Шевченко (збірка)/Про пам'ятник Шевченкові
| ◀ 40-ві роковини | Шевченко Про пам'ятник Шевченкові |
Шевченко в світлі офиціяльної критики ▶ |
|
|
Пам'ятник Шевченкові…
Запевне можна сказати — нема кращого пам'ятника таким робітникам духа, яким був і наш Шевченко, над той, що стоїть у серцях людських. Коли ідеї, що їм служив письменник за життя свого, широко росходяться серед людей, направляють їх на ту ж саму стежку, якою йшов і письменник, коли вони палять огнем невгасимим серця людські й навертають їх на добро, пишним розцвітаючи цвітом у гарних учинках — міцнішого пам'ятника над цей не може бути письменникові. Бо і мертвий — він живим перебуває серед людей, він діє, як і за життя свого, велике діло творчости, він проказує людям стежку до правди, добра і щастя вселюдського. Перед таким пам'ятником нічого не варті ні пишні будування, ані мертві брили мармуру чи мусянжові статуї. Бо нема нічого на світі непохитнішого над ту добру славу, що лишається по великій людині в серцях, над вічну пам'ять про славні вчинки її, що осявають шлях до кращого життя несчиленним поколінням. Це і сам Шевченко розумів добре, бо не дурно ж у своєму „Заповіті“ закликав він людей найперше до громадського діла, до боротьби за народнє визволення, а для себе самого так мало-небагато, здавалося, й благав:І мене в сем'ї великій,
Сем'ї вольній, новій
Не забудьте пом'янути
Не злим, тихим словом.
Ось якого собі пам'ятника бажав сам поет — пам'ятника „нерукотворного“, щирою приязною, прихильністю та подячливістю в серцях людських збудованого. „Не зле, тихе слово“, як ознака вічної пам'яти за велику працю письменника на добро людське, як вираз подячливости й найвищої пошани — поетові було найпринаднішим пам'ятником.
Але таку вже люде вдачу мають, що їм мало буває нерукотворних пам'ятників. Їм треба ще й матеріяльних ознак тієї шаноби, якою оповито на ймення славних заступників людського роду, їм треба „вещественными знаками“ свої „невещественныя отношенія“ заманіфестувати. І звідси з давніх давен повстав звичай шанувати заслуги великих людей пам'ятниками матеріяльними. Хоч цим способом хоче віддячити людскість тим людям, яким за життя їхнього часто саме терня доставалось, на яких сипалось каміння од сучасників і які проте через їхню голову без перестану говорили і невтомно працювали для майбутніх поколіннів. Мармурові колони по смерти стають надгородою за те каміння, що рясно падало на велику людину за життя; мусянжові статуї — за ті життьові кайдани, що дзвеніли на її руках; посмертна шаноба — за ті прокльони, зневагу та знущання, яких повну спили вони на віку… Пізня подяка, але дорога вона тим, що буває ознакою правдивого суду історії. Велика людина, що за життя зазнала і наруги, й мук, і знущання, письменник, що за своє слово творче й заклик до великої правди чув тільки шалені вигуки: „роспни, роспни його!“ — виходить на останній суд з ворогами — не своїми особистими, а ворогами тих ідей, яким служив він. І коли на історичних позвах він виграє справу, то актом оправдання йому й засуду на ворогів і служать оті мертві брили мармуру чи міді. Вони й сами тоді оживають, бо привселюдно нагадують, що
Не вмірає наша правда,
Не вмірає воля
І неситий не виоре
На дні моря — поля,
Не скує душі живої
І слова живого („Кавказ“).
Вони свідчать, що духа людського та його витвору — ідеї ніякими заходами вбити не можна і нема такої сили на світі, що здужала б повернути назад колесо історії, як немає сили спинити біг часу. Вони показують, що безповоротно відбувся непідкупний суд історії і вже нема вищої інстанції, і цим бадьорять людей, проказують їм певний шлях у житті й ніби промовляють: „сами будьте ковалями свого щастя“. Не великим небіжчикам треба отих мертвих пам'ятників з каменю чи металу, а їх живим і часто дрібним нащадкам, щоб вічно нагадувати, як і кудою йти їм для добра людскости. І ставлючи великій людині пам'ятника, ми не тільки їй віддаємо запізнену хвалу, а й себе на вищий щабель життя виносимо — собі самим, своїй культурності пам'ятника ставимо. Бо нема гіршої вади на світі, як невдячність, і гірших людей не буває, як забудьки, що не пам'ятають свого минулого й живуть тільки дрібненькою буденщиною — аби, мовляв, день до вечера, щоб і з голови зараз усе викинути. Хто минувшини не пам'ятає, той і з сучасністю не впорається, і на майбутність собі нічого не здобуде.
Ось через віщо справа з пам'ятниками великим людям, з першого погляду ніби така дрібна, набірає величезної ваги. Ось чому пам'ятники в серцях людських перетворяються звичайно в пам'ятки матеріяльні, а „не зле, тихе слово“ різьбиться на мармурі, виливається в міді. Так повинно бути не ради великих людей, а ради нас самих — їхніх дрібненьких нащадків.
Року 1911-го минає п'ятдесят літ од дня смерти Шевченка, р. 1914-го — сто літ од дня його нарождення. Два роки тому вийшов дозвіл Полтавському земству збірати жертви на пам'ятник по всій Росії, щось із рік тому в Київі, де має ставитись пам'ятник, организовано при міській думі комитет, щоб порядкувати всією справою. Оці сухі, коротенькі дати дозволю собі нагадати, здіймаючи мову про пам'ятник Шевченкові.
Пам'ятник Шевченкові… Він має вже свою хоч нескладну, та сумну й живу історію, що криється за тими сухими датами, і дуже вона нагадує власне життя великого Кобзаря України. Давня це думка про пам'ятник Шевченкові, бо зараз же по його смерти приятелі його та прихильники збіралися в тій чи иншій формі поставити всенароднього пам'ятника великому українському поетові й борцеві за „меншого брата“. На жаль, то були, як на той час, „фантастичні думи, фантастичні мрії“. Позиції українства в Росії більш як 40 літ по смерти Шевченка були такими, що ні про які пам'ятники й мови не могло бути. Треба було дбати про те, щоб хоч зовсім не загинути, щоб навіть саме ім'я України не пішло в непам'ять, щоб хоч твори великого страдника за українську ідею, навіть переполовинені й покалічені, можна було читати безборонно. Проте думка про пам'ятник поетові таки не вмірала, а хоч і несміливо виявлялася не раз. Вже на початку XX віку одкинуто було прохання теж покійного тепер „Союза русскихъ писателей“ про постановку пам'ятника Шевченкові у Київі, одкидались не раз аналогичні прохання й потім. І треба було Росії пережити бурю останніх літ, війну на далекому сході й заколот у середині, щоб думка про пам'ятник „крамольному“ поетові вийшла з мертвої стадії добрих замірів і перетворилась у реальну справу. Та й то без прикрих перешкод і тепер не обходиться. Правда, перешкоди ці найбільш поки що залежать од недоладньої организації справи, од того, що вона частками порозбивалася й поросходилась по ріжних руках. Одно вже те, що порядкує справою полтавське земство, тим часом як пам'ятник має бути в Київі, поставило двох хазяїнів на одну справу, і ці хазяїни (полтавське земство й київська дума) й досі (р. 1908-го) не порозумілись між собою. Українське громадянство з власної іниціятиви береться помагати справі, — так, українські газети „Рада“ й „Рідний Край“, а також і Київська „Просвіта“ приймають жертви, по багатьох місцях роблять те ж саме поодинокі люде, на пам'ятник Шевченкові повертають здобутки від концертів, спектаклів, відчитів, то-що. Але цього, що досі робилося — мало, занадно мало для такої великої й нагальної справи. Треба далеко більш виявляти енергії й заходів, щоб у Київі на 50-літні роковини смерти поета став уже вартий його заслуг пам'ятник.
Я не говоритиму тепер про пам'ятник нашому Кобзареві в серцях людських, у серцях милійонів того народу, за добро і щастя якого він усе життя своє віддав. Скільки можна за наших лютих обставин — такий пам'ятник безперечно єсть. Виявляється він і в тому, що твори незабутнього Кобзаря де далі все більше зацікавлення викликають; і в тому, що роковини його смерти бувають звичайно днем національних маніфестацій не тільки на Україні, а й по-за межами її, де збереться хоч кілька чоловіка українців; і в тому, що робітники та селяне не від достатків, а від злиднів своїх уривають удовину лепту — на твори свого поета або йому на пам'ятник.
Поет живе в серцях свого народу,
Його душа в святих його словах
Одбилася акордами смутними…
Вона живе, витає проміж нас
Надією на щастя, на свободу;
Любить народ навчає кожний час —
Поет живе в серцях свого народу, —
пише про Шевченка один із його сучасних учеників. Жива ще, не вмерла пам'ять про поета і пам'ятник йому нерукотворний твердо стоїть у серцях людських і де далі все більш пишатиметься, величніше зростатиме, бо звістки про поета все ширше росходитимуться і більший гурт людей на Україні знатиме свого великого Кобзаря. Не дурно ж він сам про себе казав:
Не дурно ж і инших він кликав до такої ж великої любови:
Свою Україну любіть,
Любіть її… во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть („Чи ми ще зійдемося“).
Не дурно ж і ввесь вік свій болів та мучився за „люд окрадений“ і ждав-сподівався для його правди на землі:
Правда оживе,
Натхне, накличе, нажене
Не ветхеє, не древлє слово
Розтліннеє, а слово нове
Між людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе („Осії глава XIV“).
Ні, таки справді — „жива душа поетова святая, жива в святих своїх річах“!…
Та коли для пам'яти поета і цього пам'ятника досить, то для нас самих потрібно ще й инших пам'ятників — отих матеріяльних. Матеріяльного пам'ятника поетові треба для нас через те, що він на-віч усім людям виявить і ті наші пам'ятники в серцях, що він голосно промовить про те, „хто ми, чиї сини, яких батьків“, будитиме несвідомих і оспалих та навертатиме до правди великої, — тієї правди, що про неї колись Шевченко писав:
Тоді як, Господи, святая
На землю правда прилетить
Хоч на годиночку спочить —
Незрячі прозрять, а кривії,
Мов сарна з гаю, помайнують,
Німим отверзуться уста,
Прорветься слово, як вода,
І дебрь-пустиня неполита,
Сцілющою водою вмита
Прокинеться… („Подражаніє Ісаії“).
Не раз питав себе поет, тяжко сумуючи в далекій безводній пустині, по-над пісками Кос-Арала блукаючи:
Для кого я пишу, для чого,
За що я Вкраїну люблю,
Чи варт вона огня святого? („Хиба самому написать“).
І от тепер прийшов час довести, що не марно потрачено ту любов велику, що Україна варта її „огня святого“, бо вміє хоч шанувати своїх страдників та мучеників. Прийшла пора Україні виявити себе перед цілим світом, самій собі видати атестат культурної дозрілости. І великий сором упав би на голову нашу — не того чи иншого з нас нарізно, а — скажу так — на всенародню голову нашу, коли б ми винними остались перед найбільшим нашим поетом. Не підвести тоді нам очей перед культурним світом, що вміє шанувати своїх великих людей, коли б перед тим, як приняти нас у сем'ю культурних націй, нас запитали: а чим ви свою культурність виявили? де ваші великі люде, що збагатили світову скарбницю ідейного надбання? де ваші пам'ятники, якими означено вашу участь у вселюдському житті?… Подбаймо ж про достойну відповідь, щоб люде не знали —
Що ви за орли
І не покивали б на вас головою („Посланіє“),
бо яка відповідь буде — так нас і люде зустрінуть.
Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі („Осії глава XIV“) —
тяжким криком, стогоном обуреного серця вирвалось раз було гнівливе слово у Шевченка, на всю оту неправду дивлючись, що творилась у рідному краї, „на нашій, не-своїй землі“. І коли б тепер, під цюю годину, забули ми про достойне вшанування нашого найкращого поета і найбільшого сина України — цим би ми зробили фатальний ступінь до тієї безодні, що чигає, щоб нас поглинути, як самосвідому націю, як народ культурний. І не змити б нам сорому того до віку.
Пам'ятаймо ж, що не Шевченкові тільки пам'ятника ми ставимо — собі самим, культурності своїй ставимо пам'ятника.
- 1908.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|