Шурган/VI

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Шурган
П. Капельгородський
VI
Харків: «Рух», 1932
VI

Рогожінові не було чого кидати на Тереку, крім своїх невиправданих надій на лютневу революцію, на широку козацьку демократію. Розстріл військового отамана Караулова особливо гостро поставив перед ним запитання: кудою ж далі?

Повернути назад? Порвати з усім і схилити перед Тасею повинну голову, прохаючи милосердя?

Алеж п'ять років хибного шляху так легко з своїх плечей не скинеш!

Він пригадав образливий випадок з Нагнибідою, другом-приятелем парубоцьких років:

— Геть з дороги… ш-шкуро!.. З-заколю!

Гірше від багнета такий несподіваний удар!.. Після приятельської зустрічі й щирих розмов перше ж соціяльно-клясове зворушення поставило їх груди-на-груди. Отже, ясно, — в глибині свого єства Нагнибіда підсвідомо ховає насторожено-потайну думку: „А все таки ти — шкура“…

— За віщо?..

І зразу ж відчув, як гарячий сором окропом залив груди.

— А випадок з Тасею? Чи не пішов ти на провокацію во і'мя своєї золотопогонно-демократичної химери? Чи не вріс ти справді, в чужу „шкуру“ всім єством своїм, непомітно для самого себе? І як тепер зідрати її, щоб стати для всіх, для Тасі, для Нагнибіди, знову колишнім Гавриком, а не паном хорунжим?

Пригадав Тасин присуд:

— Тільки смертю…

Думав над ним уже не раз: мудрий присуд… Тільки віддавши життя своє за масову ідею й переборовши саму смерть, можна вимести з себе чужий, ворожий намул.

— Повернути назад?.. Легко сказати… А коли б тобі, Гаврику, довелося сьогодні розстрілювати, спільно з Нагнибідами, отамана Караулова, вчорашнього друга-приятеля? Чи зміг би ти взяти на мушку свої недавні симпатії?

Повісив голову.

— Ні, — сьогодні ще цього не можу…

І сам собі, з гострим докором зауважив:

— Ото то ж бо й є!.. Ні сьогодні, ні завтра ти ще цього не зможеш. А треба, щоб ти зміг підвести руку на своє вчорашнє „я“. Воно, твоє вчорашнє „я“, мусить умерти. От у чому — мудрий присуд Тасі.

Щобільше думав, то яснішала путь і м'язи повніше наливалися прагненням… Жити!.. Боротися!.. Перемагати!

Бадьоріше повернув до залізниці й пішов далі, на північ, на Кубанщину, на зустріч шурганам.

Понад колією було людно й бучно. Рушив кавказько-турецький фронт могутнім стихійним потоком, забив залізницю ешельонами, засіяв шляхи подорожніми, голодом, хворобами, безладдям. Поїзди часом ішли „в потилицю“, один по одному. Вагони тріщали від живого вантажу. Одні, виснажені докраю безсонними ночами, зривалися з дахів і буферів під колеса, другі лізли натомість десятками. Здорові й хворі, з тифом, з цингою й малярією, в лахмітті й струпах сунули вони на північ, громили з голодухи порожні базари й станції, ганялися за телеграфістами й машиністами, ставили до стінки чергових.

— Дайош путь!

— Дайош паровоза, або кишки геть!

— Гони дужче, продажня душе! Крути, Гаврило!

А поїзди лізли все млявіше і пробка міцніше забивала залізницю. Десятки тисяч скупчувалися на вузлах і пересадках, сараною рухалися понад колією й шляхами, навпростець, осідали по містах і станціях, губили голову від безладдя, недоїдання, злиднів, нерозуміння всього, що діялося.

— В бога… в богородицю… отаманів, владу, комітети, комісарів!.. Доки ж це буде?

Коли починало їм у голові розвиднюватися, вступали до червоних загонів. Але такі загони із перехожіх ешельонів визначалися буйною партизанщиною. Місцеві городовики-фронтовики билися за землю, за нове право, за нове життя, а перехожі частини, передусім, за шляхи додому. Ясно було: на Ростов, на Царицин проходу немає, доки там будуть отаманські, генеральські, каледінські, філімоновські, корніловські фронти… Геть отаманів і генералів! Бий золотопогонників! Дайош домівку!

Рогожін ішов пішки за цим потоком і в подорожі знаходив цілковите задоволення. Вона єднала його з масою, стирала з нього недавній намул офіцерства; тут він був свій, на однакових правах і в однакових обставинах. Виручала давня мислівська звичка, коли він тижнями блукав по піскових степах із рушницею, кількома десятками сухарів за плечима й кресалом у кишені. Умів узнавати погоду, улаштовувати затишні ночівлі, вишукувати всякі корисні корінці й сухі стеблини, впіймати рибу на привалі біля річки, влучити дичину міткою кулею. Склалася подорожня артіль: гуртом було легше перемагати труднощі подорожі. Минуле помалу одсовувалося назад.

Холодними морозними ночами, коли не щастило дістати теплої хати, грілися біля вогнищ, варили „чай“ з різного листу, зерна, сухих ягід і коротали час за балачками.

— Р-революція, так її й перетак!.. За царя хоч у товарних возили, а тепер пішки йди, та погибай отут!

— Бухай, бухало!.. Не революція, а безладдя.

— Раніш такого не було.

— Багато ти бачив!.. А біженці? А переселенці?

— То ж під час війни!.. Прирівняв!

— А тепер, думаєш, мир? Мимо Чечні йшли з боєм, через Ростов і Царицин підемо з боєм. А додому прийдемо, то зразу — на штурм. Читав постанову краєвого з'їзду армії? „Салдат вертається додому з ґвинтівкою, щоб захищати батьківщину проти контрреволюційної буржуазії“…

— Ох, багато ще проллється нашої кровушки!

— Не самої нашої. Тепер, брат, двір на двір, син на батька піде. Кому за царя тепло було, той даром не поступиться!

— Хо-хо!.. Багнетом швидко підворушимо!

— Та вжеж, їдять його блохи, не для того царя скинули, щоб у панських наритниках ходити.

Рогожіну припав до вподоби літній, бородатий, хазяйновитий салдат із запасних, Шаповал. Здавалося, він і робив, і балакав, і думав не так, як інші. Ніколи не квапився, не хвилювався; спочатку мовчки обмірковував, а тоді вже твердо й розсудливо робив, що треба. Здавалося, він і одягнений чистіше й нагодований справніше й ступає дорогою легше. А на ньому — та ж шинеля, ті ж чоботи й шапка. Тільки в шапці — голка й нитка, а в руках — уміння й охота. Кожну дірку він вчасно й ловко зашиє, кожну пляму вчасно вичистить. Дорогою до всього додивлявся. З куща шипшини обірве кільки сухих ягід, а вечором гостює товаришів чаєм. На порожньому картоплищі викопає багнетом з десяток картоплин і зварить юшку.

— Глитай? — подумав собі Рогожін: — Дак ні ж, не глитай. Глитай би все робив тільки для себе, а цей охоче ділиться з усяким. Проте й не городовик. Немає в нього того недовірливого, упередженого ставлення, що відзначає гнобленого, дратованого городовика. Напевне селянин із Ставропольщини або з прикубанських сел.

Раз на привалі, ламаючи дрова для вогню, Шаповал пошкодив собі руку. Рогожін дістав уже затягану хусточку, одірвав бинду й перев'язав. Шаповал подякував, але згодом усміхнувся й тихо зауважив.

— От ви, т. Рогожін, прикинулися салдатом, а хусточку забули викинути. У салдатів таких хусточок не буває.

Рогожін щиро засміявся й голосно запитав:

— Звідки це ви взяли, що я прикинувся салдатом? А може я й справді хочу бути салдатом?

— О? То інша річ. Час тепер такий, знаєте…

— Та ні, ви мене не зрозуміли. Я сам — з бідних козаків. Офіцером став — без году тиждень. Воно мені мулить — оте офіцерство. Я хочу його викорчувати до коріння.

— Розумію… Щоб стати самим собою? Цікаво, цікаво… А чого ж ви тепер на Кубань, коли не секрет?

— Який там секрет! Іду, щоб повчитися, по чому ківш салдатського лиха. У себе на Тереку — це трудніше; там у мене чимало знайомих офіцерів… Може доведеться на когось і з багнетом піти, то щоб рука не схибила.

— Так, так. Ваша правда. А все ж таки здивували ви мене, товаришу!

— Чим саме?

— Та так… Кожна людина хоче вгору, а не вниз.

— Ну, брат, угорі тепер треба голову міцно за вуха тримати. Щоб часом не закрутилася.

— А це правда. Багато тепер таких завелося — аж на самісіньку верховину пнуться. Знав і я одного: наробить він колись ділов.

— Хто такий?

— Сорокін Іван Лукович, сотник Лабінського козачого полку. Наш 133-й піхотний якось попав до Гасан-Кале. А там і сотня Сорокіна стояла на відпочинку. Ну й шалоброд же, скажу я вам! Завжди п'янка, карти, бешкети. Не людина, а порох! Застрелити може за ніщо. Революція йому — лафа. Бачився я з ним потім на окружному з'їзді комітетів у тому ж таки Гасан-Кале. Я, бачте, попав туди делеґатом від салдатів, а він — від козаків.

— Еге! То ви вже побували в бувальцях? Того ж то й ваша розмова…

— Та ні, що там… Це я ще змалечку звик. Було парубки на вулицю, а я — до книжки… Так ото, кажу, зустрічався з Сорокіним на з'їзді. Сміливости людина надзвичайної! Командир полку наказав йому з сотнею повернутися до Ерзеруму. А він на те чхать хотів… „Буде вам, кажу, Йване Луковичу“… А він сміється: „Чудак ти, каже, т. Шаповал. Тепер революція. Сміливому дорога — хоч і в Наполеони“…

— Ого-го! Здорово загнув!

— Ото ж і я кажу, що здорово. Честолюбства в нього — на цілу сотню… „Або голову, каже, зламаю, або на всю Росію ділов натворю“. Далеко піде людина! А от — хоч убийте, не вірю я йому.

— Чому?

— Так… Не надійні такі верховоди. Йому б усе вище й вище, а люди йому — ніщо. Наробить він колись ділов. Треба вногу йти, а не вгору лізти. Отоді тебе сама маса вгору висуне. І голова тоді не закрутиться, — ви це правильно сказали.

Рогожіну стало зовсім легко.

— Ну, спасибі на добрім слові… А ви ж сами куди? Чи не охота ще повоювати?

— Ні, моя путь додому. Я не салдат, а хазяїн. Є там у мене в Коноковому, під Армавіром сім десятин і дітей трійко. Хазяйнувати страх люблю. Щоб і садок мені й худоба й птиця — як на виставку. Перед війною виноградник затіяв, бібліотечку таку придбав. Мене тепер віжками від хазяйства не відтягнете.

— Ох, не вірю я в це хазяйнування! Війною пахне в повітрі.

— А то вже видно буде.

До Невинномиської добралися за м'яких зимових днів. Снігу майже не було. Ранками іноді над степом слалися тумани. В Невинномиській їм пощастило: на станції розвантажили два вагони лісу і салдати негайно реквізували порожняк, причепивши до чергового поїзду. Рогожін і Шаповал попали до числа щасливців, що набили вагони „до одказу“.

На Коноковій сердешно попрощалися. Рогожін шуткував:

— Не засиджуйтеся, Михайле Михайловичу! Ждатиму.

— А то вже далі видно буде, — повторив Шаповал свою загадкову фразу.

На Кавказькій устав і Рогожін. Тут, у хуторі Романівському, був штаб 39-ї дивізії, а по околицях стояли її полки й батареї. Рогожін поступив до Бакинського полку, в одну роту з Нагнибідою й Рябошапкою.

Нагнибіда почував себе ніяково після випадку на Прохладній. Це своє почування він приховував зайвою метушнею. Радісно вітав заяву Рогожіна про бажання вступити до полку.

— Давно пора, Петровичу! Нам своїх офіцерів он як треба.

Але Рогожін перепинив його:

— Будемо якось і без них, я до вас не офіцером іду, а звичайним бойцем.

Нагнибіда вирячив очі.

— Як же це так? Салдатів у нас досить, а офіцерів малувато. Навіщо воно здалося?

— А на те воно здалося, щоб ти мені більше не загрожував багнетом… І не називав шкурою.

— Та хіба ж… То ж такий випадок… Я сам себе не тямив.

— А треба, щоб і не тямивши себе, ти таки вважав мене за свого товариша, а не за офіцера. Одне слово — баста! Дуже прошу вас нікому не говорити про моє офіцерство. Хай воно не стоїть мені на перешкоді.

Нагнибіда мусів кінець-кінцем визнати, що так буде краще. Але неймовірний Рябошапка довго після того скоса придивлявся до Рогожіна. Що собі думає людина? Навіщо себе ставити в гірші обставини, коли це для діла непотрібно?.. Проте й він не мав підстав жалітися на Рогожіна: новий боєць першої роти старанно виконував свої обов'язки й був не поганим товаришем.

***

Козача Кубань, тим часом, гарячково творила самостійну кубанську республіку, силкуючись загородити її шаблями 33 своїх полків і багнетами 14 пластунських батальйонів. Правда, тут було дві течії. Старе Чорномор'я (Катеринодарська, Таманська, Полтавська, Єйська, Уманська й Чорноморська полкові округи), заселене колишніми запорожцями, схилялося до самостійництва й самоврядування. А „линійні“ станиці (Урупська, Лабінська, Кавказька й Кубанська полкові округи), заселені переважно дончаками й переселенцями з внутрішніх губерній, мріяли про „єдину неділиму“ й поглядали на Дон. Переважали чорноморці, що нашвидку змайстрювали „демократичну республіку“ за готовими зразками. Закони писала законодавча рада з товстенних, огрядненьких, статечних і ситих обранців, на чолі з учителем Рябоволом. Порядкував краєвий уряд, на чолі з меншовиком, колишнім редактором „Вільної України“, Лукою Бичом. До уряду посадили кількох смирних і на все здатних інтеліґентів із городовиків. Це звалося в їх „пропорційним представництвом“.

Військовий отаман, полковник Філімонов, не виходив з волі „народніх обранців“ і за це вони призвели його в генерали. А проте був він із „лінійців“ і між своїми одверто аґітував, що цивільних законодателів не вадило б розігнати багнетами.

Кубанські „народні обранці“ сиділи в Катеринодарі й творили основи демократичного ладу. Хто мав землю, той і надалі нехай собі має; хто працював на хазяйських фабриках, той і надалі нехай працює… А спеціяльна комісія мусить подбати, щоб хазяйська рука залазила вже до трудящої кишені цілком демократично.

Об'єднаний уряд Південносхіднього союзу почував себе в Катеринодарі як у Христа за пазухою. Розпакували свої чемодани, дістали недокінчені відозви й заходилися писати й засідати. Якраз в кінці грудня повернулися з фронту майже всі козацькі полки. На території Південносхіднього союзу запахло військовою силою й на порозі об'єднаного уряду появилися представники Антанти й посол від генерального секретаріяту України. Аґент Петлюри й Винниченка носив довжелезну шаблю, брязкав величезними острогами і майстерно читав запальні вірші про те, що — „було колись — Україна вміла панувати“. Він доводив, що Таганрог, Ростов, Кубанщину, Ставропільщину й половину Терека, як неподільну частину Великої соборної України, треба прилучити до Києва. Представники Антанти пропонували м'ясні консерви й молоко в бляшанках із запасів турецького фронту, але вимагали невеличкої послуги: наступу на Москву.

Наступати, навіть за консерви в бляшанках, об'єднаний уряд не міг. Незабаром події повернулися так, що доцільніше було відступати.

Область усе більше й більше насичували демобілізовані городовики-фронтовики й ешельони салдатів, із внутрішніх губерній, що не мали змоги рушити далі. В самому Катеринодарі на вулицях мітинґувала сіра салдатська маса. На основних залізничних вузлах озброєною загрозою стояла 39-а дивізія. В Новоросійському розташувався Варнавинський полк і 41-й мортирний дивізіон. Молоді фронтовики-козаки бурували й нахвалялися розігнати з Катеринодару золотопогонних самостійників.

В кінці грудня в Катеринодарі зібрався обласний з'їзд городовиків, що обрав раду „народніх депутатів“. Це був ультиматум краєвому урядові. 6—9 січня уряд заарештував майже всіх членів ради й притяг їх до права за державну зраду. Настрій на Кубані і в самому Катеринодарі став надто напружений. Якось п'яток озброєних козачих офіцерів необережно появилися на вокзалі, в натовпі салдатів, щоб навести там свій порядок. Їх негайно розтягли на шматки.

Випадково полковник Караулов, так би мовити, військовий міністер Південносхіднього союзу й керівник усіх озброєних сил Дону, Кубані, Терека, Уралу й Астрахані, проїздив на той час мимо вокзалу. Побілівши до кольору своїх аксельбантів, полковник крикнув візникові: „Гони! 5 карб. на чай!“ Дома з ним трапилася гістерика й він довго не міг опам'ятатися: на його очах це був перший випадок такого непоштивого ставлення до золотих погонів.

Коли на вокзалі все втихомирилося, об'єднаний уряд вирішив зробити серейозну й глибоку розвідку. Наймолодші з членів уряду, сотник Скворцов і хорунжий Бардиж, передяглися в цивільні пальта демократичного стану й віку і пішли в нарід дізнатися, чим він дише. „Народу“ в Катеринодарі досить було на всіх вулицях і перехрестях, але здебільшого скупчувався він біля вокзалу й на базарі. Був, переважно, в сірих салдатських шинелях, з ґвинтівками за плечима або й так. Вертався з фронту голодний і злий, проїдав різне своє й полкове барахло, дожидаючись вільних шляхів на північ. Не мало вешталося й того люмпен-пролетаріяту, що взимку завжди тисся на Кавказ, насичуючи міста й станиці понад залізницею.

Молоді розвідчики знали досі тільки офіційний Катеринодар. Але далі від цих різних чепурних улиць і багатих будинків, у районі базару, бурував новий, невпокійний, розхристаний Катеринодар. По вузеньких вуличках, по робітничих комірчинах ріс і міцнів молодий, але вже вітрами революцій овіяний катеринодарський пролетаріят. А майдани й базар заповнював суцільною рухливою масою сірий, запальний натовп. Він продавав, купував, їв, мітинґував, бив воші, спав на порожніх ларках і розважався, як умів. Десь у гаморі гупали невтомні ноги танцюристів, а високий хриплий голос змагався з гармошкою:

„Ех робив, не гуляв, —
ні чобіт, ні халяв, —
а додому прийшов,
то позбувся й підошов.

Гостра, неприхована ненависть до військового уряду, до офіцерства й панства перекочувалася по натовпу дошкульними кучерявими фразами.

— От тобі й свобода!… З генералами та отаманами на шиї.

— Був один цар, а тепер — як собак нерізаних!

— Не журись, браток, — виріжемо!

— Дак чого ж далі ждати? Бий собачу требуху, крий золотопогонну сволоту… в богове око… в богородицину ніздрю!..

— Не гарячись, товаришок, — дай сили зібрати.

До членів уряду, помітивши їхню розгубленість, підійшов рудовусий здоровило в такому дранті, що ввесь він світився наскрізь, мов карась у ятерині. Сіре обличчя з червоними очима й сизим носом не віщувало нічого доброго.

— Купіть граждани, портсиґар… Знаменита штучка, доложу я вам.

І він сунув під ніс прегарну визолочену цигарницю з князівською моноґрамою на ній. Скворцов лякливо поточився назад.

— Не треба, голубчику, я не курю.

Очі продавцеві хижо блиснули.

— Брешеш, гнидо! Я курця за десять кроків бачу… Ну, купи тоді пальто.

— Я… яке пальто?

— Не розумієш, яке пальто? Оте, що на тобі. Примірив його, а тепер і назад? Скидай тоді, коли не хочеш!

І він рішуче простяг руку до закомірка злощасного члена уряду. Скворцов побілів: під пальтом у нього була тужурка з погонами.

— То… товаришу… що за шутки?

— Які там шутки? Знімай, гаде, доки з шкірою не сцупив! Іш, який хлюст!

Кругом сміялися:

— Правильно, Довбня! Які там шутки з буржуями? Ти потруси їм добре кишені!

— Краще душу їм витруси, паразитам!

— Не мішайте, тут чесна комерція йде… Дак кажи, сопля, береш пальто, чи ні?

— А…а…а скільки ви хочете за нього?

— Ех ти, заяча душа! Вся ціна тобі, сукиному синові, п'ять карбованців!… Давай п'ятку на обід і чорт з тобою!

На думку члена високого уряду це була ціна цілком підходяща. Він швидко витяг п'ять карб. і віддав їх, силкуючись усім обличчям показати, що це тільки весела шутка. Сіроземлистий з переляку Бардиж метнувся геть за Скворцовим з майдану. А навколо гиготало й тюкало буйне населення підвладної їм території, проводячи їх рясними побажаннями.

— Подожди, поросяча душо, не тікай так швидко! Візьми собі граматку на пам'ятку, дома почитаєш.

Молодий козак Чорноморського полку догнав Бардижа і ткнув йому до рук невеличкий аркуш паперу.

Це був жахливий день для об'єднаного уряду Південносхіднього союзу. Інформації з области повідомляли про організацію революційних бойових загонів в Армавірі, на станції Тихоріцькій, в станицях Кримській, Слав'янській, Петропавловській і так далі й так далі. 35 станиць, із 85-ти, пішли за більшовицькими гаслами. Козаки-фронтовики бурували, шепталися й скоса поглядали на військову аристократію.

Доповідь двох переляканих членів уряду й принесена листівка довершили паніку. Мовчки, один по одному, читали коротеньку відозву новоявленого ревкому:

„Всім, всім, всім! 17 січня на конференції в ст. Кримській обрано Кубанський обласний ревком. Ревком організує Кубанську революційну армію для боротьби з золотопогонниками й буржуазією. Закликає робітників, селян і трудове козацтво складати бойові червоні загони по станицях і селах для спільного виступу. Хай живуть ради! Хай живе Червона Кубанщина!“.

Помовчавши кілька хвилин, голова уряду висловив загальну думку:

— Ясно, що після Дону прийшла черга й для Кубані. Ну, що ж? Роз'їдемося, доки не пізно.

І першого разу за недовгий час свого існування об'єднаний уряд Південносхіднього союзу взявся до питання, що цілком належало його компетенції. Порадившись, познімали погони, замовили діловодові фальшиві документи на виїзд, зібрали ввесь свій архів і всі свої нерозіслані відозви та й заходилися розпалювати грубку… Врешті останній клаптик спалахнув веселим полум'ям, повіявся сизим димком, розсипався сірим попелом… Кінець!.. Finita la comedia!

Так, непомітно для історії й істориків щезла одна з великих держав, яка, проте, вміщалася в трьох кімнатах готелю.

А життя йшло собі далі своїми неминучими шляхами. 1 січня 1918 року, без боротьби й найменшого опору, Ставропольські губерніяльні народні збори визнали владу рад, обрали виконавчий комітет і губерніяльну раду народніх комісарів. 28 січня, цим же шляхом мусіла піти й Терщина.

На Тереку національна ворожнеча дійшла цілковитого безумства. Чеченські загони наскакували на козачі станиці й палили їх дощенту. Козаки улаштовували справжні походи на чеченські авули. Владикавказ захоплювали то інгуші, то осетини, то просто банди авантурників.

З такою ворожнечею й безладдям важко було жити. Військовий уряд і національна гірська рада випустили з рук будь-яке кермо. 28 січня зібрався терський областний з'їзд делеґатів, що обрав народню раду. Її незабаром заступила рада народніх комісарів. Військовий уряд безславно й непомітно сконав, склавши свої сумнівні уповноваження.

На всьому Північному Кавказі тільки Кубанщина залишилася поза владою рад. Але й тут готувалися до останніх, рішучих боїв, в кінці січня Кубанський ревком вирішив повести наступ на Катеринодар силами своїх загонів, за підтримкою 39-ї дивізії. Революційні мрійники не виждали призначеного терміну й 2 лютого ударили на станцію Енем (під Катеринодаром). Командири полягли в нерівному бої, а загін розвіявся.

Проте 14 лютого вже гримів гарматами й строчив кулеметами новий фронт — від Кримської до Троїцької й до Абінської. Повстанці йшли до революційних загонів уже не десятками, а сотнями й тисячами. Кубанська революційна армія росла щодня цифрами нечуваними: 3, 5, 7, 12, 22 тисячі. Виникли нові фронти — під Армавіром, Кавказькою, Тихоріцькою. Станиці десятками переходили до влади рад: січня місяця — 20, лютого — 14, березня — 24. Катеринодар, як білий острів, коливався серед розбурханого червоного моря.

***

24 лютого, в неділю, станиця Петропавлівська хазяйновито готувалася до ранньої весни. Сонце гарячим язиком злизало сніг і золотою зливою проміння чепурило землю. Голубі прозорі серпанки висіли над курганами. Обрії потопали в облудних маревах. Буйний Чамлик ворушився й щось бурмотів спросоння під зчорнілим, де-не-де пошматованим, льодом.

Станиця саме справляла останні передвесінні свайби. Багато фронтовиків-молодожонів не вернулося, багато парубків була побито. Батьки не спішили віддавати зайву пару робітних рук до чужої сім'ї. Але спілі, налиті буйним хмелем молодощів, дівчата й дев'ятнадцятилітні вдови бурхливими атаками штурмували дефіцитних женихів, і свайби не переводилися. Запасливі батьки викачували з погребів пузаті бочоночки, виносили плескаті баклажки, викопували з землі десятки сулій — останки величезного спиртового склепу станиці Кавказької. Ось уже з півроку всі околишні села й станиці розпивали його невичерпні запаси… Два тижні бочками, відрами, суліями й глечиками розтягали вони з Кавказької спирт і горілку, відтоді як ешельон дербентців висадив двері до склепу й розігнав охорону. Валки козаків і селян ішли й їхали до Кавказької, вдень і вночі. Дибали старі бабусі з глечиками, поспішали діди з барильцями, — знали, що рівчаками тече принадний спирт. Тисячі п'яних шаліли, танцювали, горлали, пили й спали навколо склепу, умирали з перепою, або під колесами поїздів, падали в чани з спиртом, доки ввесь склеп не спалахнув високим стовпом пожежі, похоронивши в огні десятки смертельно-п'яних.

Петропавлівська справляла весілля, святкувала весну й спочивала після гарячої боротьби за, чи проти радвлади. Чимало було жорстоких суперечок на сходах і кулачного бою по дворах та по хатах, доки молоді фронтовики-козаки, спільно з городовиками, перемогли стариків. Тоді вирішили:

— Ну, шут із ним, із станичним правлінням! Як виконком, то нехай і виконком, аби тільки нас не чіпали. Ти, отамане, сідай за голову і порядкуй…

Але й після того мітинґували дуже часто, бо кожен день приносив свої несподіванки. 24 лютого, опівдні, з Армавіру приїхали представники військово-революційного комітету. Дзвони, мобілізовані на службу революції, вдарили на сполох; мідними горлянками кинули навколо звичайну звістку:

— На мітинґ! Оратори приїхали!

По годині перед виконкомом уже хвилювалося море козацьких папах, салдатських і селянських шапок. Революція змішала їх докупи й поділила наново: багатих до багатих, а бідних окремо. Голова виконкому вештався, порядкуючи на рундуці, де ставили стіл під червоним сукном.

— Та буде тобі валандатися, Степановичу! Починай уже!

— Пожди! Ще встигнеш похмелитися до вечора!

— Пху — на тебе! Я її, може, і в рот не беру.

— А що ж ти — носом насмоктався, чи як?

— За собою дивися! Сусло!

— Тихше там ви, горлопани! Орателі вийшли…

Станиця пережила вже перші хвилі революційної повіні й поступилася перед городовиками: хай, краще, мир, аніж війна… Але справа ще не дійшла клясових боїв за землю, за право вільної праці — проти хазяйського визиску. Тому й на мітинґах промови точилися тихо-мирно. Делеґат — фронтовик із Армавіру — обізнав усіх з останніми новинами. Революція перемагає і — „нікакіх гвоздєй“. Каледін застрелився, кадети тікають з Дону; в Ростові, Царицині, Ставрополі, на Тереку і взагалі, безумовно, радвлада і — „нікакая гайка“. Тільки на Кубані генерали й кадети засіли в Катеринодарі й піднімають золотопогонників та несвідомих козаків проти трудящих.

— Граждани! Роздавимо гідру контрреволюції! У ваших руках — скинути владу золотопогонників і встановити владу рад. Організуйте червоні загони й посилайте їх до Тихоріцької під команду т. Автономова. Бий буржуазію, товариші! Ура!

Бідніші кричали дружньо й захоплено; багатіші дипломатично мовчали.

— Хто хоче взяти слово?

— Я хочу взяти слово. Ми, безумовно, за радвладу й проти гідри. Ну тільки ж — доки ще воювати? Буде вже, навоювалися! Он сонечко пригріває, незабаром треба сіяти.

— Ми проти буржуазії і проти війни.

— Що нам Катеринодар? Ми — сами собі влада.

— Тихо! Сорокін бере слово… Та заткнися там, ти! Сорокін говоритиме.

На трибуну вийшов молодий, високий і стрункий офіцер у хвацькій черкесці й по-молодецькому заломленій папасі. На чистому, повному обличчі вуглями темніли очі, під густими дугами брів, і повні соковиті губи владними лініями випиналися з-під козацьких, звислих вусів. Станиця знала шалену вдачу молодого сотника, його п'яні оргії й безумно-хоробрі вихватки в бою. Стало тихо.

— Товариші-станичники! До всіх вас моє слово, а насамперед, до моїх однополчан. Між вами є немало молодих козаків Лабінського полку. З ними ми били турок під Ерзерумом і німців на Стоході. Так доки ж ми терпітимемо в себе на Кубані старорежимних башибузуків, у рот їм дишло? Хто там каже — годі воювати, треба сіяти? Доки не візьмемо Катеринодару, не буде в нас миру й мирної праці. Пропоную завтра, о десятій ранку, зібратися всім охочим на цій площі готовими до походу. Я сам поведу їх на Катеринодар.

— Ур-ра! Хай живе революція!

— Нехай живе радвлада! Смерть буржуазії!

— Всі хоробрі — на коня! Всі боягузи — на піч!

— Не підкачай, станичники! Дайош сотню!

Старики дипломатично мовчали. Багаті козаки переглядувалися й виходили з кругу.

— Ох-хо-хо… Пора вже й додому… Мітинґ-мітинґом, а діло стоїть…

Другого дня о 12-й годині півтораста козаків та кавалеристів-городовиків під командою Сорокіна виступили на станцію Тихоріцьку, поповнюючи дорогою свій загін по станицях і селах новими добровольцями. До Автономова Сорокін привів півтори тисячі бойців. Тиждень після того під його командою була дивізія.

Слава Сорокіна й „сорокінців“ росла. В боях вони, на чолі в своїм командиром, творили чудеса. Сміливий, винахідливий і, безумовно, талановитий командир, брав ворога несподіваними наскоками й не знав поразки. Бути в його загоні, бути „сорокікцем“, вважалося за честь. Після двох тижнів неперестанних боїв, Сорокін був уже заступником Автономова, командувача всієї кубанської армії.

Червоні частини звідусіль — з-під Кавказької, Тихоріцької, Тимошевської, Новоросійського — чотирма залізницями підходили до Катеринодару. Кубанський крайовий уряд доживав останні дні, за спинами офіцерсько-козацького загону. Столиця Кубанської козацької республіки готувалася до евакуації.

І раптом по Кубані покотилася чутка: армія Корнілова йде з Ростову на виручку Катеринодару. В ній — кращі царські генерали, непохитні офіцерські полки, знання, досвід і мужність… Скільки їх? Чутки пливли: 50 тисяч… І кожен боєць вартий був трьох…

Над радянською Кубанню нависла тривога.