Шурган/V
Зі таємного розпорядження управителя Владикавказької залізниці, генерал-інженера Крігер-Войновського, на станцію Владикавказ подали пізно вечером екстренний поїзд спеціяльного призначення. Залізнична прислуга з ознаками найвищої пошани провела восмірку пасажирів до їхніх купе й тихо, без свистків, вирядила в таємничий рейс.
Поїзд, у складі потужного паровоза, двох вагонів першої кляси й одного багажного, рвав повітря, минаючи великі станції без зупинок і набираючи воду на маленьких. Ельхотове, Муртазове, Прохладна, Незлобна, Мінеральні Води, Невинномиська — все далі й далі позаду лишалася довга смуга сизих кряжів, зелено-кучерявих горосхилів і сніжнобілих недосяжних верховин.
Ранком поїзд вихопився на кубанські степові простори, назустріч нордостові, що широкими колючими мітелками підмітав Північний Кавказ. Але машиніст не зважав на ворожі вихватки степового шалоброда й твердо кидав кочегарові:
— Ще піддай!
І поїзд, перемагаючи стихію, швидко минав шумливі залізничні вузли — Армавір, Кавказьку, Тихоріцьку, — поринаючи все глибше й глибше в степову далечінь.
А перед нього, навипередки, дротами бігли від комітету до комітету іскорки тривоги:
…„Мимо станції пройшов таємничий екстренний поїзд невідомого призначення. Перевірте документи під час зупинки. Повідомте дальші станції“…І так якось складалося, що чиясь всевладна рука доставляла телеграму адресатові якраз останньої хвилини, коли вже поїзд проходив станцію. Іноді на перон вискакували з погрозами робітники, але поїзд майже не затримував ходи й летів далі, поблискуючи вікнами, затуленими завісами.
Того дня по залізничних майстернях і робітничих комірчинах розлізлися неймовірні чутки:
— Антанта послала своїх представників до Каледіна.
— Та не Антанта, а Миколай Миколайович.
— А я чув, ніби він сам проскочив на Дон із своїм штабом.
— Бреши більше! На чортового батька Каледінові старе барахло?
— А що ти думаєш? Для представництва, для марки! Туди тепер на Дон звідусіль пливе старе гайно.
— Дак чого ж наші комітети ловлять ґав? Коли йде мимо невідомий поїзд — стій! А як не слухає, то можна в тупик загнати або й під одкос пустити.
— Хіба не знаєш наших комітетів? Хто там засів? Хто хазяйнує на станції? Хто порядкує на всій залізниці?
Поки що на всій залізниці порядкував „Вікжел“ — Всеросійський виконавчий залізничний комітет, що спочатку вороже ставився до більшовиків. З його ласки в правліннях та залізничних управах сиділи генерал-інженери Печковський та Крігер-Войновський з цілою армією старих службовців. З їхнього спеціяльного наказу начальники станцій сами пропускали таємничий поїзд, виставляючи до стрілок надійних стрілочників. А всемогутній (для того часу) Вікжел утихомирював схвильовану залізницю телеграмою:
„Поїзд погоджено Вікжелем. Екстренна нарада державного значення“…
Леушківську, Криловську, Кущовську проскочили непомітно. На Степній паровіз, засапавшись, спинився біля водотоки, подалі від перону й заходився похапцем глитати воду. Тим часом до нього метнулося з станції п'ять розкуйовджених постатей у кашкетах і заялозених кожанках. Чорновусий здоров'як почепився на ступеньки заднього вагона й почав торготіти в двері, вигукуючи:
— Відчиніть!.. Іменем революції вимагаю!
Двері відхилилися. Дорогу рішуче заступив поставний осавул у майстерно пошитій черкесці тонкого даґестанського сукна. Спокійним, упевненим рухом підніс він свисток до повних соковитих губ і подав наказ рушати. А потім того наїжачив свої брови над банькатими холодними очима й гостро запитав:
— Вам чого тут треба?
— Документи перевірити.
— Я — комендант поїзду, душа моя. Я сам відповідаю за документи. Поїзд екстренний, спеціяльного призначення й жадним перевіркам не підлягає.— Чхати я хотів на всякі спеціяльні призначення! Мені дав особисте доручення тихоріцький комітет!
— Геть мені зразу ж!
Осавул раптовим, коротким і сильним ударом скинув робітника з східців і замкнув двері. Поїзд швидко рушив далі, лишаючи позаду себе кучеряву низку роздратованої лайки, придушеної гуркотом коліс:
— Ах ви ж бандити… в бога… в печінку!.. Я вам цього так не подарую!.. А ну, катай за мною до контори…
П'ять схвильованих постатей вдерлися до контори, відсунули чергувального від апарату й викликали будку на 46-й верстві.
— Найдо, — ти? Робітники ще працюють на схилі 45-ї? Негайно навантажте дрезину старими шпалами й пустіть на зустріч екстренному поїздові! Їде контрреволюція. Наказ передав Кравченко.
— Єсть!
Що ближче до Ростову, то пильніше вдивляється машиніст уперед. На схилі 45-ї верстви вчасно помітив він дрезину, що мчала назустріч із купою шпал. Твердо наліг на реґулятор, розігнав поїзд і страшним ударом скинув дрезину геть; тільки вагони кілька хвилин скакали на скрепах, наче підбита коняка.
На Каялі ждав паровіз, надісланий з Ростову на зміну. Комендант поїзду повеселішав і пройшов до нового машиніста.
— Ну що? Як там Ростов? Пройдемо?
— А чого ж не пройти? Все підготовлено. Вас пропустять аж п'ятою лінією, відгородивши від перону двома товарними. На стрілках стоятимуть наші.
— А що кажуть робітники?
— Хе-хе… Там така веремія пішла! Хтось пустив чутку, нібито екстренним поїздом везуть Калединові гроші й зброю. Готуються забрати, сподіваючись, що мінятимуть паровоза.
Осавул прикро скривив свої губи.
— Баранта!.. Ну, з богом, рушайте!.. В Новочеркаському — нагорода.
Ростов пройшли повною ходою, між подвійними стінами товарних поїздів, подалі від перону. За Ростовом комендант поїзду, колишній капітан, а тепер — осавул Терського війська Доногуєв увійшов до середнього вагона з виглядом переможця.
Тут було просторо й затишно. В одному з купе семеро військовиків середнього віку смачно запивали чорний аграханський кав'яр золотаво-бурштиновим кахетинським. Осавула зустріли веселими вигуками.
— З щасливим рейсом, Олександре Йвановичу! Беріть склянку і спробуйте, чи далеко дно в пляшці.Доногуєв увічливо скалив білі, гострі зуби й самозадоволено хвалився, наливаючи вино:
— Да, скажу я вам… Проскочити 650 верст мимо таких більшовицьких гнізд, як Кавказька, Тихоріцька, Ростов — це не абияке щастя… Ваше здоров'я, панове!
— Проскочити, правда, пощастило, а чи поспіємо на нараду? Як ви гадаєте, Миколо Олександровичу?
Полковник Караулов старанно намазував маслом шматок гострого сиру й недбайливо кинув:
— Коли й не встигнемо, Каледін мусить нас підождати. Він надто обережна людина, щоб зразу ж піти на конфлікт. Чи не так, Григорію Абрамовичу?
Г. А. Вертепов саме порався біля майстерно нарізаного тоненькими стружками балика. Це потребувало певної кваліфікації, щоб досягти законної пропорції: три чверти сантиметра білого хліба й три міліметри прозорої осетрини. Упоравшись із цим відповідальним завданням, він задовольнив співбесідника:
— На мою думку, Дон — напередодні великих подій. Єпіфанов написав мені, що там одверто готують наступ на Москву, скупчуючи полки в напрямку станції Поворине. Військовий уряд чим далі більше підпадає під вплив воєнної партії. Приїхав генерал Алексеєв. Ждуть Корнілова, Денікіка, Маркова. Єпіфанов гадає, що нам треба швидше попередити можливу авантуру.
— А не думаєте ви, що генерал Каледін просто використає нас, як реклямну вивіску? В небезпечних випадках звертатиме все на нас, а де йому треба, обійдеться й без нас?
Високий, чорнявий кубанець, хорунжий І. Л. Макаренко, з банькатим фельдфебельським обличчям і низьким лобом під густим чорним йоржиком, запально й чванливо запротестував:
— Генерал Каледін не такий уже простак, щоб нехтувати кубанськими 33 кінними полками, 14 пластунськими батальйонами й 5 батареями!
— Не забудьте також уральців та астраханців. Без нас Каледінові руки зв'язані. Коли б він проти нашої згоди вирушив на Москву, йому загрожував би Царицин і Саратов.
Молодий низенький, тонковусий хорунжий Бардиж, син кубанського депутата державної думи й редактор „Вільної Кубані“ твердо відзначив:
— Щоб там не думав Каледін, а в нас на Кубані думка ясна: оборонятись, а не наступати.
— На Тереку — теж. Комісарів не визнаємо, але й на Москву не підемо.
— Звичайно все це — „постільки-поскільки“… Досвід каже, що треба, насамперед, забезпечити самих себе.
— Спочатку треба приборкати небезпечну салдатську масу, а далі видно буде…— Панове, то може ми офіційно обміркуємо справу та підготуємо загальну думку.
— Згода. Олександре Йвановичу, запросіть, будь ласка, управителя канцелярії.
|
|
Екстренним поїздом поспішав до Новочеркаського об'єднаний уряд Південносхіднього союзу, владар території війська Терського, Кубанського, Донського, Астраханського, Уральського, Оренбурзького та гірських племен Черкесько-Адигейського краю, Кабарди, Осетії, Чечні й Даґестану. Племена про це, правда, нічогісінько не знали, як не знали, також ні козаки, ні мільйони селян-городовиків. За їх усіх державну конституцію підписали генерали, полковники, офіцери, хани, беки й нафтові маґнати.
Високий уряд, як видно, не любив зайвих церемоній. Заходами залізничної верхівки він подбав про те, щоб робітничі й селянські маси не докучали йому демонстраціями своїх справжніх почувань і намірів. Поїзд непомітно проскочив такі більшовицькі гнізда, як Кавказька, де стояла 39-а дивізія, й Ростов, де робітничі батальйони саме готувалися штурмувати з Темерника калединців.
Об'єднаний уряд Південносхіднього союзу якраз вчасно прибув на історичне засідання, де генерали, полковники, офіцери, хани, беки, земельні й нафтові маґнати мали вирішиш долю народів Північного Кавказу.
Високий чепурний, виголений до блиску й вишколений до холуйства офіцер, у білому мереживі адьютантських ретязьків і побрязкал, призвичаєним вухом упіймав за дверима тверді знайомі кроки й стримано кинув у глибину великої залі:
— Його високопревосходительство…
Широко відчинивши двері, він завмер у тій позі холуйсько-службової афектації, що знаменувала добру військову виучку.
На хвилинку члени об'єднаного уряду Південносхіднього союзу розгублено переглянулися: вставати, чи не вставати? Уряд вони, нарешті, чи тільки бутафорія?
З часу свого приїзду до Новочеркаського вони почували себе ні в сих ні в тих. Їх приймали урочисто. Приміщення одвели їм в отаманському палаці. Гостили їх щодня в військовому клюбі, коштами донського війська. Подавали таку осетрину, кав'яр, кон'як і цимлянське, що високі члени високого уряду аж ніяк не наважувалися після того нагадати про спільне засідання. Екстренна нарада ніби втратила свій негайний характер: треба ж було дати членам уряду відпочити!
Нарешті, вони додумалися вибратися з отаманського палацу на невтральну територію й замовляти обіди власними коштами, без кон'яку й цимлянського. Тоді їм трохи розвиднілося.
Все життя на Дону дихало військовою диктатурою і неприхованим авантурництвом. Були, звичайно, всякі там виборні органи, військовий уряд, військовий круг. Але чавунна фігура отамана Каледіна затуляла й затискувала всю цю „демократичну“ бутафорію. Поза всім тим на Дон, як мухи на падло, зліталися звідусіль найвидатніші діячі старого режиму, почавши з військових. Стара, ганебна, царатом зрощена козацька слава — захисників престолу, опричників самодержавства — подавала надії, що Дон виступить на оборону порядку й державности.
До об'єднаного уряду Південносхіднього союзу ставилися, як до тимчасового непорозуміння. В чім річ? Який уряд? Якого Союзу? Ах, так! Постанова військових кругів і Катеринодарської конференції! Ну, нехай тоді сидять, ми не протестуємо… Але взагалі — обережніше з усякими там обранцями, з лютневою демократією…
Каледінці висунули до складу об'єднаного уряду Південносхіднього союзу малоавторитетних у військових колах осіб: члена державної думи В. Я. Харламова, Араканцева, й Семенова. Останні два утрималися від високої чести і їхнє місце посів осавул Єпіфанов. Кубанське військо репрезентували два малокультурні хорунжі: І. Л. Макаренко та К. К. Бардиж. Від Терека були Г. А. Вертепов і полковник Караулов, від астраханського війська — Скворцов і Колокольцев. Національна рада гірських народів Кавказу обрала до об'єднаного уряду Пшемахо, Коцева й Долгата Баєва, але обидва воліли краще сидіти дома й провадити власну подвійну політику. На домагання уряду їхнє місце заступили Тапа Чермоєв і Рашидхан Капланов. Проте й вони дипломатично ухилилися від явки, вичікуючи, що далі буде. Нарешті, від степняків-комликів Сальської округи вступив до скдаду уряду наявний монархіст і майбутній денікінець князь Тундутов.
„Історичне“ засідання відбулося в білій залі отаманського палацу. Від Донського військового уряду прибули старшини Богаєвський, Агеєв, Єлатонцев, Мельніков, Поляков, Карев і Уланов. Звертали на себе увагу дві цивільні постаті: голова донського уряду, недавній учитель гімназії, М. П. Богаєвський і голова фронтового козачого комітету Агеєв. За гостей були тимчасовий отаман терського війська Медяник, осавул Доногуєв і два невідомих офіцери, як потім виявилося, посланці від Московського ґарнізону, обложеного в Кремлі більшовиками.
Рівно о 10-й годині всі церемонно підвелися на зустріч опецькуватій, трохи вайлакуватій постаті генерала Каледіна, в буденному кітелі, без пояса й шаблі. Але з усім тим він являв мистецьке втілення самовпевневого мілітаризму й салдафонства. Важкі розмірені кроки; міцна, примітивно витесана фігура; чавунне обличчя з олив'яними очима, прихованими під важкими, напівспущеними повіками…
Як повна йому протилежність, поперед нього незграбно виступала низенька, присадкувата суха фігурка в цивільному одязі — широких штанях і просторому дешевому піджачку з чужих плечей. Фігурка маршувала в лад із Каледіним, химерно піднісши плечі й випнувши груди, ніби перекривляючи монументального військового отамана. Звичайне салдатське обличчя з коротким, сивим, сторчовим, ніби навмисне обстриженим вусом і низенькою ріденькою щетинкою на голові нагадували щось таке знайоме по сотнях ілюстрацій у журналах… Але маскарадний одяг якось не пасував до готової уяви.
Проте адьютант біля дверей поштиво схилив свою зализану голову перед химерним дідком і вимуштрувана його спина виявила цілковиту готовність зігнутися карлючкою. Дідок, напевне, помітив ознаку запитання на обличчях чиновних зборів і на хвилину запнувся. Потім рішуче повернув праворуч, до вікна, де скромно примостилися гості, й почав обходити всіх, сам себе рекомендуючи фальшивим невиразним голосом:
— Генерал Алексєєв…
Баранячі очі Доногуєва відбили певний намір вилізти з лоба, а спина хитнулася в переможному бажанні переломитися на пошану високому гостеві. Вся заля повернулася до нього, вітаючи недавнього верховного головнокомандувача всіх армій і фльоти. Цими днями він утік із Москви, щоб організувати на півдні російську Вандею.
Генерал увічливо обійшов усіх присутніх, сподобивши їх запобігливо стиснути його генеральські пучки.
Каледін тим часом важко стояв біля столу, такий же чавунно-спокійний, байдужо-півсонний, терпеливо дожидаючись кінця церемонії. Коли всі сіли, він на хвилинку підвів свої повіки і рівним, низьким, невиразним голосом запропонував обрати на голову зборів „нашого високошановного Михайла Васильовича“… Але генерал рішуче ухилився від високої чести; він тут тільки гість, він приїхав слухати і вчитись; а коли буде така ласка високих зборів, він подасть деякі інформації про останні події.
Ці „інформації“ стали кінець-кінцем за центральний пункт наради. Генерал говорив патетично й піднесено:
— Настав час важких іспитів. Більшовики здійняли безумне повстання, що веде до цілковитої анархії. Петроград і Кронштадт — у їхніх руках. Рознуздані салдати й матроси убивають сотні й тисячі офіцерів по казармах та військових суднах. На вулицях ганебні сцени дикунства й самосудів над громадськими діячами й інтеліґенцією. Москва — в облозі. Більшовицькі гармати б'ють по Кремлю, по славнозвісних святинях московських. Тут, у Москві, вирішується доля многострадницької Росії. Коли візьмуть верх більшовики, нам загрожує нова татарщина, що відкине нас на сотню років назад. Нові завойовники руйнують і топчуть під ноги всі здобутки культури, все, над чим працювали десятки поколінь. Своїми демагогічними, нездійсненними гаслами вони піднімають на нас темну масу. Грізний руйнацький гураґан іде на нас із півночі; буйні вихри здіймаються йому на зустріч. Коли ми не хочемо загинути під його вдарами, треба негайно організувати загальний опір. Уся Росія з мольбою й надією дивиться тепер на славне козацтво: тільки тут іще не загубили чести й державного розуму. Вільний Дон стане за ватажка для всіх, що готові встати на оборону батьківщини; звідси почнемо хрестовий похід проти нових азіятів. І я глибоко вірю, що знайдуться в нас іще Мініни й Пожарські. Вони організують і поведуть нас на Москву! Вони спасуть Росію!
Глибока мовчанка опанувала присутніх. Кожному ясно було, що більшовики вибрали слушний час для повстання. Вся Росія кипить-бурує в вихрі безладдя, вікових рахунків з усякими неправдами, в запалі помсти й руйнації. Можна тільки новими революційними гаслами захопити цю течію, а не йти проти неї. Кожну спробу завести на Кавказі будь-який свій порядок маси вважатимуть за зраду. „Вся Росія тепер покладає надії на Дон“… Але яка Росія? І які саме надії? А що скаже та Росія, що взялася ділити поміщицькі маєтки, палити панські садиби, виганяти хазяїв із фабрик та заводів?
Не хотілося говорити, не хотілося думати. Нарешті, слово взяв донський Златовуст, заступник військового отамана й голова донського уряду Митрофан Петрович Богаєвський. Невисокий на зріст, сухорлявий, з крутим підборіддям, русявими, трохи звислими, вусами й виразними густими бровами понад пенсне, він говорив завжди нервово й запально:
— Високошановний генерал недооцінює більшовицького руху. Це зовсім не повстання купки безумців, це — соціяльна хвороба, масова пошесть. Вона мусить охопити широкі маси і згодом перекинеться на Дон. Що може спинити селянина й робітника, коли їм зразу дають змогу брати землю, брати завод? Вони не знають, що з цього вийде, вони думають, що ось кожен зразу стане сам за поміщика, почне панувати. Проти цієї пошести немає ні мурів, ні ліків: нею треба людям перехворіти. Хіба ми не бачимо вже ознак хвилювання в наших полках — 2-му, 8, 10, 12, 14, 16, 27, 28, 29, 44-му та в батареях 6-й, 12, 13 і 32-й? Хіба городовики-селяни Дону, Кубані й Терека не готуються всадити нам ніж у спину? Хіба робітничий Ростов не клекотить придушеним огнем повстання й не сіє навколо себе бурю? За цих умов годі й думати про завоювання Москви, треба всі сили покласти на боротьбу з пошестю в себе вдома! Коли б справа йшла про те тільки, що нам треба віддати своє життя, ми б його віддали… Але — кого вести? На кого покладатися? Зважте все це, панове!
— Так, кого вести, на кого покладатися? — підхопив його промову голова фронтового козачого комітету Агеєв, типовий народник-інтеліґент, з іконописним обличчям і борідкою, як у Чехова; голос йому забринів сльозою: — Нам усім дорогі московські святині, де кожен камінь полито кров'ю й потом наших предків. Але ми хворі, — Митрофан Петрович сказав правду. Ви ждете з фронту козацькі полки, щоб опертися на їх у боротьбі з більшовиками? Але я тут твердо заявляю: вони принесуть сюди на Дон більшовицьку заразу! На фронтовому з'їзді козацьких депутатів ми вже бачили перших офіцерів-зрадників, що йдуть за більшовиками, як от Голубова, Автономова, Сорокіна та інших. Вони, правда, ще не танцюють під петроградську дудку, — вони хочуть завести ради для самих себе. Але вони вже не за нас, вони — проти нас. Ось вам наша підпора! З нею походу на Москву не влаштуєте!
Слова падали важким оливом на мозок. Було тихо й моторошно. Каледін обвів своїм важким поглядом мовчазні збори і мляво підвівся, спираючись на стіл. Почав незграбно й нудно, але з кожною фразою промова його набирала впевнености, логічности, палу й своєрідного надхнення. Очі поблискували жваво й хижо. Бульдогоподібне обличчя прибрало виразнішого, освідомленішого вигляду.
— Тут що не слово, то мені докір. Навколо мене точиться багато всяких вигадок. Запевнюють нібито я готую похід на Москву. Цілковите непорозуміння! Справа досі стоїть так. На початку більшовицького повстання я одержав від верховного головнокомандувача Духоніна наказ вирушити з усіма донськими полками на Москву. Так само й він мав вирядити з фронту потрібні загони, щоб не дати більшовикам захопити серце Росії. Інтереси Дону вимагали, щоб ми скупчили всі наші сили на кордонах, проти Поворина й Царицина. Я дав такий наказ. Проте все це аж ніяк не означає походу на Москву, — це тільки готування до самооборони. Мій плян — витримати більшовицьку навалу на кордонах, побороти в себе цю пошесть, а тим часом організувати більш надійну силу: старих козаків. Я не покладаюся на фронтовиків: їм треба, спочатку, кілька місяців пожити на Дону, в оточенні наших інтересів, щоб позбутися більшовицького чаду. Але на спасіння Дону встануть десятки тисяч старих донців, що й тепер готові сісті на коня. Тільки тоді, встановивши в себе добрий лад, можна буде подумати про визволення всієї Росії. І будьте певні, що знайдуться в нас Мініни й Пожарські! Та буде кому й піти за ними без вагання.
Генерал Алексєєв не витримав: скупо кинув дві фрази:
— Коли так, то єдиний вихід — добровільництво. Мусимо організувати добровільну армію для захисту порядку й законкости.Але проти цього запротестували члени об'єднаного уряду: організація добрармії на Дону викликала б справедливу бурю ненависти й дала б призвід до походу більшовиків на Дон.
Сухо й незадоволено запитав Каледін:
— Нарешті, що ж ви пропонуєте, панове? Ми не маємо певних реальних сил для оборони Дону й разом вважаємо за небезпечне організувати ці сили.
Загальну думку поміркованої частини зборів подав Вертепов:
— Ні, не так. Організувати ці сили вважаємо за потрібне. Але не для походів, а для оборони, і не з чужих для нас елементів, а з самих себе, з місцевого населення. Насамперед, нам треба попустити віжки й завести в себе такий лад, щоб хоч сяк-так задовольнити маси: тоді матимемо на кого опертися в боротьбі з більшовиками. А потім непомітно, потихенечку, напнемо віжки й поведемо їх, куди нам треба.
— Щоб задовольнити маси… Щоб задовольнити маси, — іронічно пробубонів генерал Алексєєв і нахилився до Каледіна з порадою закрити збори.
Чавунна фігура Каледіна ще раз нудно підвелася, нахилившись над столом:
— Панове, вважаю, що ми тут тільки вислухали інформації й обмінялися думками. Дальше обговорення справи перейде до… (генерал глузливо скривив рота)… до об'єднаного уряду Південносхіднього союзу. Оголошую кінець наради.
Розходилися, як від тяжкохворого, після консиліюму. Члени об'єднаного уряду мовчки, парами, рушили до своїх апартаментів у гостинниці. Південне сонце щедро сипало з неба свою запізнену осінню ласку. Велелюдний натовп весело гомонів, заповнюючи пішоходи Платовського проспекту. Члени уряду в глибокому роздумі пленталися поміж безтурботним людом.
Врешті сотник Колокольцев опам'ятався:
— Панове! За всяких обставин, насамперед, треба дбати про здоров'я. Сьогодні до „Сан-Ремо“ привезли божественний кав'яр…
— Хм… Розумне ваше слово, Іване Йвановичу!
І члени уряду повернули до ресторану.
Життя бурувало й бігло, як широка весняна повінь, а на території Південносхіднього союзу (готель „Европа“, кімнати № 43—45) було нудно й тоскно. Щоправда, члени високого уряду приступили, нарешті, до роботи, розподіливши поміж себе державні обов'язки. В. А. Харламова висунули, так би мовити, на президента Союзу, доручивши йому представництво перед сусідніми й усіма іншими державами. Полковник Караулов узяв на себе військові справи, Г. А. Вертепов — унутрішні, І. Л. Макаренко — закордонні, К. К. Бардиж — продовольчі. Астраханські делеґати залишилися без портфелів через свій непереможний нахил до кав'яру й цимлянського: кожної перерви вони випивали й закушували, а кожного засідання дрімали й клювали носами.
Найактивнішу діяльність розгорнуло міністерство продовольчих справ і постачання. Наслідком його біганини було вісім пар підошов, чотири фунти чаю й 56 аршин парусини кольору хаки для членів уряду. А втім і решта міністерств не гаяли часу марно: вони з ранку до вечора писали відозви.
Така їх діяльність аж ніяк не перешкоджала ні донським генералам, ні донським трудовим низам: події йшли собі поза відозвами й поза спиною об'єднаного уряду. З фронту верталися на Дон полки за полками. Генерал Каледін розташував їх у районі Каменської, Лихої, Міллерового та в Усть-Ведмедицькій окрузі. Тут вони, за його пляном, мали оздоровитися й разом створити недвозначну загрозу Воронежеві й Царицину. Але полки мітинґували й бурували проти військової аристократії, не виявляючи великої охоти до оздоровлення. Дисципліна падала; гору брали більшовицькі гасла. Тому запопадливий генерал приступив до другої частини свого пляну — до організації добровільних донських загонів. Але й тут було не все гаразд. Щоправда осавулові Чернецову пощастило в районі Макіївки збити й вимуштрувати досить міцний загін, що з ним він швидко здобув у козаків бучної слави. Але другий такий партизан, сотник Греков, зібравши банду головорізів біля Новочеркаського, насамперед узявся до розбоїв. Його загін довелося розформувати, а сам бравий командир ледве втік від шибениці.
Ростовські робітники відповіли на цю мобілізацію ворожих сил повстанням і, в кінці листопада, захопили до своїх рук Ростов.
Життя, тим часом, готувало об'єднаному урядові нові несподіванки. Одного разу на порозі Південносхіднього союзу („Европа“, № 43-45) появився осавул Доногуєв у полковницьких погонах, із трикольоровою нашивкою на рукаві. Баранячі очі його виблискували самозадоволенням.
— Можете віншувати першого рядового, першого добровольчого офіцерського полку!
— Олександре Йвановичу… Ви вже — полковник?
— Ах, не однаково хіба записатися капітаном чи полковником? Ми всі там будемо рядовими бійцями. А втім — слово чести — я таки матиму полк. Мені обіцяв сам генерал Алексєєв.
Члени уряду переглянулися.
— Хіба ви не в донських частинах?
— О, що ви?! Тут справа йде вже не про Дон. З дозволу Каледіна ген. Алексєєв приступив до організації всеросійської добровільної армії. Невже ви досі про це не чули?Справа була ясна: Дон готувався не до оборони, а до наступу.
Того ж дня об'єднаний уряд Південносхіднього союзу склав до чемоданів усі державні справи, кальсони, карпетки, недоїдений кав'яр і недопите вино й виїхав до Катеринодару, подалі від знаменитих генералів і їхніх плянів.
… Старозаповітний, старокозацький Дон котився неминучою стежкою до свого кінця. 2(15) грудня Каледін повів козачі частини на робітничий Ростов. У найрішучіший момент козаки припинили наступ. На всі доводи військового отамана відповіли:
— Та що нам слухати? Знаємо! Набридло!
І з тим повернули додому.
Каледін, формальний главком понад ста тисячної армії Дону, мусів звернутися за допомогою до генерала Алексєєва, що мав тоді тільки 400—500 добровільців…
Ростов узяли з боєм і відтоді організацію добрармії поставили на ширший ґрунт. 6(19) грудня до Новочеркаського прибув генерал Корнілов. Йому найбільш личило стати на чолі боротьби з більшовиками. Після відомого повстання проти тимчасового уряду, його ім'я стало знаменом для всієї контрреволюції. Але генералові Алексєеву аж ніяк не хотілося відступити на друге місце. Між обома кандидатами в главковерхи почалися чвари. На превелику силу їх помирив генерал Денікін, запропонувавши таку конституцію влади. Всіма справами керує верховна трійка — Алексєєв, Корнілов, Каледін; на Алексєєва покладається громадське управління, зовнішні зносини й фінанси; на Корнілова — військове командування; на Каледіна — управління Доном. Принципові питання вирішує вся трійка, під головуванням того генерала, кого стосується розглядувана справа.
27 грудня (9 січня) Корнілов став на чолі добрармії, оповістивши urbi et orbi:
„Перша безпосередня мета добровольчої армії — протистати озброєному нападові на південь і південний схід Росії…; попліч козацства… захищати до останньої краплини крови самостійні області, що дали їй притулок. Але поруч цієї мети добрармія ставить іншу: вона повинна бути активною силою, що дасть змогу здійснити справу державного будівництва вільної Росії. Нова армія мусить стати на сторожі громадської свободи, за умов якої Хазяїн Землі Руської — її нарід — виявить через Установчі збори свою волю“…
В січні місяці 1918 року „армія“ мала близько 2 тисяч багнетів і шабель. Вона перебралася до Ростову, де забрала з державного банку понад 9 мільйонів карб. на своє формування. Робітничий Ростов став за столицю верховної білоґвардійщини. Звідусіль сюди посунули золотопогонні патріоти, спасати свою батьківщину і свої власні привілеї. За ними тікали до Ростову недобитки російської революції: патентовані монархісти, капіталісти, спекулянти, колишні міністри, сіятельні дармоїди й високопоставлені повії. З тою ж течією припливли політичні кловни й шулери, почавши з крайніх правих, аж до есера — терориста й авантурника Бориса Савінкова.
Всеросійське старорежимне болото поволі затопило Ростов. Улиці, ресторани, модні шинки й сальони стогнали й гриміли від гулянок, оргій і балів. Буржуазія шаліла, поспішаючи наздогнати прогаяне. Верещала про „білих лицарів“, про „христовий похід“ проти варварів-більшовиків і доводила свій патріотизм, воюючи з пляшками. Грошима давала на організацію тільки копійки.
А над ними й над Доном нависали червоні хмари. Козацькі полки розбігалися абож браталися з більшовиками. 10(23) січня представники десяти полків і чотирьох батарей обрали, на заїзді в ст. Каменській, донський ревком, на чолі з Подтьолковим, і запропонували Каледінові передати йому всю владу. Каледін відповів несподіваним ударом на Каменську. Білий партизан, осавул (на той час полковник) Чернецов, із своїм загоном захопив Каменську, Лиху, Звірьове й погнав деморалізовані й тероризавані полки до Глибокої. Але з Глибокої ударив своєю дивізією військовий старшина Голубов, що нібито йшов за більшовиками, а справді — топтав стежку до булави отамана донського війська. Він розбив дощенту Чернецова й узяв його в полон. Того ж дня скороспілий герой білого Дону закінчив свою кар'єру під шаблею запального Подтьолкова.
На Дон, тим часом, наступали червоні частини Сабліна й Сіверса. Добровольці, під їхнім тиском, відходили на Таганрог і Ростов. 14(27) січня робітники Таганрогу повстали й вигнали з міста загони генерала Кутепова. Наближався кінець. Каледін звернувся до козаків з останньою відозвою, одверто змалювавши безпорадний стан:
„Полки, що розташовані в Донецькій окрузі, повстали в спілці з червоними бандами, напали на загін полковника Чернецова, почасти його знищили, після чого здебільшого розвіялися, покинувши свою артилерію й пограбувавши полкові гроші, коней та майно. В Усть-Ведмедицькій окрузі полки, що повернулися з фронту, спільно з бандою червоноармійців із Царицина, розгромили залізницю поміж Царициним і Себряковим… У с. Михайловому перебили до 80 офіцерів та адміністрації. По деяких полках Донецької округи виявлено факти продажу козаками своїх офіцерів більшовикам“…
Отаман іще раз закликав донців повстати на захист батьківщини. Але даремно: козаки не хотіли воювати з більшовиками. Останні захисники старокозацьного Дону кидали його: генерал Корнілов повідомив Каледіна, що готується вивести добрармію на Кубань.29 січня (11 лютого) в отаманському палаці зібралися члени військового уряду. Настрій був пригнічений: за 50 верст бухали більшовицькі гармати. Виснажений тривогами, похмурий, військовий отаман закінчив свою доповідь безпорадною фразою.
— Для боротьби з більшовиками я маю тільки 147 багнетів. Стан наш безнадійний. Населення проти нас. Сил у нас немає і опір наш нікому непотрібний. Пропоную військовому урядові скласти свої повноваження й передати владу до інших рук…
Без зайвих суперечок погодилися. По кількох хвилинах Каледін вийшов до своїх покоїв і застрелився в опочивальні.
Смерть визнаного білокозацького ватажка на короткий час схвилювала верхівку козацького Дону. Низові станиці зібралися 17 лютого (н. с.) на військовий круг, обрали на військового отамана генерала Назарова й оголосили мобілізацію всього козацтва до 55 років. Проте, мобілізовані не поспішали на заклик свого отамана, — навпаки: останні полки зраджували його. З румунського фронту прийшов боями 6-й донський полк, його зустріли в Новочеркаському сльозами радощів. Сивобороді козаки, члени військового кругу, земно кланялися „вірним лицарям“ білого Дону; дами засипали їх квітками. 19 лютого полк, не відпочиваючи, вирушив на позиції, а 21-го ввесь цілком, з усім своїм комскладом, перейшов до більшовиків.
Другого дня, пізно вечором, армія Корнілова в складі 3½ тисяч багнетів і шабель, покинула Ростов.
Старокозацькому Донові залишалося покласти всі надії тільки на бога. 25-го лютого, о 4-й годині дня, всі члени військового кругу вирушили до собору. Сивим мохом і цвіллю притрушений єпископ Гермоген правив молебень і слізно прохав на допомогу всі небесні сили. Просто з собору військовий круг повернувся до залі засідань… А вулицями Новочеркаського мчав уже на запіненому коні, з десятком вершників, військовий старшина Голубов, командир збільшовиченої, ним самим організованої дивізії. Кинувши коня на перших ступеньках військового палацу, він з нагайкою вдерся до залі засідань і гарикнув не своїм голосом:
— Встать, сволото!
І хазяїн „вільного“ Дону — військовий круг — покірно зірвався на ноги перед авантурником. Розігнавши круг, розстрілявши кілька сот офіцерів, генералів та членів кругу, Голубов порозумівся з недавнім співробітником Каледіна М. П. Богаєвським і остаточно розкрив свої карти.
Людина безумно хоробра, безмежно честолюбна й екзальтована, Голубов вражав усіх своїми бурхливими витівками. То він задирикувато вертав цареві всі свої хрести й медалі, то з хоробливим запалом зустрічав Миколу II в Новочеркаському й цілував ступеньки, де ступав царський чобіт. То кидав військову службу й поступав до університету, то йшов добровольцем до сербської армії й звертав на себе увагу своєю шаленою хоробрістю. З початком революції він так само шалобродив, розпинаючись за жовтневі гасла, але в той же час топтався біля отаманської булави й виставляв свою кандидатуру на всіх військових кругах.
Захопивши Новочеркаське, він з Богаєвським кинув гасло: „За радянський Дон — але без більшовиків“. Та ніхто вже йому не вірив. Офіцерство ним гребувало, козаки вважали за зрадника. Покинутий усіма, він утік до ст. Заплавської, де білокозаки вбили його пострілом у потилицю в той саме час, коли він закликав на борню з більшовиками. За ним безславно загинув і М. П. Богаєвський.
Дон схилив свою голову перед гаслами Жовтня.