Червоний шлях/1923/2/Недруковані листи

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Червоний шлях
№ 2

Недруковані листи (Іван Франко)
Харків: «Червоний шлях», 1923
Недруковані листи Ів. Франка.

В рукописному відділи Полтавського Пролетарського Музею переховуються цікаві листи Ів. Франка до Олени Пчілки, здається, ще й досі ніде не надруковані. Подаю з них поки-що два листи біографичного характеру. Правопис зберігається.

I.

Вельми Шановна Пані
 Ольга Петровна!

Пишу сей лист іще під свіжим вражіннєм оповідань моєі жінки про ту безконечну, справді материнську доброту і терпливість, з якою Ви, заняті своіми власними клопотами і гризотами, піклувалися ще й моєю сімьєю через усе літо. Я не в силі описати Вам, як глибоко зворушили мене ті оповідання — і завстидали не троха: я добре тямлю, як мало я заслужив на таку Вашу добрість, хоч запевняю Вас, що в мойім поважаню Ви все стояли високо, обіч Вашого брата, а мойого найліпшого вчителя. Та се вже якось така фатальність, що я завсігди мушу прикрости та клопоти тим, котрих найбільше поважаю і котрим найбільше завдячую. В моіх споминах набереться багато таких моментів, котрі я рад би окупити своєю кровю, коли б се було можливе.

Крім слів щирої подяки за всю Вашу добрість і щирість, оказану мойій сімйі, я хотів би написати Вам ще про дві річи. Перша річ ось яка. Пані Олеся Озаркевичева (Бажанська) під впливом діскусій стрийського…[1] жіночого віча задумала розпочати з новим роком видаваня раз в місяць невеличкоі жіночоі часописі. Вона певно швидко удається до Вас з просьбою запомогати єі виданє Вашою цінною працею літературною. Я не сумніваюсь, що Ви не відмовите йій своєі підмоги і заохоти. Вона несвідуща в журналістичнім ділі і бойіться ріжних страхів видимих і невидимих: зависти товаришок, насміхів з боку «Поступовців» á la Цеглінський, злоби з боку ретроградів і т. и. Ми вже тут оба з П-ком силувалися вспокоювати єі і додавати йій духа, та я думаю, що Ваше слово буде мати для неі далеко більшу ціну. А думка сама міні видаєся дуже щасливою, тим більше, що виданє другого тому альманаха, крім коштовности і малоі покупности такоі книжки, має ще й те недобре за собою, що в найліпшім разі буде тілько обявом літературним, коли тимчасом газета самою своєю природою перетягає справу на поле роботи громадянськоі, стаєся осередком і виразом певного руху, завязком певноі постійноі «організаціі, котроі іменно жіноцтву нашому найбільше треба.

Друге діло, про котре я хотів поговорити з Вами, се новелла Лесі Украйінки, котра находиться у мене. Що Ви думаєте з нею робити? Я чув, що Ви призначили єі для другого тому альманаха. Та коли то ще той альманах буде друкований. Чи не можна би змінити сю постанову, щоби така гарна річ не лежала в рукописі? Я прочитав сю новеллу і вона міні дуже сподобалася, так що колиби була на те Ваша і Ларісси Петровни воля, я радо опублікував би єі в найблизшій книжечці своєі «Літературно-наукової бібліотеки». Я готов розпочати друк, як тілько одержу Ваш дозвіл. Дуже жаль, що здоровлє Ларісси Петровни не поправилося в Криму так, як усі ми надіялися. Та я надіюся, що гень хоч тепер, при холоднійшій порі, воно буде ліпше, і ми зможемо як найшвидче бачити нові єі праці, особливо ж обіцяні міні для бібліотеки переводи з Віктора Гюго.

Ми обоє з жінкою дуже турбуємося станом Вашого здоровля, Шановна Пані. Відйіжджаючи, жінка покинула Вас недужою, і боіться, чи турботи, яких причинили Вам наші діти, не пошкодили Вашому здоровлю. Будьте ласкаві, напишіть нам хоч кілька, слів.

Ми обоє засилаємо низенькі поклони Вам, Шановна Пані, Ларіссі Петровні, панні Лілі, а діти моі поздоровляють Дорочку і Михася, і Оксаночку, і Марисю. Як з єі здоровлям? Дармо вона боялася, що набралася сухіт від нашого Петруська. Єго оглядував лікарь і запевняв нас, що ніяких сухіт у него нема ані признаки, а є невеличка англійська болізнь і звичайні припадки, якими боліють діти, коли у них ріжуться зуби. Старші хлопчики, дякуючи побутови на селі, вернулись геть-геть здоровійші і кріпійші; звісно, я з сего маю поки що лиш тілько користь, що весь день до 8-оі години вечера не можу й думати, щоби сидати за яку небудь роботу. Шукали ми кватири іншоі і не найшли, прийдеться мабуть зимувати ще в тій самій.

Прийміть, Шановна Пані, ще раз мою щиру подяку і запевненє, що Вас високо поважаю.

Ваш покірний
 Іван Франко.

Львів д. 30 п. с. сент. 1891.


II.
Ласкава Пані!

Отсе нині дістав Ваш лист i Вашу посилку і спішу відповісти Вам на деякі Ваші замітки. Повісті Вашоі ще не вспів перечитати; на всякий спосіб, судячи по вашому резюме, річ буде цікава, і я в проспекті «Зорі» поклав йійі між річі, котрі будуть в першім ряді друкуватися. Жалів тілько, що ніяк не можу вдоволити Вашого бажаня і зачати печатаня з 1-го н-ра. До перших н-рів, призначений уже давнійше роман пок. Свидницкого «Люборацкі»; мусить бути хоч половина єго напечатана, поки будемо могли розпочати Вашу повість. Се однак, здаєсь міні, не повинно знижати Вас і знеохочувати від кінченя Вашоі повісті; противно, чим швидше я буду мати всю єі в руках, тим швидше почну печатати, т. є., всяка познѣйше прислана річ иншого автора буде мусіла посля нап. Для того прошу Вас викінчуйте свою повість і присилайте єі на моі руки; у нас важне діло не тілько доброта твору, але й єго обширность; поки замістити, треба добре обрахувати ся з місцем, щоб і скінчити в означений час і не перетяжати нумерів і вдоволити справедливі претензіі й инших авторів. Надіюсь затим, що Ви, ласкава Пані, приймете на увагу се моє заявленє, і не тілько не знеохотитесь до дальшоі праці, але тим жвавійше до неі повернете свій великий талант і свою трудолюбність.

Звісно, я бажав би дати що небудь із Ваших творів до 1-го н-ру. В першім н-рі не буде зачинатися жодна ширша повість, а хотів би я напечатати в нім дві цілі новелі, одну украінську, а одну галицку. Думав я, що прислана міні новеля Мирного буде могла розпочати нумер, — але по сюжету свойому она не годиться. Остаєсь або новелька Кониського, або, коли б Вам можливо було зладити щось коротенького, а цікавого та гарного, то я ще радше дав би Ваше. Будьте ласкаві над сим подумати!

З віршів Ваших, котрі я зараз прочитав, по мойому, найкрашча, а одинока згожа до печаті — байка «Орел на визволі». Я й напечатаю єі — коли не пришлете що іншого, більш підходячого, — таки в першому н-рі. Вірш «З новим роком» — простіть за слово — слабий; нема в йому ані новоі думки, ані навіть новоі, енергичноі дікціі, — а зато багато язикових зворотів нагадує манеру Старицького. Гарна викінчина форма не викупає тих недостатків. Байка-ж «Радощі Й смуток» гарна по ідеі, але оброблене ростяжене, початкові, вступні вірші троха нереальні і наівні, ну, і мотів не вичерпаний, не заострений як слід. Кінець не вдаряє душу нашу так, як би повинен. Коли б моя рада не видалась Вам невмісною, то я радив би Вам переробити сю байку, покинувши поперед всего Глібівську форму вірша, зложену для гумористичного, а не для такого суріозного оповіданя. За то, як кажу, послідня байка прекрасна, хоч декуди стражде багацтвом епітетів і приставок. Ну, та се не бѣда. Щоб вичерпати літературні замітки, нагадаю Вам, шчо пані Кобринська в Болехові дожидає Ваших причинків до жіночого Альманаха, і що я чув, буцім то у вас є деякі матеріяли після покійного Руданського. Міні дива наговорено про єго якусь поему, чи «Царь-мотиль», чи що такого. От би гарно, коли б у Вас було що такого, або коли б Ви хоч знали, де за тими рукописами шукати!

А тепер про моє редакторство. Воно зовсім не таке, як Ви собі уображаєте. «Заря» — власність тов. ім. Шевченка, а я нанятий тим товариством слуга-редактор. Ані доходів ніяких (крім згаданих 25 гульд.) побирати, ані за редакцію відповідати я не буду; так як доси підписував Партицький, від тепер підписувати буде Калитовський. А моя річ — представляти редакційному комітетові матеріял, котрий має бути принятий (а може бути й непринятий) до «Зорі», справляти рукописі і вести корректуру. За власні праці міні осібно не платять, а редакторскоі компетенціі у мене лиш тілько, що можу певний матеріял зовсім не дати; звісно, коли комітет рішить друкувати якусь річ, то хоч би я й не хотів, она буде друкована. Що при такім оплаканім редакторстві міні конечно треба шукати зарібку не то у инших часописях, але у чужих народів, се, надіюсь, і Ви самі тепер побачите. Звісно, до Kraju дописувати я не закину, хоч зоробок там не такий то добрий уже хоч би для того, шчо моіх річей они друкують мало і платять аж з кінцем кварталу. Запрошено мене писати наукової річи в варш. Ateneum і в краківський «Przeglond polski» — та писати наукові річи діло дуже трудне і вимагає тілько вільного часу і вільноі голови, що я можу тричі пропасти, поки з тоі кози мяса добуду.

За мою допись в Kraju народовці зняли було велику бучу, хотіли другий раз елімінувати мене, та одумались, бачучи, що се було б разом і сумно і смішно. Настрій мій при всім тім тепер крашчий ніж був тоді, коли я писав Вам послідній лист. Ви, Ласкава Пані, на такі вибухи мого сангвінічного темпераменту не звертайте багато уваги, і особливо зважте й те, що як повістяр я люблю всякий стан псіхологічний доводити до крайних границь і тим то декому мимо волі й прибільшую те шчо мене болить. Се й не шкодить; виписавшися і переживши в такій хвилі всю суму того терпіня, яке даний стан псіхологічний може нам дати, чоловік опісля стає спокійнішчий.

Посліднім уступом свого листу Ви, Ласкава Пані, вбили міні чималого клина в голову. Звісно, о таких річах, як родинне житя, Ви компетентнійші говорити, ніж я, — а говорите Ви таке, що міні аж страшно, звісно, я знаю потроха, що значить недібране подружє, але знаю не менш того, що дібрати подружє єсть майже неможливо, що подружє майже завсігди — лотерія, котру 99% хибляє. Значить ся, щож тут робити? Дві дороги: або зовсім зречись думок про заснованя власного огнища, або — і се міні здаєсь хоч не прінціпіальна, а найпрактичнійша дорога — умалити претензіі до крайноі можности, не надіятись за много! Міні здаєсь, шчо найбільша часть щасливих подруж основана іменно на тій обопільній взаімній, резігнаціі, на поблажливости для взаімних похибок. Ех, Ласкава Пані, коли б Ви знали, з яким людьми приходилось міні не тілько миритися, але й дружитися і з яким оптімістичним упором я вмію вишукувати добру сторону в чоловіці зовсім упавшім — ну, та се нехай собі! Даруйте Пані, що війшов на те особистоі натури поле і що до повніших, може й зовсім лишних уваг докину одну, може й зовсім уже недіскретну: Ваші уваги о подружю писані таким тоном, немов би були вимерені на певну, одну особу. Коли так, то я дуже був би радий почути від Вас дещо більше в тій матерії, коли ж ні, то щиро прошу Вашого прощеня за те питанє.

Про Б. не пишу Вам сим разом нічого, але надіюсь незадовго донести Вам дещо більше про єго житє, бо один чоловічок від нас має у него сими днями бути.

Щиро кланяюсь Вам

Ваш Іван Франко.

Львів, ул. Ліндого, № 3.

Друкарня упоминаєсь о гроші. Михайла ще нема.

Подав Ів. Ткаченко.

——————

  1. Тут пропущено одно слово дуже нерозбірне.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1927 року і автор помер щонайменше 100 років тому.