Чорна рада (1943)/XV
| ◀ Глава чотирнадцята | Чорна рада Глава п'ятнадцята |
Глава шістнадцята ▶ |
|
Одчепившись ото Черевань од запорожців, насилу оддихавсь, щоб промовити слово.
— Бгате Василю! — каже, — давай мені боржій коня! Нехай їй біс, цій раді! От не в добру годину знесло́ мене з тим божевільним Шрамом!
Пішов Василь Невольник за кіньми, так куди! Заверюха кругом така, що не второпає, куди і йти. Так як скіпка на воді крутиться, попавши на чорторий, так він воро́чавсь між тим ярмарком. А тут іще добре й не знає, де поставили ко́ней Гвинтовчині козаки; так наждавсь Черевань уволю. Скрізь народ то́впиться; під боки його штовха́ють; неборак тільки сопе.
— Де оце в нечистого мій Василь занапастивсь?.. Бгатіку, — каже до Петра, — не ки́дай же хоч ти мене!.. Ой, коли б мені добратись живому та здоровому до Хмари́ща! Нехай тоді раду́є собі, хто хоче!
Як же ото огласили запорожці Брюховецького гетьма́ном, то зараз і порідшало трохи на раді. Перш ото Гвинтовка одвів своїх підручників; потім і другі сомкі́вці рушили до та́бору. Тільки запорожці йграли круг гетьманського столу, як злії оси круг свого гнізда, та простий люд-селюки гули́ по всьому полю, що тії трутні.З півгодини ще не знали селяни, що́ між козацтвом робиться. Як же вже рушив Брюховецький з кня́зем до присяги у місто, тоді по всьому полю чернь загукала:
— Хвала́ Богу! Хвала́ Богу! Наша взяла́! Нема тепер ні пана, ні мужика, нема ні вбогих, ні багатих! Усі поживемо́ в достатках!
— Що ж, брати́ща? — кажуть інші: — рушаймо панським добром ділитись! Повне місто тепер панства.
— Е, ще буде час у місті погуляти! — одвіту́ють другі: — а он козацтво Сомкі́в та́бор грабує. Дурна Сомко́ва старшина понабирала з собою самих карма́зинів повні вози.
— Ну, хто куди любля́! Усюди є об віщо погріти руки!
І от — одна купа сюди, а друга туди, одна сюди, а друга туди: половина люду до міста повалила, а половина чкурну́ла до Сомко́вого та́бору. По полю пооставались тільки гуляки, що на радощах понаймали музи́ки та й водяться з ними купами, танцюючи.
Чудно було Петрові та й Череваневі дивитись на тії музи́ки та гопаки у такий смутний час, що плакати б усім треба, а не веселитись. Коли ж ва́лить, мов тії хвилі, люд од та́бору; а назустріч йому купа селян од міста.
— Куди ви? — питаються.
— А ви куди?
— Ми до Сомко́вого та́бору.
— А ми до міста. Там, кажуть, є пожива!
— Е, чорта з два!
— Як?
— Так, що не пускають! Московська сторо́жа не пускає нашого брата в місто!
— Шкода́ ж і до табору! Козаки самі там пораються, а нашому брату дають оглоблею по гамалику́!
— Що́ ж оце? Так це нас козаки, ма́буть убрали в шори?
— Трохи чи не так, як Виговський Москву!
Як ось надбігають іще новії купи.
— Біда! — кричать, — пропала справа! Чи чули, що́ кажуть запорозькі братчики?
— А що́ ж вони там кажуть?— От що! Посунулись деякі з наших через горо́ди, стали поратись коло панських дворів, так братчики їх кия́ми. „Убирайтесь”, кажуть, „ік нечистій матері, мужва невмивана!” та й виперли за місто. Наші почали́ були пручатись: „Ми ж тепер усі рівні!” — „Ось ми вас”, кажуть, „порівняємо батогами! Ховайтесь, вражі діти, заздалегідь по запічках, поки не здобули́сь лихої години!”
— Еге! Так отака нам дяка! — закричали тоді при́водці (у кожної купи був свій ватажо́к). — Стійте ж, братці! Коли ми помогли кому злізти на гетьманський стіл, так зуміємо і з стола зопхнути! Куптесь у полки, кричіть „у раду!” Визвольмо Сомка та Васюту з неволі: тії за нас уступляться!
Заворуши́вся люд, загомонів; піднявсь по всьому полю галас. Тільки нічого з того не вийшло. Інші, поміркувавши, кажуть:
— Ні, вже, ма́буть, шкода перемішувати тісто, вийнявши з печі! Яке посадили, таке і спечеться. Буде з нас і того, що потанцювали днів зо два з запорожцями.
А другі:
— Шкода́, шкода́! Козацтво тепер стоятиме усі водно; полатають нам боки, та з тим і додому вернемось. Втікаймо лучче заздалегідь!
Тимчасом деякі ведуть таку розмову:
— Я собі таки піймав із воза в та́борі сало! Буде жінці та дітям до Пилипівки!
— А я пшона мішок! Коли б хто поміг доперти до хутора.
— Ге! Що́ ваше сало та пшоно! — каже третій волоцюга. — Я он попав був жупан такий, що пари волів сто́їть, та га́спидський козак дав келепом по руці так, що не рад би й шестерику́! Тепер са́ме в косовицю доведеться попоноси́тись із рукою! І чарки горілки не заробиш. От тобі й рада!
— Рушаймо, рушаймо додому, поки ще й ніг не поперебивали, мов кабанам у горо́ді! — кажуть мужики. — Ніде правди діти, не на добре діло ми пустились! Ліпше зробили наші сусіди, що не послухали запорожців. Тепер стидно в село й очі появити: довіку будуть дражнить чорною радою!І почав чорний люд розхо́дитись. Замовкли й музики, затихли і скоки і веселі гопаки по полю. Незабаром стало кожному розумно, що ні́чого гаразд веселитись.
Як ось почали́ роз'їжджатись із Ніженя й шляхта, державці, що були понаїжджали підчас тієї ради. Інший привіз і жінку й дочку. Така то була думка, що тепер з'їхалось з усієї гетьманщини рицарство, так чи не пошле Бог пари. Аж тут не весілля вийшло. Як почала́ по дво́рах поратись військо́ва голота з запорожцями, то рад був інший, що з душею з міста вихопивсь. Інший же вихопивсь, а другий там і голову положив, обороняючи свою худо́бу й сем'ю; а до́чок шляхетських і старшинських козаки собі за жінок силою інших похапали.
Кому ж пощастило улизну́ти за ца́рину, тії, як од собак, мусіли од запорозької голоти одбиватись. Оце їде зна́чний чоловік у кованому возі, та й шаблю держить голу, або рушницю при плечі. Слуги їдуть кінно округ воза. А за ним низовці, о́хляп на міщанських конях, женуться як шуля́ки. Хоч стріляй, хоч рубай, лізуть наче скажені. Боронить, боронить пана з сем'єю челядь, та як зва́лять одного, другого запорожці з коня, так хто оставсь — урозтіч! А вони, окаяннії, ко́ней зупиняють, у колесах спиці рубають, вози перевертають, панів із карма́зину і з саєти обдирають. По полю не один віз з покаліченими кіньми валяється, не одна вдова плаче по мужеві, не один бідаха, конаючи в крові́, тужить, що не поліг під Берестечком. А там скрізь порозламувані скрині; одежа лежить розкидана, кривава, пороздирана; пух із перин, наче сніг, летить по вітру: усюди розбишаки шукали грошей, усе пороли, розбивали, розкидали. Черевань, ди́влячись, аж іздригається. Довелось би й йому таке лихо, якби не блакитна стрічка в ковнірі.
Це ж одні так бідували, а другі давали таки добру одсіч харцизякам. Інші догадались викидать із возів одежу: знімали з себе жупа́ни-луда́ни, блавата́си й єдамашки, та ки́дали під ноги запорожцям, аби їх неситу заздрість зупинити. А запорожець підхопить, ткне під себе та знов навздогін.— Ей, люди добрі! — кричать інші селянам, що, мов тороплені овечки, блукають по полю, — рятуйте нас, а то й вам те буде!
То люди й оступлять, і оступлять кругом віз; бо вже взнали, що за хижеє птаство тії братчики. А як которий ув'яжеться за возом, то й самого косою або засмаленим колякою огріють, що тут і зов'ється ледащо. Інші зна́чнії люди, старшина й шляхта, поскидавши карма́зини, повдягались у семряги і між простим людом додому піхом пробирались. Тоді то мужики до панів, кого знали, що добрий пан, почали́ знов горнутись і до господи його з-під Ніженя проводжати; а пани почали́ рахувати, як би не зовсім попустить Україну низовця́м на поталу.
Дивиться Черевань, аж і Тарас Сурмач їде возом із Ніженя. Запорожці його, у личаковім кунтуші, не займають. На возі з ним іще з півдесятка міщан.
Побачивши Сурмач Череваня: — Ге-ге! — крикне, — отак наші поживились!
— А що́ там бгате?
— Та що́! Під'їхали нас братчики так, що тільки ушима стрепенули!
— Що́ ж вони вам, бгате?
— Та що́! Зараз у бурмістра Колодія кубки, коновки срібні, ковші, що позносили з усього міста міщани, із стола порозхватували. Став бурмістер їх докоряти, злодіяками, розбишаками взивати, так і самого трохи не вбили: „Не взивай козака злодієм! Тепер”, кажуть, „минулось „це моє, а це твоє”, усе тепер обще! Своє добро, а не чуже розібрали братчики по кишенях!” Отакії! Ще ж це не все. Тут одні в бурмістра бенкетують, а там голота розповзла́сь по місту, та давай коло крамни́х комір поратись. Усе з комір порозволікали. Кинулись міщани жалітись до гетьма́на, так той сміється: „Ви ж хіба”, каже, „вражі сини, не знаєте, що ми тепер усі як рідні брати? Усе в нас тепер укупі!”… Так то підійшли нас оманою Січові братчики! Я оце з своїми бурмістрами зібравсь та швидш додому, щоб і в Києві в нас не похазя́йствували низові добродії.
— Бгатці! — каже Черевань. — У прокляту годину виїхали ми з дому! Коли б у мене тут не дочка та не жінка, то й я сів би з вами та й убравсь із цього пекла.
— Рятуй же їх боржій, добродію! — каже Сурмач, — бо вже я чув, що гетьма́н просватав твою дочку в дядька Гвинтовки за свого писаря.
— Чорта з два просватає! — гукнув тут як із бочки чийсь товстий голос.
Гляне Черевань, аж їде Кирило Тур, а за ним з десяток товариства верхи.
— Чорта з два, — каже, — просватає! Уже кому́ що, а Череванівна моя буде. Нехай же не дурно буде мене за неї бито кия́ми!
— Кирило! — гукнув на його Шраменко. — Кирило Тур, чи чуєш?
А той йому їдучи:
— Ні, не чую. Який я Тур? Хіба не бачиш, як тепер усе на світі попереверталось? Кого недавно ще звали приятелем, тепер величають ворогом; багатий став убогим, убогий багатим; жупа́ни перевернулись на семряги, а семряги на карма́зини. Увесь світ перелицьовано: як же ти хочеш, щоб тільки Тур зостався Туром? Зови мене або бугаєм, або́ що, тільки не Туром.
— Та годі, Бога ради! — каже Петро. — Чи тепер же до вигадок? Скажи на милость Богу, невже ти знов вернувсь до своєї думки?
— Себто про Череванівну закидаєш? — у одвіт йому Кирило Тур. — А чому ж не вернутись? Сомка твого вже біс ізлизав — не бійсь, не викрутиться з запорозьких лап! Так кому ж більш, як не Кирилу Турові, достанеться Череванівна? Може, думаєш, тобі зоставлю? Найшов дурня!
І помчавсь із своєю ватагою к Гвинтовчиному хутору.
Оставсь Петро як остуджений. А Черевань собі стоїть, мов сон йому сниться. Тарас Сурмач давно вже од'їхав. Як ось — Василь Невольник з кіньми. Упав Петро на коня і полину́в за запорожцями; як тут йому назустріч старий Шрам.
— Куди це ти мчишся, синку?
— Тату! Знов запорожці хочуть ухопи́ть Череванівну!— Покинь тепер усіх Череванівен, синку! — каже понуро Шрам. — Нехай хапають кого хотя. Рушай за мною; нам тут нема більш діла: заклювала ворона нашого со́кола!
Ні́чого й казати Петрові. Поїхав за пан-отцем, похиливши голову, а серце, ти б сказав, на́двоє розрізано!
Аж ось гукає Черевань: — Бгатіку! Постривай, дай хоч подивитись на тебе.
Зупинився Шрам.
— Де це ти, бгате, був у цю заверюху?
— Що́ про те питати, чого не вернеш? — каже Шрам. — Прощай! нам ні́коли.
— Та постривай бо! Куди ж ви оце? Ну, бгате, от я й на раді з тобою був, — бодай ніхто вже не дождав так радувати! Що́ ж із того вийшло? Тільки бо́ки потрутили, та один розбишака трохи не вколошкав. Що́ ж мені ще звелиш чинити?
— Шкода́ вже тепер нашої праці, брате Михайле! — каже Шрам. — Їдь собі з Богом до Хмари́ща. Скажуть, ма́буть, швидко й усі амінь.
— А не будеш же мене більш узивати Барабашем? — питає Черевань.
— Ні, — каже Шрам: — Барабашів тепер повна Україна.
— Їй-Богу, бгате, я кричав „Сомка” так, що трохи не луснув! Ох, у нещасливу годину, бгате, ми виїхали з Хмари́ща! Як то моя Леся почує про цю раду! Підождіть же! Куди ж оце ви, бгатці?
— Куди ми їдемо, — одвіту́є Шрам, — там тобі не бувати.
— Та по правді сказавши, бгате, я й не хочу. Добре й під Ніженем огрілись. Ось до якого часу блукаю не обідавши. А бідолаха Сомко́! Що́ то він тепер?
— Ну, їдь же собі обідати, — каже Шрам, — нам ніколи. Прощай!
— Прощайте й ви, бгатці! Та заїздіть, упоравшись, у Хмари́ще: вдаримо, може, ще раз лихом об землю.
— Ні вже! — одвіту́є Шрам. — Тепер про нас хіба тільки почуєш. Прощай навіки!
Та й обнялись обоє перш із Череванем, а потім і з Василем Невольником. Петро щиро стиснув Череваня прощаючись; а той — мов догадавсь, та й каже:
— Ой, бгатіку! чи не лучче б було, якби не ганялись за гетьманами?
З тим і роз'їхались. Шрам повернув на Козелецький шлях; Черевань із Василем Невольником вернувсь до своякового хутора.
Василь Невольник утирав рукавом сльози.