Шурган/III
Від Дербенту до Чир-Юрту всі станції, колії й шляхи понад колією забила міцними пробками 39-а дивізія. Не вистачало вагонів і паровозів. Частина військових валок, обозів і батарей пересовувалася від станції до станції понад залізницею, шукаючи кращих зупинок. Дивізію обтяжували різні підсобні частини, зводні батальйони й маршові роти, що пристали до неї, співчуваючи й допомагаючи їй.
За плянами верховного командування 39-а дивізія мусіла, власне, стояти під Єрзиджаном, на турецькому фронті. Але її змили звідти перші хвилі революційної повіні. За постановою дивізійного комітету вона знялася з фронту й пішла на Александропіль. Тоді начштабу кавфронту переписав фронтову диспозицію наново, відзначивши в ній: „А 39-у дивізію перекинути до Александрополю на відпочинок“… Але невпокійна дивізія пробула в Александрополі недовго: після кількох мітинґів і комітетських нарад вона посунула далі, на Північний Кавказ… Можливо, що начштабу кавфронту ще раз переписав би свою диспозицію, зазначивши в ній, що 39-у дивізію перекидається на Північний Кавказ… Але революційна хуртовина перекинула горичерева самого начштабу, — і дивізія пішла собі далі вже без писаних диспозицій.
А на мітинґах і просто в товариських балачках, під час довгих нудних зупинок на станціях і полустанках, салдати всебічно розробляли диспозицію неписану:
— Годі! Досить уже попили нашої кровушки!.. Що мені винен отой турок, товариші?
— У нас є вдома свої турки.
— Ого! Візьми, скажемо, нашого кубанського мухамеда — Бабіча.
— А думаєш — не візьмемо? Ми їм усім пропишемо революцію, курячим дітям! Ти ж подумай: десять років, як пішов з України на вільні степи, а хоч би тобі клаптик власного городу! Навіть хата — не своя… хоч і куплена.
— Ти звідки, браток?
— А з Чорноморії. Є там така станиця — Полтавська.
— А я з хутора Карачаєва, під Армавіром. У нас, брат іще гірше. П'ятнадцять років сидимо там на князя Джантемірова землі скопщиками. Поставили хати, викорчували собі ділянки для городів та для засіву, завели сяку-таку худобу. За хати — платимо. За городи — платимо. За худобу — платимо. За випас і водопій — окремо. За поле даємо половину врожаю та ще й басаринок одробляємо…
— Бий тебе сила божа!.. Та це ж — правдиве кріпацтво! Як же ви пішли на це?
— А так і пішли… Село Ново-Григорівку на Полтавщині знаєш?
— Ні, я з лубенських Висачок.
— Ну, дак от… Жили ми в Ново-Григорівці. Землі — 300 сажнів на двір. Тісно кругом — хоч задавись. А пан Черевань душить усіх, просто життя тобі немає. За випас корови з весни до зими — 10 карб. дай. За десятину землі, щоб того-сього посіяти, оброби йому дві десятини. За грядку для цибулі пошли жінку до горниць прибирати… та ще обов'язково проти ночі…
Тісне коло слухачів більшало. Засмажені вітрами Арменії обличчя наливалися обуренням. У кожного з їх був свій пан, абож просто, „хазяїн“, що брав і за землю й за худобу, за випаси й водопої. І в кожного була десь сім'я покинута на поневіряння. Як там вони сами пораються?
Якась неймовірна, кругловида постать перебила оповідача глузливою фразою:
— Та й здоровий же ти брехати, Карпенко!
Але гнівні поклики раптом забили йому баки.
— Ах, туди твою… Нас тут у дивізії з села Ново-Григорівки три чоловіка, а ти — брехати! Сам бреши!
— Дак чого ж ви терпіли?
— А того! Раз і нам терпець увірвався: подали заяву губернаторові. А пан тоді — козаків на село. Хто писав заяву, тих забрали. Та ще й знущалися, не знати як. Урядник з батькових синків розлютувався, кричить: „Ага! Вам грамоти треба? Скарги писати?“.. Та тоді — лясь у вухо! Вдарив і глузливо промовив: „Учітеся, брати мої“… А стражник — бабах у друге: „Думайте, читайте“… Після того пішли ми до пана… Не дає більше землі на одробіток! Кинулися сюди-туди, а воно скрізь тісно. У Максимівці — по 600 сажнів на двір. У Ватажковому — 40 десятин на 108 дворів. Усі ходять, панам кланяються. Пішли ми тоді знов до свого Ірода. А він і слухати не хоче. „Назносьте, каже, мені жменями бугор у моїм парку, щоб краєвид був на всі околиці, тоді може й помилую.
— Та бре?..
— От тобі й бре! Два місяці цілим селом носили старі й малі. Було вночі половина села спить, а половина, мов комашня, біля панського парку. Старому дідові Карпові Лимареві 95 років. Як іде, то мов од вітру хитається, а землю й він носив жменями. А за ним, було, правнучок шести років дибає, теж свою частку несе. Вночі прикажчики за роботою доглядали, а вдень пан було сидить на бальконі, каву п'є, та все додивляється, щоб хто шапкою чи приполом не приніс… Коли насипали йому високий бугор, пан виліз на нього, надувся, як жаба, й промовив: „Прощаю вас на цей раз, мужички. Але за корову надалі братиму 15 карб., а за десятину землі — три десятини одробітку“…
— Бий тебе, нечиста сила… Вила б йому в пузо, гадові!
— Спалити б його живцем, Ірода!
— Еге, спробуй спалити, коли він собі після того інгушів для сторожі найняв! Отак помучилися трохи та й подалися на Кубань.
— До нових Іродів…
— До козаків — куркулів товстопузих…— Ну, пожди ж ти! Повернемося ми до їх!
— Ми їм покажемо, бородачам, 1905-й рік!
— Набралися землі по горло та й обробляють нашими руками…
Були, правда й обережніші голоси:
— Ох і насиплять же нам у штани! То ж таки — сила! Козаків тільки зачепи!..
— Брось бузу бузити! Селянство — ще більша сила! А між козаками є й такі пани, що на двох одні штани… Ми з ними поладнаємо…
Дорогою жадібно ловили чутки, як там тепер на Кубані й на Тереку.
— Отаманьйо всяке, кажуть, гору взяло.
— Бреши більше! Я в Тифлисі сам бачив, як нашого отамана, генерала Флейшера, під конвоєм вели. Поспитав земляків, а вони й кажуть: „Оце вдруге його до Тифлісу тарабанимо. Його тут випустять, а ми знов: Нате вам ваше добро!“..
— Ловко! А в нас же як там?
— А чорт їх… Нових отаманів скрізь повибирали,— нас не питалися. На Дону — Каледін. На Кубані — Філімонов. На Тереку — Караулов.
— Ну, значить, товаришочки, без бою не обійдеться.
Серпня місяця головна колона 153-го Бакінського полку й зводний Карський батальйон спинилися на станції Чир-Юрт і вислали свої частини на розвідку. Далі колія йшла кумицькою площею і біля Гудермесу, подвоювалася на Грозний і на Моздок. Були чутки, що до Гудермесу поїзди ходили з боєм, а за Гудермесом порядкували чеченці. Передбачалася нова пробка. Ешельони ждали представників дивізійного комітету, щоб вирішити справу дальшого походу.
День хилився надвечори. Сонце котилося до високих кряжів суворої Ічкерії. В мутних хвилях Сулака полоскалися й вовтузилися цілим батальйоном салдати, скинувши на березі купи вошивого барахла. Сміх і веселі вигуки дзвеніли в повітрі. Для терців за Сулаком починалася вже домівка.
— Єх і гарно ж братишки!
Принадно-суворою панорамою розгортався скелястий Даґестан. З південного заходу м'якими обрисами лягли зелені горосхили лісистого Ауху. Просто на південь підвелися вгору похмурі Андійські та Хубарські верховини з волохатим Хутумбашем позаду. До його скель тулилися сизі приблуди — хмари й гірські тумани вставали прозорим курявом із глибоких урвищ.
— У нас — іще краще…
Середнього росту, опецькуватий, білоголовий і білобровий Короп, з вусами — щіткою й носом — картоплиною, схопився, сів і повагом, хоч і захоплено, розводив руками в лад своїх слів.— У нас, брат, на Чорноморії, степ — як море… А повітря — во!.. Як вино… А земля тобі — во!.. Мов скатертина. Вивернеш її плугом, а вона — лежить тобі, як масло. Посієш пшеничку, і — греби!..
Але чорнявий, похмурий Рябошапка, з вусами, як у моржа, не любив легковажности. Йому завжди — подай суть.
— Своя земля?
— Земля, положим, не своя… Земля козацька. Де ж там у нас свої землі?
— А багато даєш хазяїнові?
— Воно не так щоб багато… Ну й не мало… З половини сіємо. Еге ж, еге ж…
— Ото то ж бо воно й є!.. А за садибу платиш?
— Ну, плачу…
— І за хату платиш?
Короп розсердився.
— Іди ти до всіх чортів! Еге ж, еге ж… Чого ти пристав до мене? Барин який… А в тебе вона своя?
— Мені, браток, землі не треба. Я з п'ятнадцяти років на хазяйських заводах різаками та молоточками граюся. Мені — забавка, а хазяїнові — бариш…
— Виходить так, що всім нам не солодко. І кожному — свій хазяїн. Я от у князя Кургокова, в буржуя татарського, скопщиком сиджу. Все його, тільки руки мої. А він, кобиляча душа, сидить на подушках та тільки кобилятину жере й бузою запиває.
Кругленький, червонопикий Нагнибіда, з пишними, як у Вільгельма, вусами, підвівся на коліна, ляснув себе по стегнах і весело гукнув.
— Хо-хо!.. Ми його тепер напоїмо, чорта бритолобого! Дайош землю, а сам забирайся до чортової мами, доки живий!.. Правильно я кажу, ваше сиятельство, господин поручник?
Останні слова він кинув до невеличкої групи офіцерів, що недалечко виблискували своїм привілейованим м'ясом. Не дожидаючись відповіді, схопився на ноги й заголосив диким покриком.
— Го — го — го — го!.. Наша бер'оть, їдять його мухи!
І з цими словами кинувся в річку, пірнув, виплив за кілька сажнів і заходився вовтузитись із салдатами.
— От, чортушка!
Товариші його, захоплені жвавим прикладом, із вигуками й сміхом побігли до води.
Низенький поручник князь Тундутов, косоокий комлик із Маницьких степів, з баб'ячим обличчям і ріденькими, наче вищипаними, кущиками вусів, прискав окропом з обурення.
— С-сволота!.. Бидло нещасне!.. Чуєте? Ото тепер усі їхні сподіванки: загарбати, поділити… А ми ведемо їх додому на грабунки та на розбій!Горбоносий банькатий капітан зводного батальйону Доногуєв придуркуватим голосом блазня кинув:
— Поки що, не ми їх ведемо, душа моя, а вони нас ведуть. А ви не пручайтеся, пане поручнику. Пливіть собі за хвилями до свого берега.
— Ха!.. А далі що?
— А далі — нам аби тільки до Владикавказу. Там, брат, починають серйозне діло: Дон, Кубань, Терек, Урал…
— Знаю!.. Старе! Була вже в Петроґраді рада козацьких депутатів: Міхеєв, Дутов, Ткачов…
— А, — тисяча чортів! Плювать нам на всякі там їхні ради! Тут уже не рада вам, душа моя, а справжня козацька держава.
— Байки!
— Ні, не байки! Я тримаю зв'язок із Владикавказом. Ось послухайте…
І вони зашепталися, схилившись над піском, де капітан почав викреслювати цифри й лінії.
Сухе, лунке повітря раптом прорізав потужний довгий поклик паровоза.
— Ого! Нас уже кличуть. Напевне розвідка вернулася.
Річка тим часом випліскувала на берег чоту за чотою. Похапцем натягали брудну білизну, заялозені штани, гімнастьорки, чоботи, черевики, обмотки й поспішали на станцію. Веселий Нагнибіда нагнав групу офіцерів і вишкірив зуби до Доногуєва:
— От ми й дома, пане капітане!
— Ні, ще не зовсім, душа моя… Ти з Грозного?
— Та ні, я з Кандаурівки. Мені б тільки за Хасав-Юрт, а там, їдять його мухи, рукою подати!..
— Ну, от бач… А комітет хоче послати нас через Кізляр аж на Кубань.
— Якого чорта? У мене тут, можна сказати, хазяйство, багнет їм у пузо.
— А в їх — там, можна сказати, хазяйство.
— Ну то й хай вони собі туди їдуть, а я на це не согласен… Та що ж це таке? Братишечки?!
Нагнибіда покотився до своїх, вигукуючи дорогою, що комітет їх зраджує.
— Я три роки, можна сказати, баби своєї не бачив, а вони, багнет їм у пузо…
Буйними хвилями салдати заливали станцію. Чир-Юрт ущерть забили ешельони з людьми, кіньми, гарматами й повозками. Пахло табором і безладдям. За колією походні кухні варили вечерю. На вагонах, гарматах, одноколках мальовничо висіла й сохла випрана білизна та всяке лахміття. Десь у густому гаморі захлиналася гармошка і в лад їй ляскали шкарубкі долоні, а важкі чоботи вигупували невмирущого козачка. З околиць наїхали догадливі кумики-крамарі з сяким-таким крамом, наїдками й напитками. Біля їхніх гарб-ларків ішла жвава купля-міна.
Сурми сурмили, скликаючи салдатську масу на мітинґ до вагона-плятформи, де зібралися члени полкового й батальйонного комітетів з представниками інших полків. Рябий присадкуватий прапорщик Орловський, лівий есер, голова полкового комітету, відкрив збори. Від зводного батальйону висунули до президії Нагнибіду. Слово взяв Поліщук, член дивізійного комітету, людина з твердим, кованим обличчям, гострим поглядом і міцно стуленим ротом під невеличкими вусами.
— Товариші! Наша дивізія розтяглася на сотні верств. Ми тепер вступаємо на територію Терського війська. Наша мета — прийти на Кубань із зброєю в руках. Тоді ми зможемо диктувати свою волю отаманам і генералам, поміщикам і капіталістам. А їхня мета — одібрати в нас зброю, розпорошити й ліквідувати дивізію. Тоді вони знову сядуть на нас верхи. Щоб досягти свого, нам треба рушити через Терщину кількома шляхами і вийти на Прохладну значними силами. Комітет виробив такий плян. Бакінський полк, зводний батальйон і маршова рота підуть Шамхальською низиною просто на Кізляр, а звідти…
— Неправильно! Зводному батальйонові на Кізляр — не по дорозі!
— Правильно! Треба двома шляхами!
— Товаришочки! Не піддавайся, це провокація!
— Сам іди на Кізляр, коли така охота!
— Братишки!.. Та що ж це таке?
— А — а — а — а!.. А — ла — ла — ла!.. Геть комітетчиків!
Поліщук нахмурився й нахилився до Орловського.
— Хтось уже постарався тут…
— Прошу слова!
— Доногуєв!.. Дайте слово Доногуєву!
Поліщукові очі метнули блискавку. Він іще раз звернувся до Орловського.
— Не довподоби мені цей лис! Він і шкодить і слід замітає.
— Чого? Він же, здається, щиро…
— Усі вони тепер — „щиро“!
Доногуєв видерся на плятформу.
— Товариші! Я підтримую т. Поліщука. Це він правильно, що нам треба йти двома шляхами. Але зводному батальйонові й маршовій роті на Кізляр іти не рука. Бакінцям і дербентцям однаково кудою йти. Їхні оселі за Терщиною, на Кубанщині й Ставропольщині. А де наші оселі? Тут ось вони, зразу за Сулаком. У нашому батальйоні є люди з Володимирівки, Андріївки, Воздвиженки, Петропавловської, Грозного… Ми вже знаємо, що наші оселі горять, наших батьків і братів убивають, жінок і сестер ґвалтують. Так чого ж нам іти на Кубань, коли наш обов'язок — боронити їх?
— Правильно! Не підемо на Кубань!
— Наша путь — до Грозного! Там 111-й полк!..
— Ганьба! Нас живосилом тягнуть на війну! Досить уже навоювалися!
— Це зрада, товариші! Не піддавайся!
— Тримайся свого ешельону! Добровільно не підемо!
Орловський даремно стукав кулаком по столу й кричав, напружуючи горло. Салдатська маса хвилювалася, очі горіли, вигуки перекочувалися з краю в край, клацали затвори ґвинтівок. Поліщук мовчки чекав, насупивши брови. Нарешті всі, кому була охота, накричалися: голова зборів мав змогу сказати своє слово.
— Який там провокатор кричить про зраду? Тихо! Ми для того й зібралися, щоб вирішити, як краще… Слово для пояснень належить т. Поліщукові.
Поліщуків голос задзвенів чавуном.
— Так не можна, товариші, розв'язати справу. Ніхто вас не силує йти на Кубань. Коли хочете розійтися по власних оселях — воля ваша. Але зважте одно. Ваші оселі, ви кажете, горять… Зможете ви їх боронити, чи ні? Звісно — ні, бо вас на Тереку — жменя. Наші оселі ще не горять, але наші серця давно горять. Ми в Александрополі ухвалили йти на станцію Кавказьку, бо звідти йдуть колії на Ростов, Катеринодар, Ставрополь і Владикавказ. Там, навкруги, сотні тисяч наших пригноблених братів і десятки тисяч озброєних городовиків-селян. Ми там зможемо стягти такі сили, що з ними визволимо і Кубань, і Терек, і Ставропольщину. Товариші з Терека хочуть спочатку заглянути до своїх осель… Не заперечуємо. Ми знаємо, що вони однаково повернуться до нас. Але нехай вони пропустять поперед себе частини Бакінського полку. У Бакінців тут ніщо не горить: вони швидше полагодять з чеченцями. А терці почнуть мститись і тільки ускладнять справу.
— Правильно! Хай бакінці перед ведуть!
— Неправильно! Наші частини на черзі!
— Товариші, не піддавайся! Це вони хочуть нас обеззброїти, забравши зводну батарею!
— На чортів нам миритися з бритолобими? Вони наших ріжуть, а ми їм прощатимемо?!
— Геть Поліщука!
— Товариші! Тримайся біля своїх вагонів! Розбирай ґвинтівки!
Пристрасті розпалювалися. Поліщук рішучо сів біля Орловського.
— Я ж вам казав, що цей Доногуєв — хитра бестія. Він зі своїм батальйоном іще й не такої каші наварить.— А що нам терці! Нехай ідуть собі.
— Не в тім сила. Нам треба миритися з чеченцями проти основного ворога — військового уряду. А він спровокує війну з чеченцями.
Орловський іще раз заходився втихомирювати розбурханий натовп.
— Давайте, товариші, кричати організовано, а то нічого не виходить. Коли вівці гуртом бекають, то хто ж їх розбере, чого їм треба?.. Валяй, Нагнибідо, ти там щось хотів!
— Граждани-товариші! Я теж согласен проти буржуїв. Крий їх, сукиних синів, багнет їм у пузо! Ну тільки ж і те візьміть… У кожного, приміром сказати, є дома посімейство… Я їх три роки не бачив… Треба їм ревізію призвести, чи не треба? А може їх у мене вже якась там буржуазна гнида закусала! Должен я усім їм порядок дати, чи ні? Ех, товаришочки, їдять вашу мухи! Ваші домівки за півтисячі верст, а наші — он там, за Сулаком та за Сунжею. І ви нам у тому не будьте проти… Я скінчив.
— Ха-ха-ха!.. Молодець, сукин син! Прямо в точку!
— Правильно! Терці хай ідуть першим ешальоном!
— Батальйоний комітет переобрати! Геть соглашателів!
— Доногуєва!.. Доногуєва!..
— Нагнибіду!..
— Астахова!..
За півгодини ешельон збірного батальйону готувався вже вступити на рідну територію. Вирішили пустити паровоза позаду, а спереду — саперів і плятформи з батареєю. Заповнювали бакінців, що будуть обережні, але настрій був — спуску бритолобим не давати.
Рухалися повагом, з потрібними зупинками. Коли прозорий степовий ранок прогнав нічні сутіні, вподовж колії розгорнулися безпорадні картини. Стриміли напівзруйновані покинуті оселі, абож самі закурені димарі; чорніли згарища й сумні смітники на місці колишніх українських селищ… Хутори Басарабський, Ладиженський, Жуків, Орловський, Чигирин, Полтавський бовваніли руїнами. Випливла з степової імли Ново-Володимирівка, Кандаурівка…
Нагнибіда сухими, колючими очима уп'явся в далечінь, а нігтями собі в долоні.
— Ах, мать вашу парубки любили! — гірко вилаявся він, побачивши сумну, спалену сонцем низину, а на ній — руїни кількох десятків хат свого хутора: — Чисто зробили азіати, багнет їм у пузо!… Ну, от вам і побачився з бабою… Ех, Маринко!..
Нагнибіда намагався шуткувати, але губи йому трусилися, а войовничі пухнасті вуси наїжачилися. Товариші розважали його, як уміли.
— Держись, Нагнибідо, не розсупонюйся! Їдьмо далі, до Грозного, може там щось узнаєш.— Ех, та й усиплю ж я тепер бритолобим!.. Держись, Азія!
Доногуєв увесь час вештався з вагона до вагона й підсипав жару. Щодалі більше й більше серця салдатські горіли бажанням помсти. Хто винен? Чия провокація? Цього не розглядали. Готова, ще царським урядом прищеплена думка, скеровувала мстиві погляди в бік Чечні.
А вона, як на те, розляглася зразу за Качкаликівським кряжем, замикаючи кумицьку низину мальовничим півколом. Зелені горосхили збігали м'якими лініями мало не до самої колії, затуляючи неприступні скелясті верховини — колишнє царство Шаміля. Праворуч залишилися напівзруйновані оселі Умахан-Юрта й Істису. Ліворуч — Гелдиген і білі саклі чеченської Москви — Гудермесу. Спереду сіріло полотно розібраної залізниці.
Крик обурення вибухнув у повітря и покотився горами. Ешельон спинився й заметушився. З вагонів повискакували салдати і пішли розстрільнями поперед саперів. А трохи згодом гармати вже важко бухикали, посилаючи свої гостинці до чеченських авулів.
І десь на верховині Хобі-Шавдону замайорив чеченський значок, скликаючи джиґітів для атаки поїзду.