Шурган/IV
З весни до осени Владикавказ полощуть рясні дощі. Налетить теплий вітер із степів, затремтить, заб'ється в холодних обіймах снігових кряжів і котиться назад, над містом, сивими, волохатими хмарами і падає буйною зливою на чистенькі вимиті вулиці, на чепурні будинки, зелені садки й високі тополі. А по кількох хвилинах південне сонце вже сіє золоті маки над Владикавказом і жадібно випиває кожну краплину щедрої зливи. Тоді прозоре повітря дихає цілющим подихом гірських верховин і в грудях молодо цвіте радість.
Рогожін любив у такі хвилини заглянути сам на сам на знаменитий „Трек“, де так легко скинути всі сумніви й вагання в буйні хвилі Терека.
А кожен день ставив нові й нові запитання, вимагаючи негайної відповіді. Щодалі більшало почуття розладнаности. Військову аристократію становило тісне коло з багатих козацьких фамілій. Поміж Рогожіним і ними стояли довгі роки наймів, поневіряння і кожен загорьований карбованець, що він заробив колись по їхніх садках та виноградниках. Це було підсвідоме чуття вчорашнього бідняка, що пробивалося кріз пізніші нашарування. Воно бунтувало проти золотих погонів, проти незмінного штаб-офіцерського військового апарату.
Але ті ж золоті погони стриміли тепер і на його власних плечах, а виблиск їхній відбивався на його психіці. Йому приємно було приймати ознаки військової пошани від „нижніх чинів“; мимоволі стрункіше ступалося, коли на вулиці назустріч летіла команда: „Гостріше позір праворуч!“, і ціла чота, проходячи мимо, „їла його очима“. Він уперто потішав себе вірою в золотопогонну демократію, в братнє співжиття хазяїна-офіцера і наймита-козака чи городовика. Часом над усім зринала полохлива думка:
— Та що ж це таке? Невже Тася сказала правду і я — звичайний собі зрадник? Невже зовнішня форма вплинула на внутрішню суть?
Силкувався довести, що нічого схожого немає. Хіба ж не було видатних революціонерів серед військовиків? Хіба Ашенбренер не висидів 20 років у казематах Шлісельбурґу, а декабристи-офіцери хіба не пішли на каторгу й шибеницю?
Але невмолиме життя щодня давало нові й нові докази, що час дворянсько-офіцерських та демократично-народницьких революцій минув і що є тепер тільки два табори в новій, загостреній боротьбі.
Якось він ішов тінистим бульваром Олександровської вулиці і проти театру, на зупинці трамваю, натрапив на одну з тодішніх звичайних історій. Молодий прапорщик у пенсне й новеньких погонах, обминаючи трамвай, необережно штовхнув салдата. З кожним це могло трапитись там, де публіка з бою бере вагони. Але восени 1917 року офіцер мусів бути обережнішим ніж всяка інша людина: салдати ще не встигли забути недавню муштру з ляпасами. Ту ж мить прапорщика оточив натовп пошарпаних салдатських шинелів і видублених вітрами й морозами обличь.
— Ти кого ж це штовхаєш, га? Проти кого кулаки свої сучиш, офіцерська твоя морда?
— Іш ти, наволоч! Учора начепив погони, а сьогодні вже — салдата під ребра?
— Та бий його, Петренко! Чого ти церемонії розводиш?
— Братишки! Сюди!.. Офіцера зцапали!
Прапорщик безпорадно оглядався, білий і розгублений.
— Товариші! Це ж ненавмисне… З кожним трапляється…
— Мовчи, барбос! Які ми тобі товариші?
— Іш, вирядився півнем, шпінґалет кадетський! Знімай свої погони, сука!
— Дай дорогу, я його поблагословлю!
— Го — го — го!.. Навались, хлоп'ята, на золотопогонника!
Рогожін побачив крізь натовп перелякане обличчя якогось глистоподібного маминого синка з тих, що до війни пускали димом своє життя в чаду аристократичних ресторанів, а під час війни одсиджувалися в інтендантських окопах та по різних евакуаційних пунктах. Що йому, власне, до цього антипатичного фертика? Рогожін, навіть, не бачив, з якої причини причепилися до нього салдати.
А втім якесь почуття солідарности несподівано штовхнуло його на захист прапорщика. Раптом накреслив собі плян. Владно втисся в натовп і твердо, впевнено, з цілковитим знанням психології людської, запитав:
— Що тут таке? Пане прапорщику! Ви, здається, не знаєте, як треба поводитись на вулиці? Марш до коменданта!
Смертельно наляканий прапорщик метнувся до Рогожіна.
— Пане хорунжий… Та я…
— Мовчать! Ви арештовані! Без пояснень — до комендантури!.. Ну?..
Це було так несподівано, що натовп мовчки розступився перед обома офіцерами. В супроводі Рогожіна прапорщик попростував до комендантури і тільки тоді почув придушений, суворий шепіт:
— Ні слова!.. Ви ж бачите, що тут пахне самосудом?
Ззаду, в натовпі, нерішучо загомоніли, і голос, повний розчарування, гукнув:
— Ех, випустили голубчиків!.. Поведе тепер його за ріг та й пустить!..
— Обох би їх угегекати!
Рогожін аж хитнувся від гострої думки…
Чи ж неправда? Він рятує цю невідому, несимпатичну йому людину, не знаючи її провини, виключно з кастової солідаркости! Не чоловіка спасає, а мундир і погони!
Це було так ясно й так разюче, що він спинився і, з несподіваною злістю, голосно кинув збентеженому офіцерові:
— А втім — ідіть ви до всіх чортів! Чого я буду з вами панькатися? Умійте сами поводитися, як слід!
Він повернув назад, крізь той же натовп. І раптом відчув якусь глибоку зміну, що поєднала його в цей момент із салдатами.
— Оце — наш!
— Це вже — не з дворянських шкур!
— Скидай, браток, свої погони: так ліпше буде.
Рогожін завернув на „Трек“ морально пригнічений. Що, власне, сталося? Він кинувся боронити якогось гнилого дворянчика, напевне, монархіста… Невже він у кожних золотих погонах вбачатиме, насамперед, спільників?
З важкими думами пройшов він мимо чудових квітників „Треку“, мимо ставків, островків і шумливих канавок з мальовничими мостками, до свого улюбленого місця на березі Терека. Сів на лавочці в альтанці й задивився на бурхливі хвилі, що мчалися хижими табунами просто на „Трек“ і з ревом і голосінням, розбиваючись об каміння, бігли в нестриманих перегонах далі. Просто очей устала чудова панорама зелених горосхилів і сизо-фіялкових кряжів, із глибокими зморшками Дар'ялу, звідки неприборканим звіром виринала сивогрива річка. Ах, як тут широко думам і тісно сумнівам!
Так! Пора підвести підсумки й зробити висновки…Протягом чотирьох років він непомітно рвав нитку по нитці, що в'язали його до минулого, до немудрого трудового життя на бідняцькому хуторі, до колишнього товариства, до нескладних радощів і хотінь. І так само непомітно всю істоту його обплутувала павутина нових переживань, думок, почувань і прагнень. Якого ступеня він дійшов? Полум'я сорому палить йому обличчя… Тася вірно підкреслила: зрада й провокація… Чим покрити цю важку провину? Яким способом засипати прірву, що відмежувала його від своїх, від неї?
— Вона сказала: смертю… Що це значить? Чи йому вже лишається тільки вмерти? Чи треба піти на боротьбу за праве діло, з цілковитим презирством до смерти? Десять раз перебороти її, щоб довести своє право на довіру?.. Тасю, рідна моя, порадь мене!..
І знов очі спочивали на сивих хвилях неприборканої річки. Думи за думами, думи за думами — вдалину. Зникала тривога й смуток, а в душі росла буйна хіть. Ах, та навіщо ж ці сумніви й розпач?
— Смертю хотіла залякати мене, мила Тасю? Через сотні смертей прийду до тебе, горда моя! Але ти тепер, а не я, перша простягнеш мені руку, будь певна!..
Бадьоріший підвівся й пішов до ради салдатських і робітничих депутатів, куди мав доручення від військового уряду.
В раді — день і ніч невпинне чергування. Буйними вихрами закрутила революція різноплеменну Терщину і нема їм тепер упину. Велетенською дугою вигнулися на півдні области високі гірські кряжі. На горах — десятки напівхижих, напівлицарських народів. Під горами — вузенькою смугою козачі станиці й хліборобські селища. Далі, аж до моря — піскові степи й пустелі. І тільки на північ, на межі з кубанщиною — широкі родючі степи моздоцькі, давня житниця Терека.
Груди на груди, ніж на ніж поставила хитра царська політика всі ці племена й народи. Жили поруч і стереглися. Жили поруч і нападали. По цей бік Терека й Сунжі — нічні сторожові пікети й роз'їзди, по той бік — молодецькі загони абреків.
„Не спи, казак, — во тьме ночной
Чеченец ходит за рекой…“
Коли цареві спеціяльною запискою доводили, що далі так жити не можна, самодержавний казарменний філософ поклав премудру резолюцію:
„А на мій погляд якраз таке сусідство підтримує в терських козаках стародавнє молодецтво“…
І слухняне начальство старанно продовжувало стару політику нацьковування.
Лютнева революція, роздрочивши Кавказ гаслами самостійности й буржуазного націоналізму, тільки підсилила старі непорозуміння.Чеченці й інгуші палили козачі станиці. Козаки влаштовували походи на чеченські авули. У Грозному чинили самосуди над чеченськими джиґітами, а чеченці, захопивши фортецю Ведено, навели її гармати на Грозний, загрожуючи висадити в повітря 15 мільйонів пудів запасів бензини. Кабарда ворогувала з Осетією, осетини ворогували з інгушами.
Спровоковані демобілізовані частини, вертаючись із турецького фронту, обстрілювали всі авули понад колією, а тубільці руйнували руські селища. Від Чир-Юрту до Умахан-Юрту, на кумицькій площі, горіли хутори українських переселенців. Від Гудермесу до Назрані горіли козацькі станиці. Чеченці розібрали частину залізниці й виставили навколо заставу; військові ешельони мусіли пробивати собі дорогу збройною рукою.
Військовий уряд терського війська, на чолі з отаманом Карауловим, використовував загальну ворожнечу, щоб зберегти свою гегемонію на Тереку. З осетинами він приборкував інгушів. Руками спровокованих салдатів громив чеченців. За допомогою частин дикої дивізії обеззброїв 21-й полк у Грозному і вислав за межі Терщини 111-й запасний полк та 252-у Самарську дружину. 39-а дивізія мусіла пробиватися на Кубань силою зброї. Уфімську ополченську пішу дружину, напівобеззброєну, затиснули в районі Прохладної.
Рада салдатських і робітничих депутатів, підсилена більшовиками, не покладала рук, щоб припинити національну ворожнечу та спрямувати революційний рух у річище клясової боротьби. В наслідок її роботи десять сунженських станиць висловили недовіру військовому урядові й виявили бажання перейти в безпосереднє відання ради. До Гудермесу й на Прохладну вирядили делеґації, щоб припинити тамтешні заколоти; з одною мав виїхати й Рогожін, делеґатом від військового уряду. Зайшовши до ради, він зустрів там Клима Байсунгурова.
Разом із Климом Рогожін свого часу пішов до школи. Але Байсунгуров іще за царату обізнався з революційною літературою і попав за це до маршової роти. На фронті в боях, він одержав погони сотника, важку контузію й місячну відпустку. Повернувшись до Владикавказу майже перших днів революції, скинув свої погони, вступив до партії і працював тепер у комітеті і в раді. Рогожін зрадів старому приятелеві.
— Климе! Кого я бачу? А де ж ти свої погони подів?
— О!.. Рогожін?.. Здоров, здоров, друже!.. А погони свої я викинув на смітник. Дивуюся, що ти їх досі носиш.
— Так служба ж моя така.
— А ти їх викинь разом із службою… Еге-ге!.. Та ти, бачу, схуд? Яка це тебе ржа точить?
Тінями ліг смуток на обличчя.— А це, брат, власна справа. Не поможеш, доки сам її не розв'яжу.
— Догадуюсь… Зміна кумірів? Важка, друже, річ. Сам колись перехворів.
— Крапка! Дай же й мені перехворіти… А тепер до діла. Маю їхати до Гудермесу в складі депутації. Хто зі мною?
— Шеріпов і Рогожіна. Ти їх, напевне, ще не знаєш. Шеріпов досить популярна людина в Чечні. А Рогожіна — це нова в нас дівчинка, дуже дбайлива й ладна. Я теж їду, тільки в протилежний бік, до Прохладної.
Рогожін помовчав і, ніби між іншим, закинув:
— А не ножна б і мені з тобою до Прохладної? А до Гудермесу когось іншого?
— Ні, не можна. З нами від козаків їде Шевцов. Є там така справа…
— Не однаково хіба? Нехай Шевцов їде до Гудермесу, а я заступлю його на Прокладній.
— Та що ти вередуєш, наче попівна перед вінцем? Кажу ж тобі, у нас там спеціяльна справа.
Рогожін рішуче нахмурився.
— У всякому разі я до Гудермесу не поїду.
— Чому?
— Маю на те особисті причини. Не питай.
— Та що ти, Гаврику, кукілю об'ївся чи що?.. Пожди… Та-та-та-та? Чи не в Рогожіній бува твоя особиста причина? Ти з нею знайомий?
Рогожін раптом почервонів:
— Климе!.. Я в твоїх особистих справах не копирсаюся! Облиш ти всякі догадки! Прийде час, то сам скажу.
Йому стало ніяково за свій запал і він змінив тон.
— Вибач мені, друже. Є в мене така болюча виразка, колись узнаєш. А тепер — не питай. І — ні слова про Рогожіну. Коли можеш — візьми мене на Прохладну.
— Добре… Але тоді доведеться дещо змінити. Поїдеш туди сам, а там зустрінемося. Я мушу, тим часом, наладнати одну невеличку справу…
Байсунгуров поспішив до Рогожіної й застав її за зборами.
— А я до вас. Справа склалася так, що мені доведеться виїхати сьогодні. Нам треба неодмінно здобути в уфімців зброю. Ви вже сами тут усе влаштуйте.
— Добре. А хто з нами від військового уряду?
— Та мав виїхати Рогожін… Є там такий новоспечений хорунжий.
Тася зніяковіла. Ніжне обличчя взялося зрадливим рум'янцем. Це її розгнівало і вона відкинула всякі хитрощі.
— З Рогожіним я не поїду.
— Та що ви? Зговорилися, чи що? Рогожін від вас — руками й ногами, ви теж до нього, як Хима до трясці… Так не можна, товаришко. Насамперед — громадські обов'язки, а тоді вже — всяка там романтика.
— Тут не романтика… Тут справа серйозна.
— Революції немає діла до сердечних драм, а мені й поготів. Хоч Рогожін і приятель мені, але…
Тася остаточно опанувала себе.
— Облиште цей тон і цю тему, т. Байсунгуров! Коли вам Рогожін приятель, мій обов'язок попередити вас, що я маю підстави вважати його за людину непевну. Більше я вам нічого не скажу.
Байсунгуров розвів руками.
— Ну от вам! А я маю всі підстави вважати його за людину цілком певну, чесну й щиру. Йому тільки важко самотужки знайти собі вірну путь. Давайте краще розв'яжемо це непорозуміння.
— Я вас прохала облишити цю тему. Пошліть когось іншого до Гудермесу, я поїду на Прохладну.
— Ви поїдете до Гудермесу!
— Я сказала, що поїду на Прохладну.
— Ви поїдете до Гудермесу, бо на Прохладну їде Рогожін! З вами виїде Шевцов, повідомте його.
Рогожіна силувано розсміялася.
— Ах, вибачте, я помилилася. Я хотіла сказати, що їду до Гудермесу.
Другого дня Рогожін виїхав через Беслан і там застряв між переповненими поїздами головної колії. На станції стояло кільки ешельонів і пасажирський поїзд. Де тільки можна було у вагонах, на ступеньках і буферах, наче мухи, налипли сірі салдатські постаті. Роз'єднані частини 39-ї дивізії мішалися з розформованими тиловими запасними полками, одиначками фронтовиками, біженцями. Кожен чіплявся до першого-ліпшого поїзду і вся ця маса сунула на північ, як повінь, сіючи безладдя, бо колія не пристосована була до такого руху.
Рогожін даремно заглядав до забитих постатями й клунками дверей і вікон. Його зустрічали одвертим глумом.
— Провалювай, ваше благородіє! У нас тут — для некурящих!
— Котись ковбасою в перший кляс, де немає нас!
— Товаришочки! Та що ж ви, сукини сини, обіждаєте пана офіцера? Тут же в нас є одне містечко… в сартирі, вниз головою.
Виляски реготу розляглися навколо. З вікна визирнули вільгельмові вуси Нагнибіди.
— Рогожін!.. Братишки!.. Та це ж наш чоловічок! Гаврило Петровичу! Сюди!
— Нагнибідо?.. Чого це ти… чого це ви тут?
— Та тут — ціла сторія… Маринку розшукував. А ви куди? На Прохладну, кажете? Почекайте хвилинку.Нагнибіда переговорив із своїми товаришами й перегнувся з вікна.
— Давайте вашу руку, Гавриле Петровичу! Містечко знайдеться. Але в двері — ніяка сила. Ех… підсобіть там, братишки!
Високий, чорнявий салдат, що пропонував недавно Рогожінові таке незручне місце в вагоні, зіскочив із ступеньки й підставив коліно.
— Становіться, пане хорунжий… Своїй людині ми завжди уважимо. Коли, значить, не якась там золотопогонна наволоч…
Рогожін ніяково глянув на доброзичливого балакуна й поліз у вікно. Перевантажений донікуди поїзд важко смикнувся, брязнув, заскреготів і тихо посунув до Прохладної, з довгими нудними зупинками на станціях, з наступами нових і нових салдатів на вагони, з лайкою й безладдям.
Рогожін сидів з Нагнибідою на чиїйсь скриньці, в густій мішанині живих тіл, мішків, вузлів, що зверху донизу, вподовж і впоперек набили вагон. Нагнибіда захоплено пояснював сусідам:
— Це, братишки, справжній таки наш офіцер, а не якась там шкура… Ми з ним колись не раз косили пшеничку багачам товстопузим та виноградники обкопували… Так то! Своїм горбом усього дійшов!
Рябошапка неймовірно поглядав на хорунжого.
— Дак чого ж ви тепер отих цяцьок не скинете?
— Та… не було часу добре над цим подумати… Тільки-тільки що з школи.
Нагнибіда підхопив, захлинаючись:
— Скинь їх, Гаврило Петровичу, — ну їх до маминої бабушки! Катай з нами на Кубань буржуїв бити, їдять його мухи з комарями! Пам'ятаєш, як ми з тобою нашому пузанові сапатку набили?
Рогожін мимоволі всміхнувся:
— То — інша річ… Там наша брала.
— І тут — наша берьоть! Ех, брат, і заварили ж ми тепер кашу, їдять його мухи з комарями! На всю Росію! Ось послухай ти мене, чудачина. Тут діло сурйозне піде! Або вони нас, або ми їх! І нам тепер учених людей он як треба. Ми б тебе, браток, зразу — за командира! А то був тут у нас — шкура… Доногуєв. Напаскудив та й утік.
— Знаю його. Наволоч. Вам же краще, що втік.
— Ну, то ще, брат, хто зна, кому краще! Коли б ми його, гада, впіймали, зразу б багнет у пузо й кишки геть. Він, сука, в нас цілу батарею збриндив. Зняв з плятформ, нібито проти чеченців, а тоді — на передки та з кількома такими шкурами й подався до козаків за Терек.
— А як же ти, Нагнибідо, Маринку свою покинув? Там же тепер така колотнеча…— Овва, браток… Нема тепер Маринки, нема хати! Баста! Увесь отут Нагнибіда!.. Але про це — мовчок…
Він раптом підвівся, висунувся в вікно й довго мовчав, зціпивши зуби. Рябошапка нахилився до Рогожіна й пошепки розказав йому про ту завірюху, що змела Маринку разом з тисячами таких Маринок, з цілими селами й хуторами.
Рогожін важко замислився. Все більше й більше розумів, яка соціяльна завірюха зривається на широких просторах многоликої Росії… Де ж його місце в тому виру…
Пригадав свою стару матір. Так і вмерла біднячкою, вдовою козацькою, на своїй осьминці винограднику. Казала, вмираючи:
— Шукай, синку, кращого, але не будь падлюкою. Пам'ятай, що вгорі нема правди. Кожна драбинка вгору лежить на чиїйсь спині. Дивись добре, синку, щоб на чужу болячку не сісти.
… Годі! Пора порвати ланцюг, що сам собі надів! Ось тільки переговорити з Карауловим…
М. О. Караулова знав іще з тих часів, коли працював по чужих виноградниках, а святами блукав з рушницею по степах та по комишах Урусколя. Здавалося тоді, що Караулов щиро боровся проти старої системи управління — за демократію, за народоправство… Невже все це — „постільки-поскільки“?
На Прохладній устав похмурий і пішов шукати штаб Уфімської ополченської дружини, де мав зустрінути інших членів делеґації. На станції панувала неможлива метушня й гармидер. Сюди йшло з півдня дві залізниці, далі, на північ, була одна. Салдатів набилося декілька тисяч. Тижнями сиділи, проїдаючи всякі манатки. Вагони брали з бою.
В штабі Рогожін випадково довідався про ту особливу справу, що для неї Байсунгуров виїхав на станцію напередодні, з кількома відповідальними партійцями. Тут вони здобули в уфімців нову партію зброї для владикавказької організації й тепер улаштовували доставку її до Владикавказу, з черговим пасажирським поїздом.
Рогожін вийшов на плятформу якраз у момент приходу поїзду з Мінеральних Вод. У хвості його виблискував чистенький вагон 1-ї кляси, з кількома офіцерами. Метушня навколо збільшилася. Напівпорожній новенький м'який вагон дратував натомлену, розбурхану салдатську масу. Групи спинялися біля нього й посилали недвозначні побажання:
— Катаються, шкури, душу б їм витрусило!
— Витягти б їх звідти, та — до стінки!
— І коли вже ми виб'ємо гадів?!
З вагона виглянуло кругле, веселе обличчя на підпитку. Офіцер не помічав небезпечного гостро-ворожого настрою й хотів пошуткувати:
— А що, товариші? Стоїмо?— Пішов ти геть, до хрищеної мами!..
Офіцер вломився в амбіцію.
— Пху, глупак! Що я тебе возом зачепив?
Але з натовпу понеслися вже наявно роздратовані вигуки:
— Хто такий? Чого йому треба? Іш, який свистун найшовся! Кондуктор, сука! Ви кого тут у м'яких вагонах катаєте? Говори, пістолет чортів!
— Товариші, моє діло маленьке. Не я вагони даю. Це — окремий вагон терського отамана Караулова.
— А-а-а… Ка-ра-у-ло-ва?
— Товариші, сюди!.. Караулов тут!
— Го-го-го-го!.. Ка-ра-у-лов!..
— Подать сюди Караулова!
М. О. Караулов вертався з братом Володимиром і чинами свого конвою з П'ятигорського, де зустрічали 1-й Волзький полк із германського фронту. За військовим звичаєм було випито чимало козацьких ковшів і грузинських азарпеш. Настрій був підвищений: золотопогонна „демократія“ відчула в своїх руках реальну силу.
Караулов вийшов на площадку вагона, намагнічений хмелем військового свята. В грудях задерикувато бриніло:.. „12 полків… наказний отаман війська терського… не дамо чужинцям порядкувати“… Його хвацька новенька черкеска з срібними газирями, голубий бешмет і ясні погони на тлі отаманського вагона, його повне обличчя, нафарбоване веселим хмелем кізлярських чихірів, разюче протистало сірій, обірваній, вошивій півголодній масі. Ворожі погляди цвяхами вп'ялися йому в обличчя, дошкульні вигуки образливо задзвеніли в повітрі.
— З яких причин нас держать отут тижнями? Говори!
— Навіщо терський військовий уряд обеззброює салдатів? Хто дав йому на це право?
— Ми голодуємо на станціях… Чому не дають паровозів?
— Позасідали скрізь, золотопогонні шкури!
— Хто тебе поставив над нами командиром?
Караулов загубив розсудок.
— Військовий уряд не винен у безладді. Це все наробили ваші ради. Там позасідали більшовики та й колобродять. Але далі ми вже не станемо з ними панькатися. Козацькі полки вертаються з фронту. Я змету з ними всю цю наволоч і встановлю добрий лад в області.
Вибух обурення покотився пероном:
— Сам ти наволоч!..
— Геть Караулова!.. Бий золотопогонників!
— Товариші, відчіпляй вагон!
Аж тепер зрозумів Рогожін, що сталося. Людська комашня тислася до вагона, лізла на східці, торсала двері. Перший камінь брязнув у вікно й задзвенів скалками скла. Караулов із своїми сопуткиками заховалися, замкнувши двері. Вигуки міцнішали, зливалися докупи, виривалися з галасу окремими фразами і знов тонули в суцільному реві. Салдати відчепили вагон військового отамана й покотили його на запасну колію. Десятки й сотні бігли до своїх ешельонів, хватали ґвинтівки й мчали з невидющими обличчями назад, до однієї мети — блискучого чепурного вагона 1-ї кляси.
І Нагнибіда, веселий доброзичливий товариш Нагнибіда, біг із іншими, закладаючи набої до ґвинтівки. Кого він бачив поперед себе в цю хвилину? Свою загублену Маринку й зруйновану оселю? Свого пана, на чиїй землі 15 років просидів скопщиком? Чи тих офіцерів, що били його в казармі по зубах, готуючи гарматне м'ясо?
Рогожін кинувся до нього, вхопив за рукав і намагався спинити:
— Що з тобою, Нагнибідо? Одумайся!..
Але раптом побачив чуже, зле обличчя і грізно нашорошені вуси:
— Геть з дороги… ш-шкура!.. З-заколю!..
Рогожін розгублено пустив рукав і відступив назад. На хвилину побачив у вікні вагона крейдяно-біле обличчя Караулова з його пишними вусами й буйним чубом.
І враз ударив перший постріл, жвакнувши по вагону.
— Ур-ра!.. Бий золотопогонників!
Сіра маса відкотилася від вагона, розсипалася за стіни, за паркани, й по кількох хвилинах, постріл за пострілом, постріл за пострілом, десятки й сотні затахкали, зацокали дощем в отаманський вагон все частіш і частіш.
Рогожін хитнувся, наче від удару:
— Та що ж це таке?!
Перескочив через невисокий парканчик, вискочив за станцію, вхопив чиюсь прив'язану коняку, перерізав повід кинджалом і шалено помчав до станичного правління, обганяючи інших вершників і тачанки, що тікали з станції.
На половині дороги побачив, як назустріч, кар'єром вилетіла півсотня козаків, на чолі з станичним отаманом. Їх викликав хтось на станцію телефоном, ім'ям військового отамана.
Без шапки, ввесь у пилу, врізався Рогожін у їхні лави й перехопленим від хвилювання голосом, наспіх, розповів, що діється на станції.
Хтось із козаків свиснув:
— Це справа інша! Над цим треба ще подумати. Мітинґ, товариші!
Рогожін зблід.
— Як це мітинґ?.. Та кожна ж хвилина дорога! Сором, товариші! Подумайте: наш обранець, отаман терського війська…
— Ну й вертайся, коли твій обранець! — глузливо кинув молодий козак, напевне фронтовик-відпускник.Мітинґ вирішив:
— Не наша справа… Наша хата скраю. Коли солдати чинять над отаманом народній суд, нам втручатися не годиться…
Півсотня марш-маршем полетіла назад. Рогожін дивився їм услід, мов остовпілий, невидющими очима. Раптом зліз із коня, зірвав свої погони, жбурнув їх з огидою під ноги й твердим кроком пішов праворуч, вуличкою, за станцію й далі на північ, до роз'їзду Шорданового.
|
|
Чотири години після того на станцію Прохладну прибув спеціяльний поїзд із Владикавказу на виручку військового отамана. Група молоденьких прапорщиків, писарів військового правління та добровільців-учнів військової учительської семінарії обстріляла станцію, убивши кількох випадкових і неповинних людей, і оточила наскрізь побитий кулями вагон військового отамана. В ньому лежало п'ять трупів: колишнього депутата державної думи й члена виконавчого комітету її (за перших часів революції) М. О. Караулова, брата його В. О. Караулова, двох офіцерів конвою та одного козака.