З братами тихо живемо,
Лани братами оремо,
І їх сльозами поливаєм.
А може й те ще… Нї, не знаю
А так здаєть-ся, сам єси…
(Бо без Твоєї, боже волї,
Ми б не нудились в раю голі!)
А може й сам на небеси
Сьмієш ся, батечку, над нами,
Та може радиш ся з панами,
Як править миром?! бо дивись:
Он гай зелений похиливсь,
А он з-за гаю виглядає
Ставок, неначе полотно,
А верби геть по-над ставом
Тихесенько собі купають
Зелені віти. Правда рай?
А подиви ся та спитай,
Що там творить ся у тім раю!
Звичайне, радість та хвала
Тобі єдиному сьвятому,
За дивнії твої дїла..
Оттим бо й ба! Хвали нїкому,
А кров, сльози, та хула,
Хула всьому! Нї, нї! нїчого
Нема сьвятого на земли!
Менї здаєть-ся, що й самого
Тебе вже люде прокляли.
|
