Шурган/I
„Безумству храбрых
поем мы песню“…
М. Ґорький.
Над палацом наказного отамана Терського козачого війська незрозуміло й незвичайно пломенів червоний прапор. Старий палац усім своїм казенним обличчям і музейно-декоративними гарматами намагався довести, що нічого такого особливого не трапилося.
На східцях вузенького незграбного ґанку стриміла пара молодих юнкерів місцевої школи, що тільки но вчора заприсяглися „положити живіт свій“ за віру, Керенського і власні майбутні золоті погони. І так само, як і раніш, як і десять років тому, їхні шаблі з старанною запопадливістю віддавали встановлену честь кожному офіцерові, що приходив до палацу.
Хорунжий Рогожін віддав у чергувальній кімнаті свій картуз старому кур'єрові й повернувся до високого люстра пригладити непокірного чуба. З рамок визирнула міцна юнацька постать у голубому бешметі під темною черкескою, смугнасте обличчя, невеличкі вуси над твердими лініями рота й характерні злами брів над безоднею темних очей. Ці злами надавали юнакові суворо-зосередженого вигляду, але в посмішці розбігалися рівними дужками; тоді обличчя набирало безпосередньої, милої, дитячої щирости й одвертости.
— Оповістіть пана отамана… Хорунжий Рогожін — за особистим запрошенням.
Кур'єр у золотих шевронах старого ляйб-ґвардійця поштиво виструнчився. Широка борода віялом, густі брови стріхою й живі, пронизуваті очі на видубленому вітрами й роками обличчі затанцювали в широкій посмішці.
— Маю за честь віншувати вас, Гавриле Петровичу, з погонами.
Рогожін жваво обернувся на знайомий голос.— Дядю Єрошка… Ти?..
— Так точно, пане хорунжий!.. Собственною персоною!
— От несподівана зустріч!.. Як це ти наважився покинути Урусколь?
— Ех, Гавриле Петровичу! Коли б не такі діла, досі блукав би комишами й пісками з ґвинтовочкою. А птиці ж тепер розвелося на озері! Гусачків отих самих, лебедів, чапур… Несусвітна сила!.. А ви ж це як? Просто з школи?
— Майже так. Мене призначили були до маршової роти 112-го запасного полку. А військовий отаман відкликав у своє власне розпорядження… Діла тепер пішли, дядю Єрошка! І не снилося п'ять років тому…
— Так точно, Гавриле Петровичу!.. Діла серйозні… Та тільки ж…
Дядя Єрошка несміливо переступив з ноги на ногу, оглянувся на високі, темноґранатові двері до внутрішніх покоїв і благально зашепотів:
— Гавриле Петровичу… Скажи ти мені правду, для ради бога… Це таки навсправжки?
— Що таке — навсправжки?
— Та от… республіка ота сама… і взагалі… Приміром, — це таки правда, що государ імператор сидить?
Рогожін весело засміявся.
— Сидить, дядю Єрошка. І таки здорово сидить, — це вже будь певен.
Бородатий Єрошка закліпав очима й важко зідхнув.
— От не збагну я цього, Петровичу… Неладно щось воно…
— Що ж тут неладного?
— Та так… Бунт якийсь виходить несправний, Петровичу… То бунтували робітники там, селяни, студенти, скажемо… і всякі такі інородці. А тепер уже й пани за ними. Золоті, приміром, на йому погони й хрести на грудях, а він — проти государя імператора… Я, каже, димокрад!
— Ха-ха-ха!.. Чудак ти такий! Значить вони — за народ. По вченому це називається демократія… народнє правительство.
— От і не розумію я цього, Петровичу… Народнє, кажеш, управительство, а знов же таки — його високоблагородіє стацький совітник Вертепов… Або, приміром, полковник Караулов… Де ж тут народнє управительство? Молоді козаки-фронтовики гудуть, Петровичу… Приїде з фронту і зразу тобі — всякі словеса… Що ти йому скажеш? Возьмуть вони ваших димокрадів за петельки, та колінкою — під салазки… Государя імператора скинули, то невже панів не поскидають?
— Ах, який бо ти, дядю Єрошка… Тепер панів не буде, а будуть усі — як один… Тепер усім — однакові права.
— Хе-хе.… Шуткувати зволите, Гавриле Петровичу…— Які там шутки? Ось діждемося установчих зборів та й заведемо собі порядки, як сами схочемо. Нам тепер — аби тільки приборкати безладдя.
Дядя Єрошка пожував губами, зідхнув і припинив балачку:
— Ну що ж?.. Дай вам бог, дай вам бог… Будемо ждати… Так оповістити їх превосходительство?
— Що?.. Михайла Олександровича?.. Відколи це він став превосходительством?
— А як же? Наші козачки постаралися. Це ж не модель, щоб за отамана – осавул? На Дону отаманом генерал-от-кавалерії Каледін, на Кубані — полковник Філімонов, а у нас — щоб тільки осавул?
— Не розумію… Що ж ви сами призвели його в генерали, чи що?..
— Не знаю, як воно тепер… Хтось же там є такий, що за государя імператора править? Ну от військовий круг і ухвалив прохати нашому отаманові чин генерала… За революційні заслуги, чи як там…
Рогожін мимо волі всміхнувся.
— Ну, дядю Єрошка, щось я досі не чув такого… А втім — оповісти „його превосходительство“.
— Слухаюсь… Пожалуйте до приймальної.
Рогожін поправив портупею й увійшов до просторої залі отаманського палацу, де панувала урочиста тиша й нудота музею.
За дверима отаманського кабінету Рогожін почув знайомі оксамитні переливи отаманського баритону й мимоволі прибадьорився. Хто б став тепер заперечувати перемогу демократії? П'ять років тому він гостив у себе в курені на Урусколі, малознаного депутата, члена державної думи Караулова — і ось тепер на дверях зустрічає його можновладний обранець війська Терського.
Дядя Єрошка дарма намагався поновити пишні традиції отаманського палацу генеральським титулом: на порозі стояла знайома постать осавула Караулова в розстебнутому кітелі, з характерним буйним чубом, пишним козацьким вусом і невідмінною люлькою в руці.
— Вітаю, вітаю, Гавриле Петровичу! Радий, що вам пощастило вибитись у люди. Ходімо до мене, там погомонимо.
В кабінеті на зустріч Рогожіну підвівся заступник отамана осавул Медяник. Рогожін пізнав його по правиці, що безпорадно висіла на чорному перев'язі, підбита гострою шаблею турецького аскера. Караулов по-товариському кинув обом:
— Знайомтеся. Сподіваюся, що потоваришуєте. Ви ж, здається, обидва — з Щедринської? Та ще й доля вам обом однакова.
Медяник усміхнувся, подавши ліву руку.
— Не зовсім однакова… Гаврило Петрович, бачу, має змогу фехтувати шаблею, а я — тільки пером. Та й то — лівицею.Він очевидячки натякав на свої літературно-публіцистичні вправи в „Русском богатстве“ й місцевих газетах, бо мав, як він сам казав, писучу вдачу.
Караулов поспішив пояснити свою думку:
— Алеж ви обидва вибилися з рядових козаків… і до військової школи попали самоуками… Як же вас не рівняти?.. До речі, Гавриле Петровичу, мені Григорій Абрамович Вертепов розказував вашу романтичну урускольську історію. Знаєте, — такі типи, як стара Кологривиха — це справжні живі сторінки козацької старовини…
Високе чоло Рогожіна потьмарилося під химерними зламами рухливих брів.
— Я волів би, Михайле Олександровичу, щоб ця історія залишилася між нами.
— Ну гаразд, гаразд. Дуже радий, що мені щастить зібрати біля себе старих приятелів. Це мій замисел — скупчити в управлінні всю нашу військову демократію. Вас, Гавриле Петровичу, я прошу до себе за старшого адьютанта.
Вражливе обличчя Рогожіна не могло приховати наявного задоволення.
— Радий працювати з вами, Михайле Олександровичу. Алеж який мій досвід? Тільки-тільки но з школи! А робота ж — відповідальна.
— Отож того й запрохав я вас, що робота — відповідальна. Свобода прийшла до нас таки в дуже несприятливих обставинах. Люди, змучені війною й роздратовані до краю. Економічні й продовольчі труднощі великі. Мільйони салдатів ідуть з фронту з ґвинтівками в руках, а більшовики намагаються використати їх для громадянської війни. Буде ще велика завірюха в Росії, панове! Нам, козакам, треба мобілізувати всі сили, щоб перебороти безладдя. Наше завдання — стати підпорою тимчасовому урядові й забезпечити свої власні, козацькі інтереси.
— Я розумію вас, Михайле Олександровичу. Такої думки — все молоде козацтво.
— Ну-от… Я дуже радий. Значить — згода? Лев Юхимович покаже вам техніку роботи й обізнає з черговими плянами. А тепер, панове, нам час іти на офіційну нараду. До речі, ви довідаєтеся про те, що діється в нас на Тереку.
Широкими парадними східцями зійшли до другого поверху, до особистих покоїв військового отамана. Тут, у затишному кабінеті, ждали члени військового уряду й представники національної гірської ради.
Чиновні збори встали на зустріч господареві. Караулов театрально помахав рукою, підкресливши цим дешевим способом демократичний характер взаємин.
— Вітаю, панове. Знайомтеся: новий адьютант, хорунжий Рогожін.Рогожін чемно обійшов усіх обранців рідного Терека, мимоволі відчуваючи якесь радісне юнацьке піднесення. Це ж і він вступає до їхнього кола, щоб гуртом творити нову історію батьківщини. Хіба, справді, для Терека, для всієї Росії не починається нова доба? Хіба волею всього війська не відновлено в козаків старе демократичне самоврядування? І хіба не демократичний лад привів сюди, до отаманського палацу, обранців Кабарди, Чечні й Інгушетії?
Правда, двом таким „демократіям“ було тіснувато над вузенькою смугою Терека, де нафтові вежі однаково видно було з козачих станиць і з чеченських авулів. Це виявилося зразу ж, як тільки заступник отамана взявся висвітлити поточні події.
Скупими фразами й сумними фактами змалював осавул Медяник безпорадний стан уряду. Демократії нема на кого спертися. Терські козацькі полки ще не вернулися з фронту. Місцеві салдатські частини — 21-й, 112-й, 113-й запасні полки й Самарська дружина — деморалізовані й збільшовичені. Вузенькою смугою Терека сунуть із-за Кавказу дезорганізовані салдатські маси, сіючи безладдя. Народам Терека треба б спільно виступити за добрий лад і спокій, але чеченці всіх каламутять і розпалюють громадянську війну. Вони спиняють військові ешельони, відбирають гармати, рушниці, кулемети, набої й тягнуть до себе в гори. Станиці Коханівську й Іллінську спалено, Фельдмаршалська й Петропавлівська горять. На Сунжі риють окопи. Національна рада не має сили припинити це безладдя, абож навмисне йому потурає.
Випрасуваний і вилакуваний по аристократичних школах і вітальнях чеченський нафтовий маґнат Тапа Чермоєв спалахнув сухим порохом і зірвався з місця.
— Неправда! Чеченці тільки захищаються! Ви подивіться, що роблять ваші фронтовики з нашими авулами! Вони обстрілюють усі чеченські й кумицькі селища понад залізницею. Від Чир-Юрту до Грозного скрізь самі тільки руїни.
Темне, чотирикутнє, сокирою тесане обличчя Медяника взялося полум'ям.
— Добре ж ви захищаєтеся! Ви однімаєте в салдатів гармати й посилаєте їх на Сунжу проти козаків. Це не добросусідські взаємини, а підготовка війни.
— Протестую! Козаки по Сунжі сами нахвалюються загнати чеченців у гори, як тільки повернуться їхні полки з фронту.
— Це провокація!
Низенький, птахоподібний голова національної гірської ради, кабардинський кінно-заводчик і землевласник Пшемахо Коцев, метушливо замахав руками.
— Так не годиться, панове! Нам треба порозумітися, а не поглиблювати суперечки. Ми ж цю справу передали на комісію, нехай комісія скаже своє слово.М. О. Караулов дипломатично курив свою люльку, ховаючись, де треба, за димовою завісою. На слова Коцева відповів з неохотою:
— Звичайно, всякі балачки про підготову війни треба припинити. Гарматами тут справи не розв'яжемо. Але й комісія привезла маловтішні факти. Ось Микола Олександрович цими днями повернувся звідти, нехай він скаже.
Брат військового отамана, герой тарабанних парад і паперових перемог, полковник генерального штабу Караулов, обвів водянистими очима збори й прорипів дерев'яним голосом:
— Комісія ні до чого не призвела. Для нас ясно, що чеченці й інгуші мріють прогнати козаків за Сунжу й за Терек, щоб захопити їхні землі…
Чермоєв не витримав:
— Чиї землі? Вони були споконвіку наші! Козаки силою забрали їх, загнавши чеченців у гори!
— Ми їх забрали, півста років тому, за правом війни. Ви споконвіку не давали мирно жити сусідам, палили оселі, грабували і вбивали.
— Ха! Ми тільки віднімали у грабіжників пограбоване!
— Пане Чермоєв!..
— Пане осавуле!
— Панове, це ж безумство! До чого призведуть такі суперечки?!
Голови всім повернулися до члена військового уряду, старого військового чиновника Вертепова. Досі він тихо сидів біля круглого столика, розглядаючи альбом. Його присадкувата куца постать і звичайне селянське обличчя кріпенького кулачка з носом картоплиною, круглопідстриженою борідкою, хитрими очима й лукавою посмішкою, аж ніяк не пасувало до тієї ролі, що він відогравав на Тереку. Добрий, по-своєму знавець рідного краю, а ще більший знавець таємних пружин чиновницького апарату, він давно порядкував в обласному правлінні й мав добру репутацію в Тифлісі. Колись, у давноминулому, був висланий до Туруханського краю за якусь студентську історію, але згодом її прикрили погони статського совітника. Проте, після революції, він досить вдало нагадав про свої „туруханські заслуги“ і на грудях йому тепер пломенів значок члена владикавказької ради салдатських і робітничих депутатів.
— Ви за цими чварами, панове, забуваєте про основне лихо. І ви, Чермоєв, і ви, Коцев, та й ми потроху — починаємо зводити дрібні особисті рахунки, роздмухуємо наші хатні суперечки. А тим часом усім нам загрожує небезпека. Ось гляньте но сюди, панове, на хвилинку!
Він підвівся й попрямував до широких вікон, звідки розгорталася чудова панорама. Сад отаманського палацу спадав широкими терасами на південний захід. Просто перед очима, здається, зразу за містом, нависла мальовнича Столова гора з своїми суворими лініями ґранітних скель і химерних зламів, немов би штучно зроблених умілим майстром. Далі за нею і праворуч від неї лягли високі горосхили, вкриті зеленою рутою незайманого вікового лісу. Над ними встали пасмами сизосірі і бузково-фіялкові кам'яні кряжі-велетні, один від одного вищі. Здавалося, ніби розбурхане море метнулося горами-хвилями до самого неба та так і закам'яніло в своєму жагучому хаотичному пориванні. Там, у гірських ущілинах та урвищах, шукають собі притулку хмари й часом голосять вітри, розбиваючи груди об скелі. Але там же, на високих, убогих узгір'ях живуть і люди, пасинки природи, видряпуючи з каменю сякі-такі засоби до життя. А ще вище, понад кряжами, підвелися в небо сніжнобілі гребні недосяжних верховин і між ними — велична, блискуча шапка Казбеку, в легенькій куряві, так ніби хто кадив до нього з велетенської кадильниці. До неї простували всі погляди.
— Шурган, — тихо мовив Медяник: — починається шурган…
— Так, ваша правда, — починається шурган.
Коли над горами Кавказькими встає біла курява снігових віхол, десь у степах Уралу й Каспія зриваються буйні вихри і мчать у шалених перегонах на степові простори. З хижим посвистом розривають вони пісок та сніг і жбурляють їх повними жменями аж за хмари, а небо нахиляють додолу. Хмари котяться просто по землі й земля дрібним порохом вибухає в повітря. Так і мчать вони, всуміш, навипередки, сотні верст, аж до кам'яних кряжів Кавказу, змітаючи оселі, розкидаючи людей, худобу й манатки. І тільки в горах, заплутавшись у щілинах та урвищах, розбиває шурган свої груди о ґранітні скелі й умирає з хижим голосінням.
— Так, так, починається шурган, — іще раз повторив Вертепов: — Задме він тепер не з Уралу, а з самісінького Петроґраду, з фронтів, із робітничих центрів, та з селянських осель. Задме не буревіями, а робітничими батальйонами, більшовицькими фронтовими ешельонами й селянськими партизанськими загонами… Ви тільки гляньте, панове, на ці мальовничі кряжі… Там десь праворуч, аж до Анапи, маємо численні племена адигейців, абадзехів, шапсугів, карачаєвців, готових до боротьби з нами за незалежність. Між Ельбрусом і Казбеком лежить сувора Дигорія й Кабарда. Ліворуч, від Дар'ялу до Аси й Фортанги — неспокійна Інгушетія. Далі, до самої Ічкерії й Качкаликівського кряжу — войовнича Чечня. І, нарешті, від Аварії й Салатавії аж до моря — скелястий Даґестан, з добрим десятком різних племен і народів. Чимало зусиль покладено, щоб тримати весь цей край у покорі. Їхня кров іще бурує молодецьким войовничим духом. А що буде, як їх зачепить велика хуртовина?
— Нічого не буде, — скрипучим, дерев'яним голосом прорипів полковник Караулов: — ми зайвий раз покажемо силу нашої зброї.
Обличчя Вертепову перекривила презирлива посмішка.
— Шапками закидаємо? На жаль, шановний Миколо Олександровичу, нам на цей раз шапок не вистачить. Я навмисне почав з тилу, а тепер повернемося до фронту. Просто нас, на північ, лягли широкі степові простори Кубанщини й Ставропілля. Дозвольте нагадати вам про двомільйонну безправну бідняцьку масу — так званих городовиків-селян, що їх загнали сюди злидні. Війна придавила їх докраю, революція розкриє їм очі. А сотні тисяч озброєних фронтовиків-городовиків дадуть їм ту силу, що здійметься шурганом і змете нас і вас, панове Чермоєв і Коцев, коли ми не вживемо заходів.
Чермоєв зухвало закопилив бриту губу.
— Що нам до їх і їм до нас?
— Ой, не кажіть… Коли віє шурган степами, то й урвища в горах ревуть буревіями. Їхня й ваша біднота швидко порозуміється, поставивши спільне для всіх домагання: землі!
— Землі?!
Просте, коротеньке слово пролунало, як постріл, як сиґнал перестороги. Тривожно заворушився в своїм кріслі Чермоєв, пригадавши свої багатющі нафтові ділянки. Очі кумицького князя Рашидхана Капланова блимнули хижими вогниками; рука підсвідомо лягла на визолочену ручку кинджала. Навіть дерев'яне обличчя полковника Караулова виявило щось подібне до занепокоєння.
— До нашої землі їм — зась!
— Землі ми їм не дамо! Наші діди й батьки завоювали ту землю власною кров'ю!
Вертепов криво посміхнувся.
— Ну що ж? А вони тепер намагатимуться завоювати її в нас — теж власною кров'ю.
Оксамитний баритон військового отамана розкотився горошинками сміху.
— Ви прибільшуєте, Григорію Абрамовичу. Що може зробити розпорошена неорганізована селянська маса проти дисциплінованої сили? Кубанське козацтво може виставити проти їх багато-бідно 33 полки, 14 пластунських батальйонів і 6 батарей. У нас, у терців, теж є 12 полків, 2 запасних сотні й 2 батареї. Думаю, що з такими силами козакам не страшно ваших селянських шурганів.
— А ви спробували підрахувати сили супротивника? Десятки тисяч озброєних фронтовиків буйною повінню розливаються по станицях і селах Північного Кавказу. Рушили вже не випадкові розпорошені групи, а цілі бойові одиниці, з певними бойовими гаслами. Це вже, панове, не демобілізація, а навпаки: мобілізація для нової війни в себе дома.
— Плітки! Забавка для страхопудів!
— Ні, не плітки! З Трапезунду йде на Кубань Варнавинський полк і 41-й мортирний дивізіон. Із Александрополя рушила збільшовичена 39-а дивізія…
Полковник Караулов невдоволено засовався в своїх кріселках і його риб'ячі очі виявили досаду.
— Я не пізнаю вас сьогодні, Григорію Абрамовичу! Ви спеціяльно взялися залякувати нас усякими химерами. Всі ці дивізії й полки розбіжаться, як тільки повернуться додому. Їхніх салдатів ніщо не зв'язує, їм набридла війна, окопи й жах. Вертепов гаряче запротестував.
— Говорити так, значить недооцінювати супротивника. 39-у дивізію зформовано з найбіднішого, з найреволюційнішого елементу Північного Кавказу — безземельних городовиків і робітників. Це, коли хочте, не просто військова частина, а озброєна соціяльна сила. Вона знає чого їй треба. Може вона й розпадеться, як дивізія, але наново організується, як десяток нових дивізій.
— Вигадки! Цілковита фантазія!
Але Вертепова підтримав Л. Ю. Медяник, що кілька років до того працював на Кубані й добре знав стан, сили й настрої тамтешніх селян.
— Ні, це не фантазія! Григорій Абрамович має рацію. Два мільйони кубанських і ставропольських городовиків-селян це справді небезпечна для нас соціяльна сила. Становлять її переважно переселенці з Полтавщини, Харківщини, Чернігівщини й Києвщини, що втекли сюди від малоземелля, а знайшли собі тут нові злидні. Наші військові земельні запаси — не для їх. Такий порядок дратує природного селянина. Два мільйони городовиків фактично обробляють чужі наділи, як наймити або як дрібні орендарі, без надії на краще. На сьогодні це справді основна загроза.
Пришелепуватий голова національної ради Коцев приголомшено поводив навколо банькатими очима, шукаючи поради…
— Шо собі думає пан військовий отаман?
М. О. Караулов остаточно розвіяв рукою хмари дипломатичного диму, поклав набік свою люльку й заговорив.
— Я для того й скликав вас, панове, щоб порозумітися. Ви, Чермоєв, і ви, Коцев, за всяку ціну мусите утримати чеченців від ворожих виступів проти козаків. Свої хатні суперечки ми розв'яжемо потім. Нам треба, насамперед, приборкати місцеві збільшовичені запасні полки. Цими днями Грозненській раді салдатських і робітничих депутатів поставимо ультиматум: 21-й і 111-й запасний полки негайно вислати за межі области абож обеззброїти. Туди виїде з козачими частинами Лев Юхимович.— А 39-та дивізія?
— Потім того візьмемося й за 39-у дивізію.
— З якими силами, дозвольте запитати?
— Це не секрет. Незабаром вертаються з фронту 2-й Волзький і 3-й Кизляро-Гребенський полки. Крім того з Ростову підійдуть частини дикої дивізії. Ми сподіваємося, що національна рада в цій справі виступить солідарно з нами.
Чермоєв дипломатично промовчав. Коцев переглянувся з Рашидханом Каплановим і нерішуче підтримав:
— А звичайно… Аби тільки реальний плян…
Військовий отаман самовпевнено глянув на мапу біля свого стола.
— Про це вже ми міркували з Левом Юхимовичем. Там, у складі 39-ї дивізії є нові маршові роти з Терека: їм нема чого йти на Кубанщину. Є там і наші офіцерські кадри, — їм зовсім не по дорозі з городовиками. З їхньою допомогою ми спрямуємо дивізію двома коліями: Гудермес – Грозний – Прохладна та Гудермес – Моздок – Прохладна. Біля Моздока й Грозного поставимо добрі заслони й так, частинами, обеззброюватимемо ешельон за ешельоном.
Чермоєв не витримав: — Для кого й для чого?
— Для нас усіх! Для захисту наших і ваших нафтових ділянок, Тапа!
— Ну, добре. Припустімо, що ми роззброїмо їх тут. Алеж на Кубань однаково звідусіль ідуть десятки, коли не сотні, тисяч озброєних городовиків. Рано чи пізно вони повернуть проти нас свою зброю. Що може виставити проти їх військовий уряд?
М. О. Караулов ждав цього запитання. Він обмінявся поглядами з своїм замісником і голос його забринів переконливо й переможно:
— Тепер і це вже не секрет. Протягом літа ми вели переговори з Доном, Кубанню, Астраханню й Уралом про організацію єдиного Південносхіднього союзу. 4 липня у Владикавказі відбувся організаційний з'їзд, а незабаром у Катеринодарі оформимо існування Союзу. Національній гірській раді ми даємо два місця в спільному об'єднаному уряді. Майбутні військові сили Союзу становитимуть 140 козацьких полків і 38 батарей. Нашим девізом буде — демократія й порядок. Отоді нас не злякає жадна анархія, жадні шургани й буревії.
Полковник Караулов, Г. А. Вертепов і Медяник брали найближчу участь в організації Союзу. Проте вважали за потрібне демонструвати перед учасниками наради своє захоплення. Полковник Караулов тихо заплескав у долоні:
— Браво, браво! Давно пора. Тільки дисципліноване, організоване козацтво зуміє стати підпорою порядку.— Єдине командування, єдиний плян…
— Тут голівне — що козаки не підуть за всякими там соціялістичними химерами. У нас, у козаків, давно є свій власний соціялізм. Земля в нас — загальновійськова, а не приватна.
— Прекрасна ідея! З такою організацією можна поговорити, навіть, і з Петроґрадом.
— От вам і відповідь на ваш шурган, Григорію Абрамовичу!
М. О. Караулов дипломатично додав:
— Але ми не думаємо порушувати прерогативи тимчасового верховного уряду. Наше гасло — федерація, а не самостійництво. Доки ще наш уряд не піддається більшовицьким впливам, ми…
Полковник Караулов жваво перебив, примруживши одно око:
— А коли б Петроґрад пішов слідами Паризької комуни?
Військовий отаман помовчав, узяв до рота свою люльку й закутався хмарами диму:
— Коли б Петроґрад пішов слідами Паризької комуни, ми б мусіли піти слідами Версалю…
Він глянув на годинника й підвівся.
— На цьому, панове, ми закінчимо сьогодні. Сподіваюся, що представники Чечні, Кабарди й Осетії зважать реальні обставини й підуть попліч з нами.
Члени національної ради відповіли глибоким офіційним поклоном.