Червоний шлях/1923/2/Пудель
| ◀ М. Йогансен. Сонатина |
Червоний шлях № 2 Пудель (Микола Хвильовий) |
П. Тичина Приїхало до матері да три сини ▶ |
|
МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ
Виходили на іскрясте шосе, в перламутр гарячого полудня. Утомно дріжали наливні поля і перелітав димний леґіт. Небо блякло; нечутно й зів'яло скрадались полинялі соняшні дороги до незнайомих горизонтів, до туманово-бузкової маси.
На повороті почули останню міську пісню: трамвайна путь розлетілась в яри і раптом плавко спланувала півколом назад. На перепутті, під зеленою мжичкою дерев, дрімав парк: бюст Ласаля, стежки, алеї. Потім і він одійшов у бік. — Тоді знову іскрясте шосе і даль молодих лісів.
На двадцять кроків вперед йшли: мадмуазель Ар'йон опереточна співачка з „Не ридай“) і дві баришні з редвидату: Тоня (так говорив студент) і — може Дуня, може Катя, невідомо: з нею ніхто не говорив. З ними: якийсь тип і студент-організатор вечора. — Вечір (музикально-вокально-танцевальний каламбур) на вілі „Зелений гай“, сьогодня, „на користь“. Ще alma mater прохала Сайгора сказати вступне слово на тему: біжучий мент.
Ар'йон йшла під рожевою парасолькою, яку ніс тип. Тоню вів під руку студент.
Тераси іподрому й павутиння далекого радіо поволі й рішуче зливались з будівлями. І коли входили в сутінь придорожніх верб, повернулись і бачили один одномастний узаміт міста.
Сайгор взяв сигаретку і передав портсигара. Григорій переложив ремінь рушниці на праве плече і закурив. І говорив — потім — про Богомольські Болота, про крижнів, про вечірній перельот. Його руде обличчя наливалось кров'ю і творчо, по дитячому, світились зіниці. І знову згадував очерети. село, нирців, заячі стежки, полювання, ще полювання.
Сзйгор примружив сірий погляд і зняв кашкета.
— Добре!
І сказав прозу: одкомандирує в райком, а відтіля Григорій поїде далі, на сельроботу, на село. — Підхопив:— На село?
Григорій довго плутався в незвязних фразах і нарешті рішив, що йому все-таки тут, кур'єром веселіш, ніж десь, „на задрипанках“.
— Полювання гарна річ, та бачте…
Сайгор бачив. — Сонце стояло над головою. Город відходив по шосе, а за ним плентались яри, іподром, радіо. Сизою ртуттю коливались далі.
І в цей мент, як звичайно, Сайгор думав про ті-ж засідання і згадав термінові пакети.
… — Глядіть же, не забудьте однести.
— Не турбуйтесь, — сказав Григорій.
Марчик дворняжка: літом — лягаш, зімою — гончак, дома — сторож зірвав ґаву і помчав за нею по тирсі. Тоді-ж відстав пудель мадмуазель Ар'йон від компанії, і, з кошиком в зубах, пішов рядом з Сайгором. І тоді ж повернула голову баришня з редвидату — не Тоня — і чогось подивилась на Сайгора і посміхнулась тихою звичайною усмішкою. Потім кожного разу, коли пудель залишав Ар'йон, баришня — не Тоня — поверталась і усміхалась тихою звичайною усмішкою.
Сайгор погладив пуделя по кучерявій львиній гриві і сказав:
— Гарний пес. Чудова порода для дресировки.
Григорій мабуть образився за свого Марчика і подав бандитський посвист у тирсу. А коли дворняжка підлетіла, помахуючи хвостом, і показала зуби, він тут же, на шосе, примусив її служити на задніх лапах.
— Все-таки я так скажу, — промовив Григорій, — не люблю я цих пуделів. Так: ні те, ні се. Користи мало. Ну тягає в зубах кошика, а що з того? Подумаєш, штука!
Потім з любов'ю посіпав Марчика за вуха і рішуче заявив:
— Молодчик!
Певно, Григорій був патріотом своєї батьківщини. — А породистий пес труснув львиною гривою і помчав до мадмуазель Ар'йон.
Входили в ліс. На узліссі рожева парасолька прикрила траву: компанія сіла відпочивати. Коли підходили до них, з глибин зелени повстав раптовий вітер і з шумом помчав на шосе. Сайгор і Григорій сіли праворуч.
— Сеньйоре, — сказала Ар'йон, граючи до Сайгора льонними дзвониками на скронях. — Ви цілком певні, що наш вечір пройде щасливо? У мене якесь передчуття. Знаєте?
Сайгор сказав, що він нічого не знає, що його попрохали сказати вступне слово — і тільки. Все-ж инше його не торкається.
— Ах сеньйоре, як ви індиферентні…Тоді Сайгор підвів нервово брови й подивився кудись убік. І тоді-ж мадмуазель Ар'йон скинулась, показуючи рядок прекрасних зубів.
— До жорстокости, знаєте — до жорстокости.
— О, божественна медхен, — вмішався довгоногий-довговолосий тип, — шпрехен зі?
— Ну?
Тип закинув волосся і взяв витончену руку мадмуазель Ар'йон.
— Я чув! це велике! слово! товариш!.. — і продеклямував якусь чергову банальність надто театральним голосом.
Сайгор одвернувся і невимушено ліг на траву. Григорій сидів далі й уважно розглядав свою рушницю. Потім розложив ладунку і переглядав набої.
Студент тихо розмовляв з Тонею і зрідка, тмяно поглядаючи на неї, обережно клав свою руку на її білосніжне межево, що виглядало від сорочки до матової шиї, від тугоперсого молодого взгір'я. Тоня розширяла жваві ніздрі, шелестіла віями й бавилась руками в траві. Баришня з редвидату — не Тоня — самотно сиділа збоку і дмухала на „божу коровку“, що застигла в неї на долоні.
З іподрому зірвався аероплан і, розрізаючи повітря клекотом мотору, закружляв над узліссям.
Тоді ж на крайовиді від города показалась крапка. Наближалась, збільшувалась, і бачили фаетон з парою вороних коней. Коли фаетон порівнявся з компанією, Марчик зірвався і полетів у курево. Іще чути було буйний бандитський посвист.
Пудель одмахнувся від мух львиною гривою й розумно дивився на кошик, що стояв біля Сайгора, біля ніг. — Спека перевалювала за гарячий полудень — непевно й млосно. Але дихати стало трохи лекше. За дорогу нагартовані простори стомили, і через де-який час Григорієва фляжка була порожня.
Знову підвелися продовжити путь. Тоді Сайгор пішов до Григорія — мабуть нарочито — взяв у нього ладунку і для чогось перекидав набої. Тільки коли компанія з шумом влетіла в ліс і гулко залунала луна, Сайгор сказав:
— Ходімте.
Пішли. З листяника чули чергову банальність. Кричав тип:
— Майне кляйне лібе медхен, іх лібе діх зер ґут.
Мадмуазель Ар'йон, очевидно, не знала жодної мови і плутала німецьку з французською.
— Парле ву франсе?
— Уй! Уй! — кричав тип на ввесь ліс.
Йшли. На півдорозі до віли бачили хлоп'яків-чабанів, бачили корів, що тріщали меж дерев, пробираючись на узлісся. Томилась вільха, безсило опустивши крила. А ввесь ліс жив якимсь невідомим життям, і хотілось сказати, що була тут і тайна віків і тайна світобудівлі.
В'ялі літні мислі хмарою купчились над головою, і було нерозгадано, таємно і прекрасно.
Григорій насвистував пісню, і від неї линула жура: і пісня і бандитські буйні посвисти були тако-ж надзвичайні.
Сайгор уперше за все літо вибрався за город зі стосів відношень, з димних кімнат засідань, з мітингових, ячейкових, — ових промов, дебатів, преній, дискусій. Перший раз за все літо дихав вільним чистим повітрям. І мабуть перший раз за довгі роки відчув якийсь солодкий біль, якусь неясну трівогу. І тут же над його згорбленим станом незнайомо нависла примара вагання. Якого? Відкіля? Він не знав. І навіть по-дитячому здивувався йому. Біль тягнув кудись на невідомі шляхи, і од болю були невідомі шляхи. А навкруги гримав день і чути було — на сопілці — тоскно-радісний ґімн життю.
Виходили до соснової посадки, зрідка бачили на взгір'ях білі крила забутих віл. І був далекий гомін.
Десь, збоку, Марчик зірвав звірину і гулко, замираючи, помчав за нею в гущавину.
Григорій — не встигли підійти до віли — захвилювався і покликав свого собаку. Поспішно забрав у Сайгора декілька сигареток. Потім збільшив крок і забіг уперед. Сайгор думав було піти з Григорієм, але потягнуло до ставка освіжитись від спеки нагартованого дня.
— Подивимось, що наполюєте!
Відповів:
— Як би ви знали, що то за Богомольскі Болота — птиці сила!
І знову натхненно говорив про полювання, про крижнів, про вечірні перельоти.
Нарешті, поправивши ладунку, Григорій кинув де-кілька слів і хутко попрямував убік. Сайгор не злився з компанією і один пішов до ставка. Пудель, очевидно, передав кошик мадмуазель Ар'йон і доганяв його.
— Сеньйоре! Бережіть мого Дружка. На вашій відповідальності. Чуєте?
— Чую, — голосно відповів співачці і звернув з доріжки в шелест торішнього листя.
До купальні не пішов — відчув раптом сором'язливість. Трохи здивувався своїй нелюдимості і зупинився. Дивився на білі статні фіґури голих людей, що вовтузились у воді, слухав бадьорі побідні крики мужчин і лемент — різкий, як розбите скло — женщин. Ще раз попрямував-був до купальні, але на півдорозі знову повернув.
Пішов півколом. За ним, помахуючи львиною гривою, породистий пудель.
Сайгор гадав купатись на тім березі, де лементували підлітки. Але коли прийшов туди, побачив, відчув: це постійна резиденція юнаків, тут кипить, горить, скаженіє кров, тут на релях коливається голова і повно запашного туману в ній…
Сайгор хутко пішов далі і доти брів сутінковим верболозом, поки нарешті не найшов спокійного місця.
Над ставком клекотів побідний крик сотні баритонних голосів. Сонце мчало з тепло-блакитного неба і з розльоту вдаряло у води. Тоді дзвеніла поверхня міріядами бризок і в діямантовій млості стогнали береги. Це було життя: і побідний крик, і вороні островки на жіночих тілах, і резиденція підлітків, і запашні перса, і надзвичайний польот божевільного сонця.
Коли Сайгор виліз із води, чув на тім березі, як горошив вереск мадмуазель Ар'йон.
— Сен'йори! Сен'йори!
Мабуть підлітки залізли в купальню.
Від віли „Зелений Гай“ росходились доріжки, стежки, в ліс, далі, де поринали в океані зелени инші віли, инші доріжки, инші стежки. По дорозі виростали сади, парки, білі крила будівель. І тут, де сонце злилося з зеленим океаном в одну тремтячу симфонію, Сайгор знову пізнав надзвичайний солодкий біль. І тоді ж світ, вся земля — буйна й радісна — поринули в цім болю. Ліс рожав загадкові згуки в безмежність. Фаркали крила лебединих віл.
В гущавині, на схід, вдарив дзвін на першу вечерю… Згук розрісся, потім знітився, потім пішов стежками, сторожко ступаючи оксамитною лапкою. Потім тихо зітхнув і навіки поринув в глибині дерев.
Пудель обережно брів по торішніх листях і ні на крок не відставав від Сайгора. Подумав: чого так несподівано прив'язався до нього цей пес? І тут же згадав, що, виходячи з городу, з пропозиції мадмуазель Ар'йон кинув пуделю з її кошика де-кілька конфетних плиток.
— Ах ти! — і потріпав львину гриву.
Ще потріпав. Собака подивився на нього холодними розумними очима. Здалось: погляд здивований.
— Ах ти!
Пудель холодно й мовчазно приймав ласку. Сайгор згадав Марчика — цю універсальну, енціклопедичну дворняжку. Звичайно, Марчик на ласку показав би свої гострі зуби, лизнув би руку, а то потерся-б об коліна і помахав облізлим хвостом. — Пудель мовчазно і холодно приймав ласку.
Входив під біле крило далекої віли.
Раптом з воріт вискочила ватага.
— А ви як сюди?
Студенти, мадмуазель Ар'йон і баришні з редвидату зупинились біля Сайгора.
— Шпацирую.
— Шпацирен! Шпацирен! — кричав довгоногий-довговолосий тип, прогремів на ввесь ліс для чогось „віват“ і ні з того, ні з сього гаркнув:
— Іст шон цайт цу шляфен!
Як і треба було чекати, співачка сер'йозно спитала:
— Парле ву франсе?
Потім скаржились, що вже обійшли майже всі віли, а продали всього 4 квитки.
— Я ж казала вам! Мене ще ніколи не одурило передчуття. Але це не все: обов'язково скандал буде.
Про який скандал говорила мадмуазель Ар'йон, Сайгор не розумів і машинально дивився на її льонні дзвоники на скронях. І було нудно.
Компанія далеко одійшла від віли, і мадмуазель Ар'йон побігла доганяти її. Тоді ж Сайгор повернувся і побачив біля себе баришню з редвидату, — не Тоню. Очевидно, вона давно вже стояла тут. Бачив: як і раніш усміхалась своєю тихою усмішкою. Чогось збентежився, не знав що сказати і сказав:
— І ви тут?
— І я тут, — і ще усміхнулась.
З лісу кричала співачка: Дружок! Дружок! Але пудель, мабуть, конче рішив не покидати Сайгора і, залишивши компанію, знову виходив на ріжу.
Баришня з редвидату — не Тоня — мовчала. Тоді, червоніючи, спитав Сайгор:
— Прошу пробачення… я не знаю як…
— Татьяна, — підхопила баришня і теж почервоніла.
Мовчали. — Баришню Татьяну Сайгор — згадує — десь бачив, і, звичайно, він іменно її, мабуть, не бачив, а бачив їх у своїй установі, в инших установах — сотні. Машиністки, ремінґтоністки, стенографістки, журналістки, — істки, сірі — може красиві, може погані, просто манекени, просто автомати, на яких можна прикрикнути, коли треба, бо це ж вони радянські баришні, які бояться скорочення штату більш, як гармат, революції, вибухів, Махна, бандитів. І тут згадав якусь сіру стенографістку, котра згоджувалася працювати під ряд 72 годині, лиш би їй довелося записати промову т. Раковського.Відчув себе ніяково, бо стрів баришню в инших умовах, про які, здасться, забув, може не знав, не чув. Якось дивно було, наче попав в полон, у ворожий лаґер.
Баришня Татьяна мовчала. Потім ще усміхнулась і йшла поруч з Сайгором по зеленому океану.
На вілі, на північ, жагуче виводив хтось в гущавину жагучий мотив якоїсь примітивної, забутої пісні. За лісом, в степу ревів автомобіль. Раз-у-раз підлітали білі крила будівель. Зрідка по дорозі виступали лапасті дуби і роскидали буйне шатро. Тоді хотілось зірвати дубовий листок, положити його на чоло і вбірати п'яний міцний дубовий запах.
Знову розбігались доріжки, і ступила по них, як тиха луна дзвону, пляма блідоголубого неба і теж — оксамитною лапкою повз віл, далі, щоб у млості поринути десь. Зірвалась птиця і дико, побідно закричала над лісом. Тоді ж закричала друга птиця — кволо й тоскно. Тоді ж полетіли на доріжку білі і сірі пелюстки: то хижак рвав тіло своєї жертви. Потім ще крик — дикий і побідний.
— Хороша погода.
— Погода гарна.
І подивився на баришню. Вона говорила про погоду. Мабуть, серйозно тягнула цю одвічну нудну тему. Сайгор спробував був перевести говірку на инше, але зрозумів так: Татьяна воїстину недалека дівчина, типична міщаночка з обмеженим кругоглядом.
І все-таки він мав себе з нею ніяково. І не відсутність теми робила ніяковість, було щось инше, чого він ніколи не відчував там, в установі, на мітингах, на засіданнях, на лекціях. І зараз порівняв це з тим, що було колись в юнацтві, коли батько сказав у перший раз: „закуримо?“, і він хотів закурити і боявся закурити і боявся загубити батькову повагу. Це були почуття: і злочинця, і юнака, і ними відчув себе.
— Закуримо?
Сайгор здрігнув.
— Закуримо, — і вийняв портсиґар. Татьяна, очевидно, хотіла, щоб Сайгор взяв її під руку. — Очевидно.
Виходили на узлісся. Пудель сів на трзву і поволі лизав лапу.
Але, як завше буває на вілах, природа взяла своє, тим більш, що прибуло ще де-кілька студентів — організаторів вечера „на користь“. Правда, ці студенти держались окремо. Все ж таки над вілою повис гомін.
Літній театр студенти зайняли з вечера зі всім вжитком: сцену, будку з розбитою роялью, поламані стільці. Студенти ремонтували кін, утрамбовували ґрунт залі з голубою покрівлею — небом. Поставили біля входу стіл на трьох ніжках (без четвертої) і посадили колеґу продавати квитки.
Зібрались з будівель, з лісу, від купальні хлоп'ята, заглядали в щілини, дивились на мадмуазель Ар'йон, на довгоногого-довговолосого типа і подавали пікантні репліки.
Зрідка проходили ґранд-дами зі всією фамілією і заглядали в театр, іронично посміхаючись Все-таки підходили до афіши і негляже розглядали її.
— Ах! Мадмуазель Ар'йон теж тут? Обов'язково прийдемо.
Касир пропонував купити квитки, ґранд-дами ухилялись: купимо, мовляв, купимо, почекайте.
— Мадам! це на користь студентів. Будь ласка, квиток.
Тоді говорила ґранд-дама:
— Ах, боже мій, знову на користь!.. Марья Петровно! Ви не можете уявити, як обридла ця „на користь“.
— Так… Так… І на голодних, і на голодаючих, і на дітей, і на інвалідів, і на чахоточних. Прямо ужасть!
— А ви, господин студент, маєте мандат? — підпливла до столика третя і змахнула з чола батистовою хусткою сало. — А то, знаєте, разнії бувають…
Студент вийняв мандат. Тоді спитала друга:
— Мар'я Петровно!.. Ваш Коля ще не приїхав з ком'ячейки? А мій, знаєте, Іван Дем'янович вчора обкушався яблоков і таке, знаєте, засорєніє желудка…
— Ужасть! — зітхнула Марья Петровна і порадила: візьміть же, душенько, від доктора записку. Що ж поробиш — комуніческая дисціпліна. Порядок.
Ґранд-дама кивнула головою і докірливо дивилась на студента. Потім обидва виводки плавко почали віддалятись.
Виддалялось і сонце: все нижче і нижче сідало за вілою. Криві проміння стояли в задумі, потім гладили оксамитом мігдальний колір лісу. Запахло вечірнім цвітом — таким незносно-млосним, мов фаркнули десь кропив'яні пожежі. Летіли на ночівлю птахи. Десь прокричав удод свою одноманітну пісню. Проходили до купальні з рушниками — одиночки, маси, фамілії. За ставком, на луках, іржав кінь.
Тихо, крадькома ступав надзвичайний голубиний вечір.
Треба було починати музикально-вокально-танцевальний каламбур (так всі учасники казали, тому що вечір був імпровізований, тому що не з'їхались всі учасники і не приїхав гармоніст).Зійшлись всі — від купальні, з віл, з лісу. Але авдиторії не було, і навіть на 10 — 12 квитків, які продали на вілах удень, ніхто не приходив. Організатори хвилювались, тому що були учасники з гонором, для яких треба було дістати авдиторію.
Але порожньо виглядали доріжки, і тільки хлоп'ята осіли дерева навкруги літнього театру і заглядали на сцену, знову подаючи пікантні репліки.
Сайгор давно вже прийшов з лісу і ходив тепер з будки, від розбитої роялі, до сцени, на повітря. Звичайно, більш за всіх хвилювались студенти, що утрамбовували імпровізовану залю, і більш за всіх — мадмуазель Ар'йон, яка бачила в цім якийсь скандал.
Все-таки розложили огнище біля театру, під деревами, і зварили один куліш і варили ще другий куліш. Баришні з редвидату дістали десь ложки і запрошували до вечері.
… — Чого ж ви нічого не їсте, товаришу?
До Сайгора підійшла Татьяна і рішуче потягла його, тому що сходив вечір — сходились межі світла: соняшного, що умирало і з багаття, що чим далі, то більш розгоралось, Сайгор в Татьянинім звичайнім обличчі побачив хороші теплі лінії, до яких потягнуло. Він взяв її під руку, і вони пішли.
— Я сама не люблю цієї публіки. Обивательщина.
Татьяна сказала, безумовно, серйозно і щиро, і мабуть тому, що серйозно і щиро, Сайгор за неї, чи не за неї, а за себе почервонів, відчув як прилила до щок хвиля крови. І раптом подумав, що стріне можливо цю баришню в городі, що вона й там фаміл'ярно заговорить з ним про обивательщину, і було неприємно.
Після кулішу сиділи за театром, на заході. Бачили, як, обнявшись, промайнули в глибокий присмерк дві фіґури: Тоня й студент.
— Ви — комісар? — спитала Татьяна.
— Так.
— Я вас бачила. Ви приходили в наш редвидат в тім місяці. Я там машиністкою.
— Мабуть приходив… — і згадка про редвидат ще далі одкинула від нього Татьяну. Він сухо сказєв:
— Пора б починати! — І підвівся. І в цей мент прозгучав перший дзвоник. — Смеркло.
Авдиторія була з трьох фіґур. Тоді рішили пустити хлоп'ят, які сиділи, чекаючи, на деревах. Сайгор, звичайно, одмовився говорити вступне слово: для кого? Потім сказав студентові, що даремно турбували його і всіх учасників. Студент прохав пробачення і дивувався некультурності публіки з віл.— Дружок! Дружок! — закричала з лісу мадмуазель Ар'йон.
Сайгор інстинктовно повернувся і побачив в напівтемряві два холодних, розумних ока пуделя. І тоді ж його це раптом знервувало. Він зі злістю кинув:
— П'шов! — і вдарив собаку ногою.
А на сцені стояв вже тип. Він взяв на себе ролю і конферанс'є.
— Відомий балалаєшник Букетов-Розін зіграє зараз імітацію на знаменитого Санкт-Петербурзського Андрєєва: „свєтіт мєсяц ясний“.
Тип оголосив, як конферансьє, і взяв балалайку, як артист. Звичайно, хлоп'ята гучно вітали його. Тоді він ще зіграв. Потім виступали з декламацією революційних віршів „робочого“ поета Бальмонта баришня з редвидату — Тоня і ще якісь баришні з иншою декламацією.
Сайгор пішов у будку, де стояв рояль, і ліг на сіно.
Через півгодини, коли ростанули на заході останні відблески і віли поринули в темряві, — з лісу побрели парочки і купували квитки „на користь“. Через годину заля була повна і не було квитків, але вже нікому було виступати. Студенти викидали хлоп'ят: дати місця дорослим, і тут узнали, що спектаклю finis, і побігли на сцену. Авдиторія захвилювалась.
Мадмуазель Ар'йон підійшла до учасників:
— Я ж казала — скандал буде!
Учасники дивувались, чого вона радіє, а вона раділа тому, що її не обдурило передчуття.
Іще один скандал: контрольор не впускав фіґуру. Фіґура кричала:
— Як смієте! Непманів понаводили, комуністи на задворках!
Авдиторія ще більш захвилювалась. Хтось закричав з авдиторії:
— Спитайте у нього партійного квитка.
Студент-роспорядник підійшов до воріт.
— Товаришу, ваш партійний квиток!
Фіґура раптом знизила тон і ласкаво сказала:
— Знаєте, товариш-студент, у мене партійного квитка нема, у мене дядя і папаша і сестра — комуніст і брат страдал на фронті.
Тоді хтось закричав:
— Геть комуністів, — і тихо додав: таких.
Фіґура змовкла. Нарешті договорились і з авдиторією. Договорились так: виступить мадмуазель Ар'йон і тип Букетов-Розін. Тип на сей раз хотів здивувати публіку єврейськими анекдотами, але авдиторія його освистала. Тоді він зіграв на балалайці імітацію. Його ще раз освистали. Тип скочив на лаву і закричав:
— Нєвєжди!
Тоді його зняли зі сцени і виштовхали під оплески з театру. Мадмуазель Ар'йон казала:
— От. Вийшло по моєму. Хіба не скандал?
Спектакль скінчився все-таки нічого: мадмуазель Ар'йон проспівала „душещипательний“ романс, який подобався авдиторії. Навіть більше: Букетов-Розін зійшов на кін і попросив у присутніх пробачення за свою нервовість. Його „пробачили“ і він зіграв свою імітацію.
Потім виходили з натовпу одиниці і, нарешті, цілі групи імпровізувати: деклямували, співали, а наприкінці хтось вдарив по клавишах розбитого рояля, і явились танцори. Іще хтось крикнув:
— Інтернаціонал!
Але голос його не найшов відгука й поринув в аматорськім шумі.
Росходились. І тоді повернувся Григорій з повною торбиною утят. Витягав важких крижнів і побідно держав їх над головою. Біля його вертівся і показував зуби Марчик.
Небо поринуло в зеленій перебіжці зорь. Зорі казково жевріли над вілами, над лісом: бавились, перелітали, сковзались над ставком.
Дерева таємно відступали в темряву і, як велитні невідомих країн, тяглися до синіх верховин, до синьої прекрасної безодні. З села, на вілу, залітали неясні згуки і танули на темних ріжах.
Глуха ніч. На вілі, на вілах, за вілами темно-зелена тиша. Причаїлась, слухає. Тільки де-не-де прошелестить торішнє листя, трісне гілка: то закохані юнаки й коханки пізнали в урочистій задумі дерев радість великого таїнства.
Після шумного вечора не спалось. Лежали на свіжім запашнім сіні біля театру й дивились в надмрійну безодню неба. Тип з мадмуазель Ар'йон — в кутку. Студент з Тонею за стіжком. Тільки Татьяна окремо: до Сайгора фатально тулився пес. Хотів його потихеньку відштовхнути, але пудель не рухався. Нарешті Сайгор не витерпів і спитав:
— У вас він завше такий нав'язчивий?
— Ви до мене?
— Так.
— Уявіть собі, сеньйоре: Дружок ніколи не забуває своїх друзів. Ви йому дали тільки три конфети, а він і досі охраняє вас… Поки не образите.
— Да, цікавий пес.Мадмуазель Ар'йон це подобалось, і вона ще росказувала про талановитого пуделя. Сайгор мовчав. Вдарити ж собаку він не рішався, бо це-б значило викликати ще один „скандал“.
Хотів заснути і не міг: комарі дзичали над вухом і палили руки й обличчя. — Стихло. За стіжками важко дихала Тоня і щось незвязно говорила. Студент мовчав. Зрідка верещала мадмуазель Ар'йон і тоді незвязно говорив тип.
… — Ви не спите?
Сайгор повернувся. — Сказала баришня Татьяна.
Іще раз:
— Вам не холодно?
— Ні.
— Я думаю, — і засміялась.
— Що думаєте?
— Думаю — не холодно.
Несподівано фаркнуло: „ідіотка“. Потім рахував до сотні: заснути. Хотів, щоб було байдуже, але дратувала і баришня Татьяна і останні баришні, що безцеремонними рухами в сіні чимсь щось трівожили. Просковзнула мисль — мабуть від нуди — як клапоть туману: підлізти до Татьяни і навалитись, облапати її, — один чорт, натякає ж сміхом?
Мадмуазель Ар'йон раптом стихла і важко задихала.
Тоді Сайгор не витримав: підвівся і пішов повз стіжків. Але не пройшов і десяти-п'ятнадцяти кроків — почув голоси. Потім знайомий мотив: тихо співав Григорій. Зупинився.
|
Будьоновець на коні, |
вивів Григорій і стих. Сказав жіночий голос:
— Бач, і сам співаєш! Чого ж ти так за камісарів?
— Дурна! — відповів Григорій, — сам я й камісар і камуніст.
— І камуніст?
— І камуніст, — роздратовано сказав Григорій і враз ще випалив:
— Хіба агітнуть тебе? Га? Ну от говори: ти знаєш, що таке „чон“? Не знаєш? Ну й мовчи!.. Відкіля ти? З віли? Видно, що від бариньки… Ех! Щоб бариня вгарєла… много сахару поєла… Держись! Ще раз агітну!
— Хі! Хі! Куди поліз? Ач який! Спершу полапай як слід!
— Що там лапать? Не кадєтка ж? Ні?
Далі Сайгор не чув. Прийшов і ліг на своє місце.
Зареготала мадмуазель Ар'йон і голосно сказала:
— Сеньйори, не спите?
Відповіли: студент, Тоня, Татьяна — не спали. Сказав тип:
— Майне кляйне медхен, у вас чудова фантазія. Сеньйори, айда на ставок купатись. Це ж прелість: купатись уночіТільки Сайгор мовчав. Тоді підійшла до нього баришня Татьяна:
— Хіба ви не підете?
…Не думав, підвівся і взяв її під руку, потім інстинктовно, нахабноприжавїй лікоть. Татьяна тягнула його: бігом! Побігли.
Зайшли всі в одну, здається, в жіночу купальню. Тип роздягався поволі. Тоня прикривалась спідницею. Сайгор не купався. Мадмуазель Ар'йон звернулась до типа:
— Вам подобається моє тіло? Ви бачите?
Тип ще сказав якусь банальність, а мадмуазель Ар'йон спитала:
— Парле ву франсе? — і з розльоту полетіла у воду.
Говорив тип:
— У вас, Татьяна, чудове тіло!
Студент захіхікав. Татьяна мовчала. Сайгор вп'явся очима в темряву, в тіло. І в ту ж хвилину одвернувся, мов спіймав себе на якомусь злочині. Потім і Татьяна з розльоту полетіла у воду. Купались: і студент, і Тоня, і тип.
Через півгодини вийшли з купальні. Сайгор взяв знову під руку Татьяну. Від неї пахло свіжим тілом, і тому ще більш дурманило голову. Всі побігли вперед. Татьяна і Сайгор пішли через кручу.
Простори закутав темний серпанок ночи. Далеко за ставком лунало перепелине поле. Поверхня сріблясто сковзалась до верболозів. Коли звернули з доріжки, шелестіло листя. Обходили столітні дуби. Пролетів кажан і обізвалась якась птиця над ставком. Проходила глуха, густа, післяпетропавлівська темрява.
Сайгор подумав: що сказати в цей мент? Що кажуть в цей мент? І інстинктовно давив Татьянину руку, — пухку, вище локтя.
Йшли до стіжків.
І тоді несподівано сказала Татьяна, — і несподівано, і ніби не вона, з легким відтінком болю:
— Думаю от про що: жила була собі дівчина — це казка-бувальщина — росла, підросла, ходила в ґімназію, училась, училась і ще училась. Нарешті, вийшла з ґімназії з золотою медаллю. І нарешті — стала машиністкою. Щастлива доля? Як ви гадаєте?
— Це ви про себе — здивовано спитав, ніби машиністка не могла мати такого доступного минулого.
— Так. Ну як ви гадаєте: щаслива доля? — І поспішно сказала: проте, не треба. Це важке запитання, важко відповісти.
І тут же інстинктовно, як і прижимав, залишив її руку. Помовчали.
Заверещала мадмуазель Ар'йон.Проходив тихий тепловій. І він, — як дзвін, легко ступаючи оксамитною лапкою. Невідомо росла ніч, росли ночні згуки і невідомо ріс запашний дуб. Збігались зорі на тайну вечерю і нечутно зітхав зелений Оріон на голубиних гонах. Росла ніч. Хотілось упасти на землю, крикнути збентежений крик, потім натхненно молитись в тайну вечерю зір. І ріс невідомо запашний дуб. І хотілось взяти запашного дубового листа, приложити його до чола і зойкати радісним зойком і положити в дубове зелене свято шматок живого серця і струмок — від нього — диму, і знову впасти на землю і крикнути збентежений крик.
За півверсти кричали сичі. Од ставка запахло осокою.
Баришня Татьяна говорила просто, не так, як баришні з кавалерами, спеціяльно підготовлюючи розмову про кохання, і Сайгор не міг не відчути це.
— От, скажемо, небо. — і Татьяна зітхнула. — Це ж дивне явище в житті людини. Дле ми його ніколи не бачимо. Правда? Думаю зараз: загубились сотні, тисячі, мілійони в темряві, і загубились сотні, тисячі милійони в стосах паперу, і думаю: хіба вони помічають це надзвичайне, дивне явище в житті людини, — небо?
Татьяна „дивне“ вимовляла якось надто тепло і чітко.
Я густа темрява непевно брела між дерев: незабаром, з загірніх гін фаркне перламутровий ранок. Задумається за ставком — рожевий, чуйний, як сантиментальний юнак і здивовано подивиться на світ повноросими очима.
— І от десь в стосах паперу загубилась людина. Просто — людина, — Татьяна зупинилась. — Як ви гадаєте: банальне це слово? Я думаю, ні. і думаю, що мислі на тему людина, поки існує земля, завжди будуть свіжі, як наливне яблуко на яблуні… Так от: загубилась людина в стосах паперу і ніхто не бачить її, бо видно тільки машиністку. Це я, звичайно, не про себе — взагалі.
Потім Татьяна скинулась.
— Проте може вам не цікаво? Воно й так: і справді все це тільки інтелігенщина. Може. Не знаю. Знаєте, всього не пізнаєш: життя коротке, а Маркса пробувала читати, та якось недочитувала: ніколи й дуже нудно.
Сайгор був здивований. І більш за все дивував цей тон — надто упевнений. І тут же відчув себе — не перед Татьяною, перед кимсь — не то винним за те, що досі не давив на сіні цю баришню, як тип мадмуазель Ар'йон, не то винним в чимсь иншому. І знову пізнав той надзвичайний біль, коли радість і жура сплітаються в єдину гармонію.
— Що-ж ви мовчите?
Підходили до стіжка.— Знаєте, по правді ви мене трохи здивували, — просто і несподівано для себе сказав Сайгор.
— Я цього не хотіла, — засміялась баришня Татьяна і хутко, лягаючи, не то жартома, не то серйозно сказала:
— Ну, йдіть до мене.
Потім роскидала біля себе сіно, очевидно, готуючи для нього місце. Мовчала.
Сайгор стояв і непевно дивився на Татьяну. — Мовчала.
Тоді, не думаючи, ліг на своє попереднє місце.
Компанія рішила, мабуть, не спати всю ніч. Мадмуазель Ар'йон верещала, і по черзі запитували:
— Ви самотна? Ха! Ха!
— Я — самотна, — напівжартуючи зітхала Татьяна.
Тоді-ж Сайгор знову примітив пуделя, який і тепер лежав біля його ніг. І тоді ж раптом знову занервувався. Від компанії кричали:
— Ви самотна?
— Я — самотна! — зітхала Татьяна.
Іще кричали сичі. Десь загавкав Марчик — дзвінко, як дзвоник. Зірвався метеор, помчав і в роспуці розбив собі голову об дерево.
Сайгор даремно гадав заснути — не міг.
Знову тяжко задихала мадмуазель Ар'йон.
— Чорт!
Сайгор якось похапцем підвівся й пішов скорим кроком від стіжків, далі, на дорогу.
Хто чорт? — не відомо. І інстинктовно оглянувся. Побачив: за ним, як примара, брів пес.
— П'шов!
Пудель подивився розумно й холодно й помахав хвостом. — Цей ідіотський випадок з собакою підносив матеріяліста Сайгора тут, на порожній дорозі, — в темну даль, на верхів'я фаталізму. І це, звичайно, дратувало і дратували згадки про сьогодняшній день: і резиденція юнаків, і порнографичні малюнки з купальні, і тип, і мадмуазель Ар'йон і Татьяна, і запах жіночого тіла.
— П'шов!
Але пудель не відставав ні на крок. Сайгор заложив руку в кишеню, — нічого не було. Згадав — щось забув дома, в го̀роді.
На сході невідомо ріс день. Починався світлими стежками. Запахло ранком. Ріс невідомо ранок. І упали на обрій бліді червінці. Кричали з сел півні й тремтіла, горіла буйна земля. Скоро зійде сонце, зазгучить проміння, і хтось упаде на землю, і хтось крикне збентежений крик.Назустріч пливли буйні трави в зелений океан дерев.
На другій версті пудель, нарешті, відстав і повернувся на вілу. Сайгор подивився йому вслід: до болю хотілось розмозжити собачу голову. І тільки на шостій версті, коли раптом брякнуло огняне сонце, згадав день, ніч — там — і почервонів.
Перша віла, на взгір'ї, майнула білим крилом і пропала за обрієм.
Сайгор суворий і блідий поспішав до города.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|