Шурган/II
У заступника військового отамана осавула Медяника — багата громадська практика. Свого часу він брав активну участь в організації акційного т-ва Армавір-Туапсинської залізниці, виступав на з'їздах громадських діячів і сільських господарів, засновував військовий банк і писав економічно-публіцистичні статті. Був співробітником „Русского богатства“ й самодержавної охранки: його „демократизмові“ це не вадило. З цих причин в Армавірі він правив за начальника охоронної сотні, а в Петербурзі бував на редакційних вечірках у В. Г. Короленка й давав матеріяли А. В. Пєшехонову для його соціялістично-народницьких фейлетонів. Ця різноманітна діяльність придбала йому широкі кола знайомих і приятелів.
Тож не диво, що він і тепер вів широку кореспонденцію, старанно ховаючи до секретної шухлядки свого офіційного кабінету кожне цікаве повідомлення. Другого дня по нараді він заглянув до свого архіву, перебравши кільки пакуночків, перев'язаних канцелярськими нитками й помічених красномовними заголовками: „Про М. О. Караулова“… „Про Г. А. Вертепова“… Розшукав і ще раз перечитав недавнє повідомлення колишнього командира 112-го запасного полку з Ставрополя.„Шановний Леве Юхимовичу! Полкові приятелі сповістили мене про перевод до Владикавказу, в розпорядження військового отамана, офіцера нашого полку Г. П. Рогожіна, здається, твого ж таки одностаничника. Вважаю за свій обов'язок попередити, що Рогожін мав у нас непевну репутацію „більшовика“. Салдати провели його до ради „собачих і рачачих депутатів“, де він частенько підтримував наших горлопанів. Був особисто знайомий з більшовицьким коноводом — Пономарьовим і має від нього рекомендацію до владикавказьких більшовиків. Від таких співробітників раджу подалі. А втім — дивися сам, моя справа попередити… У Ставрополі розклад посилюється. В губернії більшість іде за есерами, а в місті — за більшовиками. Звісно, тим і іншим негідникам — одна ціна. Ставропольська „рада собачих і всяких таких інших депутатів“ готується захопити владу й обмірковує справу організації „комітету громадського спасіння для боротьби з контрреволюцією“, — себто з нами. Міська дума, переважно з кадетів та з есерів, з свого боку наміряється утворити „добровільницьку дружину для самоохорони“. Що з цього всього вийде, незабаром побачимо. Салдати мітинґують і збираються бити офіцерів. Приємного мало. З цих причин прошу не забути старого приятеля й улаштувати мене десь там біля себе. Вся надія теперь тільки на козаків. Від них ждемо порядку й законности. Не забудь, друже, про відданого приятеля, підполковника П. Смірнова“.
Перечитавши листа, Л. Ю. Медяник кілька хвилин у задумі тарабанив пучками по краю стола. Потім знов старанно заховав листи до секретної шухлядки, подзвонив кур'єра й попрохав до себе Рогожіна.
Заступник терського отамана мав заздрісну здібність говорити лагідним, переконливим голосом, що доходив до самого серця. До того ще чарував співбесідників ясною щиро-товариською посмішкою. Розмову починав завжди з основного.
— Чи можу я на вас цілком покластися, Гавриле Петровичу?
— Безумовно так.
— Ви, здається, були в Ставрополі членом ради салдатських депутатів?
— Маю такий мандат.
— А чи правда, що вас там вважали за більшовика?
Рогожін весело засміявся.
— Був такий гріх. Бачте, я вийшов, як і ви, з бідняцької сім'ї. До 18 років наймитував. Потім зі мною трапилася просто таки неймовірна пригода, — колись, може, розкажу про неї. Одне слово — мені найняли репетитора й підготували до військової школи.
— Точнісінько так, як і зі мною.
— Правда? Ну тоді ви мене швидше зрозумієте. В школі між юнкерами я був, так би мовити, вороною в білому пір'ї. А тут іще революція, я попав до маршової роти 112-го полку. Іншим офіцерам важко було пристосуватися до нових порядків і до салдатської маси, а мені, навпаки, важко було пристосуватися до офіцерства. Звідси й пішло — „більшовик“.
— Та й тільки того?
— Ні. В раді салдацьких депутатів я познайомився де з ким із більшовиків і брав у їх книжечки. Треба ж знати, чого вони хочуть і куди ведуть?
— А в цьому не було небезпеки для вас особисто?
— Аж ніяк! Я виріс на Тереку, а терське військо з усіх — найдемократичніше. У нас немає таких гострих питань, як от справа з городовиками. Нам нема чого ганятися за карколомними теоріями.
— Так… Вибачте за ще одне запитання: воно далеко не зайве. Ви не можете відновити зв'язки з більшовиками?
Рогожін на хвилину завагався.
— Бачте… У мене є цілком приватна рекомендація до тутешнього товариша від одного з керівників ставропольської організації. Я там брав у нього деяку літературу, то він радив мене й тут не кидати самоосвіти. Тільки в мене вже немає до цього охоти.
Обличчя Медяникові розпливлося в приятельській посмішці. Цілковита правдивість і одвертість юнака була йому до мислі.
— Е ні, не кажіть. Більшовиками не слід нехтувати. Чорт їх знає, що воно за сила така в їхнії партії. Я думаю, що основне в їх — ставка на розвал, потурання найнижчим інстинктам… Війни тобі не хочеться? Геть війну, кидай фронт і йди додому! Землі тобі треба? Бери її негайно в свого сусіди, не дожидаючись якихось там законів! Влади тобі кортить? Жени в шию кожного народнього обранця й садови сам себе! Сердце тобі кипить? Хватай мерщій багнет і стромляй у перше-ліпше пузо, щоб збити собі оскомину!.. Нашим усім простачкам дуже й дуже до вподоби такі гасла. Вони, як пошесть, роз'їдають усяку спробу доброго ладу й законности. Нам доведеться розпочати серйозну боротьбу з ними.
— Хіба й на Тереку є ця небезпека?
— Досі тут більшовиків було непомітно. Партійний комітет у їх був спільний із меншовиками. В раді салдатських і робітничих депутатів порядкували есери, на чолі з слинявим, пустодзвонним балакуном Гамалією. А тепер і в нас більшовики починають грати першу скрипку. Військовий уряд мусить бути на сторожі. Аґенти повідомляють про тісний зв'язок більшовиків із комітетом 39-ї дивізії, з 21-м та 111-м полками, з Уфімською дружиною. В останній вони здобувають собі зброю. Ви розумієте, до чого все це ведеться?
— Цілком розумію.
— Ну дак от, — я гадаю, що нам дуже треба знати, що там у їх діється. І ви нам допоможете в цій справі.— Я?
— Так, ви!
Простакувате обличчя Медяника осяяла лагідна посмішка, так ніби він мав запропонувати щось веселе й радісне.
Вам треба використати вашу ставропольську рекомендацію. Треба відновити зв'язки з більшовиками, вдати з себе їхнього прихильника, проникнути в їхні наміри…
Рогожін зніяковів.
— Алеж… я на це не здатен, Леве Юхимовичу. Це вже буде — справжнє висліджування.
— От вам і нате! Коли б це було висліджування для поліційних заходів, інша справа. Але ні я, ні Михайло Олександрович не думаємо вживати якихось утисків проти більшовиків. Ми тільки забезпечуємо наше військо проти пошести. Ось тепер іде сюди 39-а дивізія. Ну що перешкоджає їй захопити Владикавказ? Хіба не слід нам бути на сторожі?
— Та воно так… Алеж моє адьютантство…
— А що ж там адьютантство? Воно вам не стане на заваді. Ви тут у військових колах людина нова. Перед більшовиками ви можете так поставити справу, ніби й адьютантство взяли на себе, щоб пролізти до ворожого стану.
— Скажу по правді: не до мислі мені все це.
— Алеж так треба, Гавриле Петровичу. Ось із фронту йдуть наші військові козачі частини. Є вже повідомлення, що й там завелася більшовицька пошесть. У 2-й зводній козацькій дивізії — заколоти. Наш 1-й Волзький полк і 16-й Донський одверто йдуть за більшовицькими аґітаторами.
— Ну, добре… У мене є лист до т. Пашковського. Цими днями піду до нього.
— Ні, не так. Із цим листом ви підете спочатку на адресу, що я вам укажу. Це, так би мовити, невтральна квартира. Але в ній іноді збираються для дружнього відпочинку всі їхні ватажки. Ви туди зайдете нібито за рекомендацією ставропольських товаришів, щоб розшукати Пашковського. Це дасть вам змогу зробити ширші знайомства й швидше пролізти до їхньої компанії.
— Чи так, то й так. От тільки… Мужчина?
Медяник засміявся.
— Жінка, та ще й козачка… Здається, з червленських Рогожіних, точно не знаю. Десь училася й працювала за межами Кавказу.
— Правду казати — не вмію я з жінками. Не призвичаївся.
— Отакої! А на мою думку — це найдоступніший фронт для всяких наступів і перемог.
— Та вже відступати не стану. Давайте вашу адресу.
Рогожін не любив ні візників, ні трамваїв. Мав звичку ходити, спостерігати й на ходу думати. Але останнього часу відчував, що ця звичка має свої неприємності. Ще в Ставрополі його погони завдавали йому на вулиці деякого клопоту, — спасав значок члена ради салдатських депутатів. Владикавказ, правда, мав трохи інше обличчя. Він стояв осторонь основної колії, що нею й понад нею рухалися сотні тисяч салдатів із кавказького фронту. Проте, хвилі стихійного руху плескали й обабіч великого шляху: чистеньке місто, притулок срібних і золотих погонів козацької військової аристократії, засіріло рваними шинелями й брудними гімнастьорками. А ще й більше того появилося на вулицях, на базарі й на передмістях чеченських, інгушських і осетинських джиґітів, у хвацьких абож у рваних домотканих черкесках, із кинджалами й револьверами при боці. Щодня сунули вони з гір до „Капкаю“, придивлялися, прислухалися, рознюхували, чим пахне нова політика.
Рогожін до військової школи приятелював із такими шибайголовами, блукаючи з ними по лісових хащах за кабанами абож по комишах за ланчуком. Але тепер, проїжджаючи мимо мальовничих груп на бульварах та на перехрестях вулиць, відчував на собі тільки ворожі гострі погляди з-під баранячих волохатих папах, і з-під салдатських брудних шапок. Іноді долітала придушена одверта лайка на всіх місцевих жаргонах і мовах:
— Генуш!..[1]
— Ет баласи!..[2]
— Золотопогонна сволота!
Рогожін ламав свої брови в задумі й не знаходив собі ради. Звідки така ворожнеча? І чим він персонально завинив перед ними, надівши ці погони?.. Що більше думав, то більше губив рівновагу. Справа, звичайно, не в погонах: погони можна скинути, це тільки форма. А от — цілий новий світогляд, нові думки, почування й прагнення, що прищепила йому школа, — чи не стали вони, разом із погонами, між ним і цим натовпом?
Подумавши, мусів чесно визнати, що стали.
— Алеж я справді прагну добра їм усім… Натовп не завжди йшов за пророками своїми, — було таке, що він побивав їх камінням. Чи ж треба обов'язково підроблятися до натовпу? Він не розуміє, що таке — справжня демократія. Во ім'я її треба боротися з темною стихією.
І знов єхидна думка:
— Боротися з народом — во ім'я народу?
Проте й на це були готові, заялозені формули:
— Ну, що ж? А хіба не доводиться боротися з самим собою, во ім'я власних інтересів?Логіка сьогоднішнього хорунжого заспокоювала вчорашнього наймита. Але нова шумлива, роздратована вулиця знов і знов відновляла йому дискусію з самим собою.
Відпустивши візника на Госпітальній, Рогожін поринув у тихих вуличках, таких характерних для Владикавказу. Невеличкі будинки під жолобчастою черепицею шикувалися щільно вряд, абож чергувалися з високими парканами з сірої річної цементованої галки, взятої в рамки червоної цегли. За парканами — густа плутанина дикого винограду й зелені шатра запашних жерделів, персиків, слив.
Рогожін розшукав потрібний нумер і подзвонив біля чистеньких, свіжопофарбованих дверей. Вийшла якась маленька жіноча постать, що вражала своєю ясною, ніби аж прозорою, кришталевістю. Біла уніформа сестри, з червоним хрестом, біляві кучері буйного волосся, лагідний погляд очей, щира, довірлива посмішка…
Вона, чи не вона?
— Вам кого?
Рогожін зняв картуз і вклонився.
— Фельдшерицю Рогожіну. Маю до неї особисту справу.
Ясна посмішка тривожно захиталася й зникла. Очі допитливо спинилися на обличчі.
— Може б ви передали через мене? Вона сьогодні чергує в лікарні.
— Е, ні. Я привіз листа від ставропольських товаришів і маю дещо пояснити. Нехай уже іншим разом.
— Ну тоді зайдіть до кімнати: я її заміню на час, тут недалеко.
— Я підожду тут.
— Незручно. Це звертає увагу кожного цікавого роззяви.
Квартира була з двох невеличких світлих кімнат і ще меншого передпокою, у першій — стіл, з півдесятка стільців, шафа для книжок, буфет, з другої виглядало двоє білих ліжок, невеличкий білий столик. Усе — на видноті. Підкреслено доводилося, що квартиранткам нема з чим ховатися.
Рогожін сів і замислився. Коли читав громоподібні статті проти більшовиків і спеціяльні брошури — усе було ясно… Так, це вороги всякого порядку, аґенти кайзера, що мають єдину мету — розвалити Росію й кинути її під ноги німцям… Але кожна зустріч із ідейними керівниками цього табору до щенту нищила всякі заялозені обвинувачення. А до того ще й такі ясні жіночі постаті на ворожих позиціях, як оця товаришка… Якось не пасували вони до ідеї руйнації. З такими очима, з такою вдачею творять, а не руйнують.
— Невже й Рогожіна така? І з яких це Рогожіних? Їх на Тереку не мало. Лев Юхимович натякав на червленську фамілію…Коли почув на рундуці легенькі кроки і двері відчинилися, підвівся зацікавлений, відчуваючи якусь незручність. І враз усією істотою своєю рвонувся назустріч.
— Тасю?… Ти?
Полум'я пожежею спалахнуло на ніжних дівочих щоках. Тоненькі чіткі брови здивовано підвелися над теплими темнокаштановими очима. Милі дитячі губи затремтіли з несподіванки.
— Гаврику!.. Гавриле Петровичу!..
Розгублено ступила й спинилася, безвладно спустивши рвійно піднесені руки. Рогожін не счувся, як опинилася в його обіймах така рідна й близька, така далека й недосяжна. Підвів її до стільця, посадив і став на коліна, не випускаючи з рук стрункого дівочого стану.
— Тасю, кохання моє!.. Молю тебе, не тікай! Дай же хоч тепер вияснити непорозуміння, що нас роз'єднало. Шість років, Тасю!.. Ти чуєш?.. Шість років кожна думка про тебе, кожен мій помисел тобі! Я не знаю, що зі мною, Тасю. Я не можу так більше… Ти пам'ятаєш наші степові шургани над Урусколем? Мене скрутив, поламав і понівечив такий шурган, Тасю. Він кинув мене тобі під ноги, відірвав від рідного ґрунту, погнав-покотив на чужі шляхи, на широкі простори. Я не вмію сказати всього, Тасю! Моя душа в сльозах і серце в тузі…
Голос йому затремтів і голова покірно схилилася їй на коліна. Раптом відчув, як маленька ніжна рука з нерішучою ласкою лягла йому на кучері і знов упала геть осторонь.
Підвів голову й заглянув у миле схвильоване обличчя. Русяві довгі вії до половини прикривали знайомі правдиві очі: очевидячки ховалася від нього й вивчала його в новій постаті. І знов охопила його тривога, як і на вулиці, як і в натовпі, де він часто відчував свою подвоєність.
— Тасю, не спіши сказати свій присуд — спочатку вислухай! Ось уже п'ять років я став ради тебе попихачем у чужих руках. Така була воля Ганни Андріївни…
Цього, мабуть, не треба було казати: вона вороже відсахнулася з наявним бажанням встати.
— Сядьте, Гавриле Петровичу, поговоримо.
Важко підвівся й сів край столу, схиливши голову на руки.
— Я всі роки шукав сліду вашого, але так і не взнав, де ви й що ви. Навпаки, ви знали, де я вчився, але жадним словом не обізвалися.
Вона почервоніла й ухилилася від цієї теми, перевівши на інше:
— Після смерти Ганни Андріївни я вчилася, як і ви. Була в Москві на курсах, тепер от повернулася.
Несподівано пригадала, з чим він прийшов до неї і теплі очі бризнули промінням прихованої ласки й співчуття.— Ви до мене з дорученням із Ставрополя?
Аж тепер він усвідомив собі справжній стан і вжахнувся. Як? То це він до неї прийшов із каменем за пазухою? З дорученням Медяника?
Мов ужалений, схопився з місця, простягаючи до неї руки з мольбою. Знав, що від неї нічого втаїти не зможе: завжди вона читала йому на обличчі все, як на розкритій сторінці друкованої сповіді.
— Тасю, вислухай!.. Я таки, справді, маю листа з Ставрополя… Я не думав використати його на зле. Але я не сам прийшов сюди… Ваша робота непокоїть військовий уряд… Я тут нова людина… І повір…
Вона широко розкрила очі, починаючи розуміти причину цієї зустрічі. Гаряче полум'я залило їй обличчя і погляд запалився гнівом. Рвійно підвелася з стільця, одступила на два кроки й показала на двері.
— Геть звідси!
— Тасю, прошу тебе!.. Тут непорозуміння. Я блукаю на роздоріжжі, а ти вважаєш мене за якогось ворога, за монархіста-золотопогонника. Ти…
— Насамперед — не ти, а ви, і не Тася, а Таїса Романовна! А подруге, ще раз — геть звідси!
— Я не можу так, Тасю. Ми другий раз трагічно розходимося — і знов ви не хочете вислухати мене. Але я тоді пішов від вас чесною людиною, а тепер ви накидаєте мені пляму провокатора.
Тася твердо й жорстоко підкреслила:
— Я цього слова не вживала. Це ви сами знайшли правдиву назву своєму вчинкові.
— Пождіть, не в тім сила. Тут не було злого наміру. Тут не було певної думки.
— Як? Ви приходите до нас на ворожу розвідку і це ви вважаєте за добрий намір?
— Неправда, Тасю, — я не ворог вам. І військовий уряд на чолі з Карауловим, Медяником, Вертеповим — це ж не монархісти якісь. Тут непорозуміння. Наша мета — не війна, а добрий лад, установчі збори, народоправство. Ніхто тут і не думає боротися з вами силуваними способами.
— Слухайте! Або ви — наївна людина абож нічого не знаєте. Я — не більшовичка; і мільйони інших трудящих — не більшовики. Але ми — з більшовиками. Ви не монархіст; і жменька так званих військових „демократів“ — не монархісти. Але ви з монархістами. Є тільки два табори — середини не може бути. Згодом усі підуть туди, чи туди. І є тільки один спосіб розв'язати суперечку: зброя. Нам з вами нема про що говорити.
— Тасю, що бо ви кажете. Ви хочете підняти всю темну стихію на безладдя? Ви прагнете громадянської війни?— Чого я хочу, то моє діло. А от ви хочете силою підтримати поневолення й визиск.
— Де ж те поневолення? Де той визиск? Нас обрав нарід. Він запроваджує собі справжній демократичний лад.
— Неправда! Вас обрали 72 станичних отамани, 174 заслужених вахмістрів та урядників, 60 офіцерів і 25 військових чиновників, що зібралися на військовий круг. Від народу ви хочете боронитися шаблями й багнетами, стягаючи на Терек задурманені козацькі полки.
— Ви хвилюєтеся, Тасю, як і я. Я не знайду слів, щоб переконати вас, що це — не так. Де ж той справжній нарід? І хто тоді я сам, коли я вже — не нарід? Ви ж знаєте відкіля я вийшов…
— Було колись, пане хорунжий!
— Форма не міняє людини.
— Помиляєтеся! Тут не сама форма, а й виховання, світогляд. Помалу ви перейняли їхні погляди, їхні завдання й прагнення. Ви — зрадник свого народу. Ви прийшли до нас із чужого табору для провокації. Гірше того: ви хотіли використати своє… свою… ну — мене для провокації!..
Рогожін хитнувся з образи.
— Є всьому міра, Тасю. Ви ж сами бачили, що я не знав, до кого йшов, кого тут знайду. Ви другий раз без жалю топчете мене під ноги. Я до вас прийшов колись бідним наймитом, і ви від мене відвернулися, я для вас надів оцю форму, і ви тепер закидаєте це мені, як провину. Я загубив для вас голову і ладен загубити життя. Ну, нехай я помилився. Якими ж путями, яким способом можу тепер засипати ту прірву, що лягла між нами? Чим доведу свою щирість, і знайду стежку до вашого серця?
Щирість і мука бриніли в його голосі. Вони роззброювали й розвіювали Тасин гнів. Довгі вії впали їй на очі темною завісою. Губи затремтіли й тихо вимовили:
— Смертю!.. Тільки смертю за спільну справу!..
Рогожін глибоко зідхнув, низько вклонився й рушив геть. Біля порога спинився і глухо кинув:
— Умову приймаю. Не забудьте ж і ви її.
Так і пішов улицею, забувши надіти картуз.
Тася стояла нерухомо, притулившись до лутки й напівспустивши довгі вії на потьмарені очі. Губи їй тремтіли і в грудях скнирив смуток.
——————