Чорна рада (1943)/Вступне слово
| Чорна рада Вступне слово (Дм. Штикало) |
Глава перва ▶ |
|
Пантелеймон Куліш (1819—1897), сучасник і приятель Шевченка, член „Кирило-Методіївського Братства”, хоч і почав свою літературну діяльність ще в 40-ових роках минулого століття, то проте „на повний зріт” виріс щойно в т. зв. „по-шевченковій добі”, себто в 60-их до 70-их рр. XIX віку, коли він став найвизначнішою постаттю та провідником усього українського письменства того часу.
В багатій літературній спадщині цього українського клясика одно з перших місць займає „Чорна рада”, роман-хроніка подій 1663 року, найкращий белетристичний твір „гарячого Куліша”. Хоч п'ять перших розділів цього роману були надруковані вже в 1845 р., проте ціла хроніка появилася друком щойно в 1857 р. З того часу „Чорну раду” багато разів перевидавали і кожне таке видання швидко розходилося, — це свідчить про велику популярність цього твору. І він справді на це заслуговує, заслуговує своїми мистецькими та морально-виховними вартостями, тим більше, що це була перша, наскрізь удала спроба українського історичного роману. Хронікою назвав автор свій твір із скромности, з огляду на його побудову (теорія письменства вимагала тоді одностайности героя).
Роман „Чорна рада” має тривалу літературну вартість, це книга, що її завжди радо читатимуть усі. Мистецькі вартості цього Кулішевого твору — це передусім цікава фабула-сюжет, далі цілий ряд майстерно виведених постатей-персонажів та низка вдало змальованих і добре простудіованих ситуацій-епізодів, і врешті — соковита-багата мова. Взагалі з погляду композиції, змалювання характерів, середовища, історичного тла, акції — це роман зразковий. І українська критика ще й досі вважає його найкращим українським історичним романом, хоч історичних романів за майже сто літ появилося в нас чимало. „Чорна рада“ — це вислід основних Кулішевих історичних студій із XVII ст., тимто тло, події і люди того часу змальовані в романі дуже правдиво і надзвичайно живо (подібно, як правдиво і живо змальоване XVIII ст. в повісті „Михайло Чарнишенко”).
Сюжет роману — це трагічні події 1663 року. Тоді Україна, виснажена безнастанними війнами, всередині розсварена, політично розбита й обезголовлена (після смерти Б. Хмельницького не було вже на Україні жадної йому рівної постаті), кривавилася у страшній громадянській війні, підсилюваній Польщею і Москвою, війні тим страшнішій, що була це не тільки національно-політична боротьба, а й соціяльна револьта. На історичному тлі цих бурхливих подій виснував П. Куліш майстерну фабулу роману, багату на різні цікаві епізоди тогочасного українського життя і побуту, та вивів низку дійових осіб — добре обдуманих і змальованих типів, що з них Шрам, Пугач, Черевань, зокрема ж Кирило Тур, приковують до себе увагу читача — він їх постатей нелегко забуде. Знов же такі постаті, як Сомко, Леся, Петро, як позитивні типи роману, на яких Куліш зосереджує свою симпатію, викликують симпатію і в читача, і читач боліє їх смутками та тішиться їх радощами.
З-поміж усіх цих персонажів треба зокрема звернути увагу на постаті Сомка, Шрама і Брюховецького. Сомко — це уособлення і носій всенаціональних українських змагань. Його підтримує Шрам — пан-отець і полковник, що як треба — то символізує народну мораль, а як треба — то і лицарськість. Знов же Брюховецький — це карієрист, демагог, ставленик юрби, т. зв. „черні”, піддержуваний Москвою. Звідси різкий осуд Брюховецького, черні і низового козацтва, що в той час уже починає підупадати і тратити свою верхівну ролю. Цій голоті і низовикам протиставить Куліш городове козацтво, в якому бачить носія національно-державницької думки. Та не вважаючи на критичне наставлення до Запорозької Січі, помітне все ж таки і тут у Куліша давнє захоплення лицарськістю, буйністю і розмахом запорозького козацтва.
А взагалі треба сказати, що Кулішеві в цьому творі вдалося краще змалювати постаті, з якими він не симпатизує (Брюховецький, запорожці), ніж ті, що він їх ідеалізує.
Мова твору жива і свіжа, хоч і має вона численні діялектичні, та архаїчні слова (пор. безуміє, которий, гречеський, ісход, ветхий, глас і т. д.) — це ж історичний роман-хроніка з другої половини XVII століття, — а то й польонізми, що жили в устах тодішньої інтеліґенції (ознаймувати, вонтпити, опентати і т. д.), мова ця вимережана коштовними зразками народної фразеології, приказками, перетикана сміховинками, калямбурами та уривками пісень, вона розмашна і запашна великим багатством української лексики.
„Чорна рада” має і великі морально-виховні вартості. Глибоким розглядом і майстерним змалюванням страшного лихоліття і безголов'я, яке навістило Україну в час великої „Руїни”, Панько Куліш поставив перед очі народу по всі часи грізне memento (пересторогу), вказавши докладно причини і виявивши яскраво грізні наслідки морального та державно-політичного занепаду національної спільноти. І те, що „Чорна рада”, яка вже незабаром святкуватиме 100-літній ювілей свого виходу в світ, сьогодні все ще нічого не втратила зі своєї гострої актуальности, проречисто вказує на історичні прогріхи, що покутують у нашому народі. Закон розвитку і сили національного організму завжди однаковий. Як перед століттями, так і тепер народ, в якому поодинокі люди і кляси затрачують інстинкт самозбереження спільноти, не мають зрозуміння інтересу національної цілости та засклеплюються у вузьких станових, релігійних, територіяльних та інших вузько-загумінкових патріотизмах, такий народ неминуче котиться в безодню занепаду й загибелі.
Якщо йде про технічне оформлення твору, то в нашому виданні поставлені на багатьох словах наголоси. Зроблено це з виховною метою. Справа в тому, що Кулішеві наголоси дуже часто відбігають від наших. Сам Куліш у першому виданні „Чорної ради” з 1857 р. всі слова наголошував і ми звідтіля поперебирали його наголоси до цієї книжки, та тільки там, де вони відступають від наголосів нашої інтеліґенції.
Дм. Штикало