Шевченків Заповіт і 1914 рік
 | Ця робота є суцільним текстом, будь ласка за можливістю з'єднайте її з Індексом. |
Шевченків Заповіт і 1914 рік
Серед гуку гармат, серед свисту стрілів, пролетїв нам 1914 рік, – столїттє вродин Шевченка. Кілько надїй покладали ми на сей рік, кілько національної роботи ми собі обіцювали!. Думало ся, що Шевченківським ювилєєм ми зведемо підрахунки з своїм національним сумлїннєм, справимо, у чім помиляли ся, доповнимо, чого не зробили, збудуємо те, до чого збирали ся складати тільки підвалини. Ми вже давно дійшли до думки, що не будь у нас Шевченка – ми булиб нїколи не вийшли зі шкаралущі етноґрафічної маси, по головах якої може свобідно танцювати хто не хоче: Москва, Польща, Волохи, Жиди ....
Та 1914 рік мав виявити нашу національну силу: як далеко запустили коріннє Шевченківські ідеї у нашого громадянства. І почали ся спроби. По цілім просторі України пішли так звані Шевченківські днї. В австрийській Українї вони пройшли гарно: не було села, не було містечка, де не булоб святкувань. По більших містах відбували ся повітові з'їзди руханкових орґанїзацій – вони мали свідчити, як розвинула ся у нас народня сила, щоб, коли буде її треба, вжити її на ворогів українського народу. Ще в памяти всїх живе величній здвиг – богато-тисячний здвиг у честь Шевченка – саме в передодні великої війни! Ми були всі горді на свою силу, серця били ся, що за такий розмірно короткий час, серед найнесприятливійших обставин наш народ порозумів, чого йому треба, щоб «порвати кайдани і вражою, злою кровю окропити волю», що дійшов до розуміння великої Шевченкової ідеї: самостійности України!
Та не тільки по сей бік Збруча, де була воля українському народови, порозуміли силу Шевченкових ідей! І там, де скували нам уста і давно збірають ся поховати наш народ, і там, у царській тюрмі народів, пізнали, що таке Шевченко для України. Се можна було пізнати з думських дебат, тодї, як заборонили Шевченкове свято у Київі.
Лиш на жалі, із уст ворогів українства треба було чути – що таке Шевченко для України. Серед гадючого сику, серед зненависних викриків і бережних образ на адресу поета, його роботи і його ідей, можна було дослухати ся правдивої оцінки Шевченка, що йому Українцї завдячують ідеал: самостійности свого краю, що він перший у XIX віку свідомий Мазепинець модерного покрою, що від нього пішла «мазепинська язва» і т. д. Якже супроти того виглядала оборона Шевченка з боку ріжних Малоросів, які старали ся зробити його просто народнім співцем, котрий любив свою «Малороссію», любив її степи, могили і її співи, котрий нїчого спільного не мав з сепаратизмом і ... і більше нїчого ...
Розумієть ся, що се політиканство не може бути мірилом настроїв і розуміння Шевченка серед Українцїв. Бо боронити Шевченка перед чорною сотнею прийшло ся не заступникам українського народу, а таким людцям, що давно з Україною та з українством порвали, що з її політичним відродженнєм не мають і не хочуть мати нічого спільного. Відомож, що до теперішньої Думи не допустили справжніх Українцїв.
Цїлу образу за те, що не дозволили свята, відчуло українське суспільство на самій Українї і запротестувало проти заборони демонстрацією в Київі – демонстрацією, може першою від ряду літ, що мала на собі признаки свідомого українства. То протестували ті, що знали, чим для нас Шевченко, – се свідома інтеліґентна молодїж, нова молодїж, що виросла і викохала ся на ідеях Шевченка, се сепаратисти, «мазепинська молодїж» сказавши терміном офіціяльної, ліберальної і якої там хочете Москви.
1914 рік мав і з наукового боку вияснити значіннє Шевченка, мав принести повну його біоґрафію, наукову ґенезу і розслїди його творів, збірала ся словниця його творів, до кінця року мав появити ся граматичний і ритмічний розбір його поезій – та з усього того зроблено тільки частину. Роботи пересунено на осінь, а тим часом усі вони мусїли спинити ся. Мусїли спинити ся, бо перед очима всіх свідомих Українців стало питаннє: тепер нам пора в сотню річницю вродин поета здїйснити його ідеал – ідеал, що його від нього перебрало наше теперішнє поколіннє: треба встати за Україну, треба використати велику війну, щоб вона принесла нам політичну волю. Запанував великий запал серед громадянства австрийської України, відчувало ся, що або тепер «порвати кайдани і вражою, злою кровю волю окропити», або ніколи!
І, як заворушила ся сливе цїла Европа, наш нарід по сей бік Збруча порозумів вагу хвилини. Не будемо розбірати того, що склало ся опісля. Одно скажемо з чистим сумлїннєм: всї ті тисячі стрільцїв, всї ті добровольцї, всї, що йшли в рядах австрийської армії – всї вони йшли з великим запалом у бій, всїм їм зоріла перед очима надія, – не надїя, а певність, що вони «вражою злою кровю окроплять волю України», що по війнї розвалить ся гнила колода, «церква домовина», – у якій молив ся Богдан, щоб «Москаль із козаком ділив ся долею», що вона розвалить ся, а з під неї «встане Україна». Всї сподївали ся і всї йшли ... І що нам доводило ся читати кореспонденції наших вояків – від усього того тхне такою вірою, такою бадьорістю. А все за Україну, все за рідний край, за його волю!
Як воно так склало ся, що всесвітня заверюха зчинила ся в роцї столітнього ювилею Шевченка? Припадок се, чи Доля зглянула ся вже раз над тим народом, битим громами історії та сїченим канчуком недолї? Правда – сказати ще не можна, як повернеть ся колесо воєнних подій, як і не можна сказати, чи доведеть ся нам уже тепер виповнити Шевченків заповіт у цілій його повнї!
Гори трупів ворога вкрили поля бою, наклало за рідний край багато синів нашого народа – полило ся вже багато ворожої злої крови – та чи окропили ми нею волю, чи скуємо ми у тій війнї волю Україні – хто сьогодні вже може се сказати?! Тут треба віри, сильної віри в те, що перемогти мусить слушна справа, що розпадеть ся гнила колода – Росія, а разом з тим спадуть і кайдани з України і в стопершому році від уродин Шевченка ми, «невольничі дїти» помолимо ся на волї!