Шурган/IX

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Шурган
П. Капельгородський
IX
Харків: «Рух», 1932
 
IX

Центральний виконавчий комітет Північного Кавказу за три години до евакуації Катеринодару не знав, що місто буде здано ворогові. Окремі члени його ледве встигли втекти через станцію Енем.

Не знав цього й головнокомандувач Сорокін. Як і всі легковажні, дріб'язкові люди, він швидко переходив від одного настрою до цілком протилежного, від високого піднесення до занепаду. Тиждень тому він єдиним словом своїм кидав цілі полки й дивізії в огонь, а тепер не міг спинити панічного потоку озброєного натовпу на Кубань, мимо Катеринодару. Коли паніка перейшла всякі межі й червоноармійці стали прокладати собі шлях прикладами, Сорокін вихопився на лафет пушки з гістеричними вигуками:

— Салдати!.. Спиніться!.. Гляньте: я, ваш головнокомандувач, плачу…

Але салдатам збірних частин байдуже було до слів головнокомандувача. Їм самим гірше від розпеченного заліза пекла в грудях денікінщина, що змітала їх тепер з усього Чорномор'я за Кубань. Вони кидали свої сім'ї на призволяще, втрачали надію на перемогу революції, прощалися з її здобутками. З розпачем у грудях і з матом на вустах рвалися вони тепер, поперед усіх, за Кубань, куди очі дивляться, на крилах неймовірних чуток:

— Командири продали!.. Зрадили шкури!..

— Браточки, спасайся! Несусвітна сила кадетів пре трьома залізницями!..

— У Денікіна — 300 тисяч вояків і 1000 гармат!

У Денікіна було тоді близько 18 тисяч бійців і 75 гармат. Перед ними відступала 150-тисячна армія з двома сотнями гармат, розпорошена й розметана по всій Кубанщині й Ставропіллю. Червоні бійці даремно розтратили в боях свій революційний пал і героїзм. Частини безладно котилися за Кубань і далі, за Лабу, на лінію Армавір — Туапсинської залізниці (Армавір — Курганна — Білоріченська), з панічною думкою про Невинномиську, Георгіївське, Святий Хрест і Астрахань.

На покинутій території скаженів і святкував свою перемогу білий шурган, змітаючи останні сліди революційних здобутків. Білі загони організовувалися по всіх станицях, ловили „комісарів“ і вішали на телеграфних стовпах, забивали шомполами радянських робітників, улаштовували масове катування городовиків-селян.

Вернувшись до Катеринодару, кубанський військовий уряд оголосив мобілізацію козаків і збільшив армію Денікіна до 40 тисяч. Росли нові полки й дивізії, появилися нові блискучі ймена в списках „спасителів“ Росії. За Кубанню, в районі Майкопу, заробляв свої генеральські погони колишній капітан Покровський. У Баталпашинському розпочав свою кар'єру командир „вовчої сотні“ Шкуро.

Білий шурган мів степами кубано-ставропольськими, заганяючи червону армію в тісний закуток за Армавір, до Терека, до піскових степів Ставропольщини. А на Тереку зривалися білі вихри, йому назустріч. Знов запалали станиці й авули в огні національної ворожнечі й громадянської боротьби. За допомогою англійців, полковник Лазар Бічерахов захопив Даґестан і подав руку своїм спільникам на Терек. У Моздоці соціялісти-революціонери, спільно з офіцерством, розгромили місцеву раду робітничих і салдацьких депутатів, організувавши куркульський „козацько-селянський уряд“ на чолі з есером Юрком Бічераховим (братом білополковника Бічерахова). Владикавказ захопили козацько-осетинські банди, влаштувавши цілковитий погром. Членів терського раднаркому, на чолі з головою його Пашковським, розстріляли на ст. Змійській разом із 64-ма делеґатами 4-го народнього з'їзду… І в той же час осетинська біднота умірала в окопах села Християнського за владу рад.

Основна боротьба розгорталася під Армавіром.

***

Після розгрому Білої Глини, Тихоріцької, Кавказької Рогожін із своїм батальйоном не відпочивав жадного дня, тримаючи позиції на лівому березі Кубані. Він падав з ніг від ран і перевтоми й губив голову з того безладдя, що творилося навкруги. 25 липня йому стало зле: голова горіла і в очах стояв жовтий туман.

— Чи не тиф, бува?.. Дак у мене ж був у школі…

Вечером його без пам'яті одвезли до армавірського лазарету. Але там у переповнених кімнатах лежали хворі на ліжках і поміж ліжками. Санітари безпорадно топталися в коридорі й натрапили Нагнибіду.

— Рогожін!.. Братику рідний!.. Еге-ге… Та ти зовсім скис… Чого ж ви стали? Несіть до мене, кладіть на мою койку. Ну, ну, ну, — не балакай мені, багнет тобі в пузо!.. Клади, кажу тобі! Пойми, голово капустяна, що він мене, пораненого в бою, на власних плечах виніс.

Нагнибіда оточив хворого найпильнішим доглядом. Лікар сказав: еспанка; кілька днів буде без пам'яті.

— Ну, що ж? Еспанка, дак еспанка, багнет їй у пузо! Билися з турками, билися з німцями і з Денікіном — поборемося ще й з еспанкою.

Моментами Рогожін приходив до пам'яті. Знесилений жаром і спрагою, прохав пити й пильно вдивлявся помутнілими очима в знайоме обличчя, що коливалося перед ним у жовтій імлі.

— Се-ме-не… Ти?

— Я, браток, я… Ти не бійся, Гаврику, це тільки еспанка. Наша берьоть, їдять його мухи з комарами!

Рогожін слабо всміхався і знов починав плутати мислями й словами.

26 липня над Армавіром нависла небезпека. Білі перейшли Кубань під Кавказькою, погнали передові частини й докотилися до Армавіру. Ранком 27-го десь недалеко грюкали гармати й звуки розривів деренчали у вікнах лазарету. Після короткого бою ударний полк колони Боровського захопив місто. В паніці червоні частини ледве встигли вивезти боєприпаси та санітарні поїзди. Міський лазарет залишився. Хто зміг, тікав сам, світ заочі, або ховався в околицях, по робітничих квартирах.

Нагнибіда мотався по кімнатах, прохав допомогти, лаявся, загрожував, але не міг нічого подіяти: кожен спасав сам себе. Були такі, що тягли за собою й Нагнибіду:

— Ходімо, глупак, доки не пізно, його не спасеш, та й сам загинеш.

— Іди ти… до богової мами! Він мене з-під денікінських багнетів виніс! Залишаюся тут із ним і баста. Що буде те й буде.

Кімната спорожніла. Коридором линули зойки й плачі покинутих поранених. Нагнибіда пройшов по лазарету.

— Чого скиглите, багнет вам у пузо? Нічого страшного немає, все брехня! Ось гляньте, я своєю волею остався, їдять його мухи з комарами… Підбери соплі, братва, — революція не любить сопливих!

Він позачиняв двері, сів біля вікна й замислився. По вулиці розкочувалися останні хвилі бою, розсипаючися окремими пострілами й затихаючи. Думки розгубилися: все передумано. Твердо знав, що денікінці не милують ні хворих, ні поранених. Нахмурився:

— Кінчати треба, тов. Нагнибідо!

Поліз до свого мішка за наганом.

— Таке то, Семене Дем'яновичу… Довоювався!.. Сам собі артилерія, сам собі піхота й командарм… Хм… Два набої — не рахую… П'ять набоїв — п'ять ворогів: Нагнибіда промаху не дає… Хе-хе!.. Це вже не так погано, їдять його мухи з комарами!.. Два набої не рахую: один Гаврикові, другий собі. Так то, браток! Я сказав: живого не покину на поталу…

— П-и-т-и…

Мотнувся до хворого, підвів обережно й напоїв, зробивши веселе обличчя.

— Хе-хе… Живемо, Гаврику! На краще пішло!

— А чо-го… в кім-на-ті… по-рож-ньо?

— Вилікувалися всі, Гаврику!.. За нами черга.

— І стрі-ля-ють… Чого там… стрі…ля…ють?

— А то брат… демонстрація!.. Перемога на фронті… Наша берьот, багнет їм у пузо!.. Ти лежи — лежи собі, я тут ось, біля віконечка… Ми ще повоюємо, їдять його мухи з комарами!

По кількох хвилинах хворий, у нестямі, знов забурмотів якусь нісенітницю. Нагнибіда витяг нагана.

— Так то, браток!.. „Ето будет последній і решительний бой..“

Але раптом блиснула шалена, неймовірна думка… Револьвер — до кишені! Револьвер — це на останній випадок. А поки що…

Виміняв собі Нагнибіда в товаришів кріпеньку, хвацьку шинелю з убитого під Тихоріцькою корнета дроздовського кінного полку. Швидко витяг її й покрив нею Рогожіна, погонами наверх. Пильно оглянув свої й Гаврикові кишені й речі, порвав усякі папірці й напружено уп'явся слухом і нервами в уличний гамір.

Ідуть!..

У насторожену тишу покинутого будинка владно вдерлися нахабне хрьопання дверей, тупіт ніг, коротка лайка й перший постріл. За хвилину коридорами й кімнатами попливли хижі вигуки, гострі зойки й несамовите верещання. Тупотіли ноги, лунали постріли, гупали живі мученики з вікон і східців, робив своє діло багнет. Нагнибіда зціпив зуби… Ах швидше, швидше! Коли вже треба й цю чашу мук випити до кінця, нехай хвилина стане за мить!

Ідуть!..

Він зібрав усю силу волі й з радісними вигуками кинувся на зустріч кільком денікінцям:

— Братишечки!.. Голубчики!.. Давно вже ждемо!.. Ваше високоблагородіє!.. Спасіть господина корнета!

Високий штабс-капітан із характерним довгообразим, щелепатим обличчям, засапаний і розбурханий попередньою роботою, спинився з наганом у руці.

— Якого-такого корнета? Ти хто такий?

— Та от… корнет кінного полку генерала Дроздовського Рогожін. Під Тихоріцькою нас захопили… Хотіли розстріляти, багнет їм у пузо, та хтось упізнав… На допрос узяли… А тут хвороба.

— Що ти брешеш? Який там Рогожін? Звідки?

— Ніяк ніт, ваше високоблагородіє! Не брешу! Господин корнет раніше були хорунжим в адьютантах у військового отамана Караулова. Потім, коли значить, Караулову й Медяникові вийшло царство небесне, вони втекли до Даґестану, до полковника Бічерахова. Ну, їм там не понравилося. Почувши про його високопревосходительство генерала Денікіна, вони значить, сюди. І попали в дроздовський полк.

— Постой… А ти ж як?

— І я з ними… Однієї станиці, вашскобродіє… Щедринської станиці. От хрест мене побий, не брешу! Тут ось і вартові стояли при дверях, багнет їм у пузо… Стерегли, значить, коли господин хорунжий… господин корнет опам'ятаються.

— Хм… А хто у вас командир у полку?

— Не можу знати, вашскобродіє… Потому, як ми тільки поступили, а тут у мене ота… як її? французинка, багнет ій у пузо…

— Яка французинка?

— Хвороба значить, така французька. Лікар казали. Жар і без пам'яті. От і в господина корнета тепер…

Офіцер несамохіть усміхнувся:

— Може еспанка?

— Так точно — еспанка!.. Винуватий, вашскобродіє, переплутав! Знаю тільки, що якась антанта, багнет їй у пузо!

— Ну так от що… Ти тут дивись за своїм корнетом, а ми перевіримо. А покищо внизу вартового поставимо. Там видно буде.

— Щиро дякую, вашскобродіє! Ви тільки запитайте в штабі полку: корнет Рогожін і рядовий Нагнибіда.

— Запитати ми й без тебе запитаємо, та тільки ваш полк із Тихоріцької пішов на Катеринодар.

Нагнибіда виявив великий жаль:

— А-яй, яка досада!.. А ми ж думали зразу до своїх! Аж у Катеринодар, кажете? Це ж коли то з ними здибаємось?!

Дні пішли нудно й одноманітно. Вартовий був тільки першого дня, потім про його забули. Нагнибіда здобув собі молока й хліба; на вулицю не потикався. Думки плуталися: коли б швидше Гаврик отямився й вичуняв…

Друга ніч була непокійна й тривожна. Рогожін мотався на ліжку; доводилося міняти компреси. Ранком обидва міцно заснули. Нагнибіда не чув далекої стрілянини на околицях і тупотіння на вулицях. Раптом його розбудили бучні й владні голоси.

— Ей ти, шпінґалет! Уставай! Хто такий? Постой, ти куди?

Кинувся спросоння до групи військовиків, що нахилилися над Рогожіним, розглядаючи його шинелю.

— Ваше високобродіє!.. Ми на обліку… Узнайте в господина коменданта… Корнет кінного дроздовського полку Рогожін…

— Що та-ке?!

Якась жіноча постать ойкнула й кинулася від дверей.

— Рогожін?!.. Не може бути!..

Вона глянула на знайоме, але страшенно виснажене обличчя, перевела погляд на погони й розгублено відступила назад.

— Що, товаришко Рогожіна?.. Може родич?

Тася опам'яталася й сухо кинула:

— У мене немає родичів між денікінцями, — тільки вороги… І от що, товариші, — з лазарету, як бачите, забирати нема кого. Тут денікінці добре попрацювали. То я піду. Підберемо поранених на позиціях та й поїдемо.

Вона твердо й швидко вийшла.

Нагнибіда неймовірно водив виряченими очима по всій групі і тільки тепер збагнув, що сталося.

— Тов. командире!.. Братишечки!..

Він несподівано хлипнув.

— Ніяких корнетів!.. Це наш комбат 1-го ставропольського, товаришочки!.. З-під багнетів у бою виніс… Ріднюсюсінькі мої!..

— Постой, балда!.. Чого ж він у тебе офіцером став?

— Денікінці захопили лазарет… Щоб не вбили… Ви перевірте.

— А, ч-чорт!.. Це не моє діло перевіряти. Може ви навмисне осталися, щоб перейти до денікінців?

— Хто?.. Я?.. Ти, братишка, ще молодий мені таке закидати! Я, брат, отамана Караулова на мушку брав, і з Корніловим у Лежанці бився, і в Піщанці з перебитою ногою офіцерів на кулю нанизував, багнет їм у пузо! А Рогожін… Та ти, браток, поспитай у 1-й стрілецькій, що таке Рогожін!

— Ну, ну, ну… Не прискай… Усякі Рогожіни бувають. Циганков!

— Єсть, тов. коменданте!

— Постав тут варту, а сам — негайно до штабу. Та гляди мені, не помилися! Коли правда, — тягни сюди лікаря. Коли ні… Хм… Ну, тоді дзвони до комендантури.

— Єсть, тов. коменданте!


По двох тижнях після того Рогожін, іще слабий після хвороби, сидів у штабі 1-ї стрілецької дивізії з помкомбриґом К. Лісовим і слухав плян операцій проти Ставрополя.

— Армавірська група завжди під загрозою удару. Ворог, з допомогою артилерії, натискує з Кавказької. У нас боєприпасів мало…

— Розумію. А Ставрополь повис над нашим правим флангом…

— Так. А Ставрополь далеко вийшов нам у фланг. З Кавказької денікінці завжди можуть ударити через Ставрополь нам у тил, на Невинномиську… Отож командування дає вам завдання взяти Ставрополь.

— Мені?

— Так, вам.

— Алеж для цього треба цілої бриґади! Денікінці можуть за 5 годин перекинути з Кавказької до Ставрополя свої ударні батальйони.

— Знаю. Ми їх тут затримуватимемо фалшивими демонстраціями. Дати вам більше батальйону ми не зможемо. Нам потрібні сили на основному фронті. А з вами піде партизанський загін Балаханова.

Рогожін замислився.

— Значить, доведеться організувати ставропольські повстанські загони?

— Ви правильно зважили обставини. Зайдіть до політвідділу, вам т. Торський дещо допоможе.

15 серпня Рогожін вирушив із своїм батальйоном новою Армавірською залізницею під Ставрополь. Він і гадки не мав, що 30 липня в армавірському лазареті, розгромленому денікінцями, побувала Тася Рогожіна й бачила там „корнета дроздовського кінного полку“. З Нагнибідою йому не довелося говорити. Нагнибіда поїхав із санітарним поїздом до П'ятигорського, довідавшись від санітарів, що там служить у госпіталі його Маринка.

 
***

Ставропольщина, тим часом, обізнавалася з першими принадами денікінського державного ладу й законности.

Після Лежанки, Піщаноокопського й Білої Глини денікінці вже не зустріли тут збройного опору: його зламала провокація й авантурництво.

Ставропольська губернія з давніх-давен була своєрідним селянським краєм, без повітових міст (крім хирявого Святого Хреста), а тільки з повітовими селами. Основну масу селянства становили заможні хлібороби (колишні козаки ставропольського козачого війська та переселенці), з пересічним наділом 14 дес. на душу. Вони були проти поміщиків, але горнулися, спочатку, до есерівського лона.

Проте було по тих же ставропольських селах понад сто тисяч безземельних городовиків. Вони допомагали біднішим шарам ставропольського селянства швидше засвоїти гасла більшовизму.

Ставропольщина 1917 року віддала свої голоси есерам, — тільки місто Ставрополь обрало більшовиків. З цих причин більшовики опинилися в губраднаркомі, а губвиконком посіли переважно максималісти. Між останніми було кільки пройдисвітів, на чолі з воєнкомом А. Коппе, недавнім жандаром і провокатором. Його підтримував багнетами, кулаками й горлянкою хуліганський „ставропольський сухопутний матроський батальйон“ з цілковитих бандитів, під командою такого ж пройдисвіта, авантурника Якшіна (в батальйоні було тільки 18 матросів, та й то з розкладницького елементу). Уся ця „сухопутна“ шпана грабувала місто й різала складальними ножиками осіб, що насмілювалися піднімати проти їх свій голос.

З їхньою допомогою максималісти з губвиконкому заарештували більшовицький раднарком, на чолі з Пономарьовим, і захопили всю владу до своїх рук. До ревкому увійшли Коппе, Якшін, Занозін — трійка, що наводила сум і жах. Надзвичайний губерніяльний з'їзд рад засудив максималістів за цю авантуру й знов обрав Пономарьова та його товаришів. Тоді „сухопутні матроси“ Якшіна виставили проти вікон з'їзду дві гармати й вісім кулеметів, давши 10 хвилин на роздум. З'їзд мусів „обрати“ кулеметних висуванців. Пономарьов утік.

Насовувалася денікінщина, а провокатори й авантурники творили своє чорне діло. Військовий комісаріят зривав справу мобілізації. По губернії гуляли гасла — „геть комуністів — нехай живуть ради без комуністів“. Профспілки аґітували проти вступу робітників до червоної армії. Член виконкому Бочарніков виступив з пропозицією „припинити громадянську війну взагалі“… Під впливом аґітації есерів Ведмежинський повіт послав делеґацію до Денікіна, довідатися про завдання добрармії та умови миру. В селах Воронцово-Миколаївському та Чорноліському перебили радробітників. У Свято-хрестовському повіті організували повстання.

За таких обставин 21 липня Ставрополь здано без бою невеличкому загонові денікінців. Ставропольщині забажалося спробувати денікінського порядку й законности.

Представник цієї законности, генерал-губернатор Уваров, насамперед, призначив до всіх сел військових комендантів і видав наказ № 1-й:

„Ставропольська губернія управляється на підставі законів Російської імперії, виданих до 27 лютого 1917 року“…

Але старих законів уже не вистачало для нової „єдиної, неділимої“… Тоді генерал-законодавець підписав новий наказ:

„Наказую всім чинам: упійманих злочинців розстрілювати на місці, а менш винних передавати військово-польовому судові“…

Цього було досить. У губернії запанував цілковитий військово-польовий лад; його пречудово малюють тепер документи з історичного архіву.

Ставропольський комендант, полковник Архіпов, під час п'янки, звелів притягти члена нової, денікінської думи, Мещерякова:

— Співай, „боже царя храні“, сякий, такий!

— Алеж, пане полковнику…

— Шомполів!!!

Члена думи вибили тут же шомполами. Він пожалівся самому Денікінові. Полковника притягли до права й засудили військовим судом… до 7 днів хатнього арешту з виконанням службових обов'язків.

Комендант с. Ладовсько-Балківського видав наказ, щоб чоловіки, зустрічаючи його, спинялися, знімали шапку й кланялися, а жінки щоб складали руки на животі й уклонялися в пояс. Другого дня, за невиконання цього наказу, вибили різками місцеву вчительку.

У с. Літницькому комендант визвав до себе селянина.

— Ти судився з Гребенюком?.. Скільки тобі присудив із нього мировий суддя?

— 1.200 карбованців.

— Різок!!! Дайте йому 12 різок, по одній за кожну сотню!

Коли злощасного позивача вибили, комендант наказав йому:

— Передай мировому, що й йому те ж буде, коли він і далі кривдитиме моїх приятелів.

У с. Кугульті комендант надав місцевій попаді право пороти різками кого завгодно. З наказу попаді урядник Гладков щодня творив на площі прилюдні екзекуції.

Тим часом ставропольський союз хліборобів-власників організував карні загони з цілковитих бандитів, що в п'яному чаді скакали по селах з посвистом, пострілами, вбивствами, грабунками й ґвалтуванням жінок. А „дика дивізія“ завела в Свято-хрестовському повіті ще один спосіб утихомирювати бунтівників: вступаючи до села, вішали першого зустрічного, правого, чи винного, чоловіка чи жінку… Зрозуміла річ — ні піп, ні куркуль, ні крамар їм не попадалися: їх зарані повідомляли про цей спосіб „морального“ впливу.

Не диво, що після місяця такого управління тисячі найбідніших селян пішли до повстанських загонів, на бій на смерть, абож до перемоги. Їм на підтримку виступив батальйон Рогожіна, підсилений батареєю, кулеметами й бомбометами.

Завжди серйозний і мовчазний командир 1-ї чоти Рябошапка жваво метушився, готуючись до походу. Рогожіну здавалося, що, навіть, якісь м'які проміні лягли йому на обличчя прихованою посмішкою. Він не витримав:

— Чого це ти, Степане, немов до вінця збираєшся?

Рябошапка засміявся:

— А ти не знаєш? Рідне місто йду брати.

— Як це — рідне місто? Хіба ти з Ставрополя?

— Звідкіля я, Гавриле Петровичу, я й сам тобі не скажу. Чи в багатьох робітників є батьківщина? Змалечку зостався сиротою, тинявся по наймах, по шахтах, по заводах. Скрізь ганяли, як солоного зайця. Доки мовчу — роблю. А почну говорити — гонять. Зроду-віку не вмів я говорити, Петровичу.

Рогожін заперечив з веселою посмішкою:

— Ну, ну… Знаю, як ти не вмієш! Тебе тільки зачепи!

— Може й так. Отож гонять мене та й гонять. Кажуть: бунтівник, робітників бунтуєш… Так і попав я до Ставрополя, — та тут і застряв аж на п'ять років.

— Хазяїн добрий трапився?

— Е, де ти їх бачив, добрих хазяїв? Усі вони добрі — жили з нас витягувати! І заводик у нього був немудрящий: майстерня, а не завод. Може бачив? Шмідта механічно-ливарний.

— Знаю. Стара руїна.

— Прилип я до нього, можна сказати, як пластир до болячки. А вся причина — дівчина голову закрутила.

Рябошапка винувато посміхнувся. Навіть голос йому якось пом'якшав і забринів лагідними тонами:

— Ніколи, понімаєш ти, не траплялося такого. Чорт його знає, де воно й узялося… Була вона вся така ладна, що й не розкажу. Сестра — не сестра, мати — не мати. Біс його батька знає, як тобі й пояснити… Ні сестри, ні матері я зроду не знав. А тут побачив Наталку і зразу — вона!.. Ходжу біля неї дурень-дурнем і всі свої слова розгубив… Та це, Гавриле Петровичу, не цікава історія. Пустяк діло…

Він замовк і нахмурився. Рогожін слухав, зацікавлений: перед ним вставав інший, незнаний досі Рябошапка. Не суворий, мовчазний товариш бойового життя, а лагідна, чула людина, здатна на м'які чуття й переживання. Він підбадьорів його.

— Степане Йвановичу, ти, брат, не соромся. Кожному в житті трапляється така історія. Я п'ять років отак ходив „дурень-дурнем“, та й тепер іще не порозумнішав. Нехай розкажу колись.

— Та ну? Ну дак тобі тоді відома ця штука. Закохався я в неї, браток, просто, як карась у вершу. Якось таки насмілився, — розговорилися ми. Потім призналися одне одному… І таке мені щастя: вона теж сирота. На тютюновій фабриці працювала… Ну тут, брат, я й розсупонився. Ходжу веселий, як американський мільйонер. Прийду на роботу: бруд, пилюка, дихати нічим, хазяїн жили вимотує, — а мені без надобности. Штрафами барбос допікав і роботи добавив, а я — хоч би що… Ех ти, думаю, гнида! Не дошкулиш!..

— Ви побралися?

Рябошапка хвилинку помовчав:

— Померла вона, браток. Тютюн їй усі легені поїв… Е, та що там! Сам знаєш: не нашому братові таке баловство. Спочатку треба життя перемінити робочому чоловікові, а тоді сім'ю заводити… Мене тоді саме до війська забрали. Плакав я, прощаючись, правду скажу. Вона вмирала, а я плакав. І слово таке дав: до віку хазяїнам цього не прощу. Їдять вони нашого брата, життя їдять, щастя їдять!..

З Рябошапкою Рогожін накреслив плян наскоку на Ставрополь. Місто розташувалося на шпилях і горосхилах, лицем до Ставропольщини, якраз на лісистих кряжах, що межують з Кубанщиною. Ударити з-під Армавіру в тил по Ставрополю —

відсутні 2 сторінки Поле бою в долині між Ставрополем, Надеждою й Михайлівкою кишіло розстрільнями, гриміло, гуло й співало тріскотнею пострілів, вибухами ґранат і зрадливою симфонією куль. Билися вперто й жорстоко. Повстанці вже наполягали по всьому фронту, коли враз десь за Михайлівкою, над буграми, від станції Пелагіяди, вдарило густо й загрозливо новою пересторогою:

— Б-б-у-м-м…

Важкий гарматень з ворожим харкотінням перелетів с. Надежду й плюнув у небо стовпом огню, диму, землі й чавуну. За ним — другий, третій… Над долиною величезними шматками вати повисли розриви шрапнелі. Рогожін тривожно оглянув сірі, спалені сонцем горосхили й помітив густі колони, що йшли від станції Пелагіяди на Надежду, в обхід правого флангу. Близько десяти тисяч партизанів попадали в пастку. Готувався добре розрахований погром.

Рогожін кинувся до Рябошапки й помкомбата Левковича.

— Бачите?

— Справа никудишня, Гавриле Петровичу… За три чверти години тут буде каша.

Рогожін зсунув брови на перенісся.

— Треба виручати партизанів. Я поведу батальйон на зустріч денікінцям і затримуватиму їх до останнього. А ти, Левковичу, катай до бешпагірців і спробуй кинути їх на підмогу.

— А як ні?

— Я сказав!.. Іншого виходу немає.

— Слухаю тов. комбате! Лечу!

Він погладив коня нагайкою й помчав за Надежду.

— А ти, Степане Йвановичу, з своєю чотою, прикрий відступ від вокзалу. Не давай ґарнізонові насісти партизанам на плечі.

— Гавриле Петровичу…

— Не треба!.. Спіши!

—… дозволь умерти з тобою!

— Слухайся наказу! Соромся! Там у долині — близько 10 тисяч людей!

Гаряче стиснули руки й швидше — врозтіч.

Рогожін кинув свій батальйон навперейми новому численному ворогові. Або вмерти, або затримати! Не дати зачинити пастку й винищити партизанів!

Дві години йшов бій. Кулеметами косили густі денікінські розстрільні. Зубами трималися за кожен горбик, за кожну балочку, повільно відступаючи з позиції на позицію. Батальйон умирав, а бешпагірці не йшли на підмогу. Між бешпагірцями було чимало тих горе-фронтовиків та горе-матросів, що перших років революції брудною піною перекочувалися де-не-де по вершечках справжніх революційних хвиль.

— Товаришочки… За що кров проливали?.. Якісь там Рогожіни й Балаханови будуть нами командувать! Катись на Татарку — і ніяких гвоздей!

Загін пішов на Татарку, в тил. А батальйон умирав на підступах до с. Надежди.

Зате долиною, від вокзалу, відходили через Надежду, колони за колонами, одбиваючись від наскоків ґарнізону.

Рогожін, тяжко поранений, відступав, знов і знов організуючи бійців для опору. Знали, що тікати нікуди: дорого продавали своє життя. Нарешті з флангу вдарили на їх нові сили — частини ставропольського ґарнізону; змели, зім'яли, поклали трупом, посікли на капусту.


Полковник Доногуєв гнав коня полем бою до Надежди, щоб організувати дальше переслідування червоних. Денікінці добивали останніх бійців, доколювали поранених. Раптом полковникові впало в око знайоме обличчя.

— Рогожін? Не може бути!.. Дак ось де ти попався до моїх рук!.. Ну, начувайся ж тепер!

Рогожін важко дихав, підпливаючи кров'ю, Доногуєв звелів його підняти.

— Обов'язково доставте в село… Шкуру спущу!

Майдан біля попівського двору в с. Надежді заряснів натовпом денікінської піхоти, тачанок з кулеметами, вершників з кіньми. Роз'єднані частини підтягувалися, шикувалися й рушали далі доганяти втікачів. Перемога дісталася недешево. В селі захопили тільки партизанський лазарет із кількома десятками тяжко поранених, що їх не можна було вивезти.

Доногуєв хижо блимнув очима, заскочивши до лазарету, й перевів погляд на сестру партизанку:

— А-а… Комісарська штучка?

Круто повернувся до ординарців:

— Стати на варті й нікого не випускати. А цю червону кралю — під замок, до вечора:

Темні очі дівчини взялися сльозами:

— Паночку!.. Як вам не гріх, та й не сором!

— Мовчи, більшовицька..!

Поранені захвилювалися. Крайній, з забинтованим обличчям — тільки очі горіли на білому, — з напруженням підніс голос:

— Зразу… видно… цивілізованого хама!..

Доногуєв побілів з люті. Шарпнув рукою кобур, — але стримався. Хіба це кара — припинити всі муки кулею?

— Ти хто такий?

— Колишній… барбос його величности… як і ти… поручник Рябов… а нині… доброволець… народної армії.

Доногуєв широкими кроками пішов до виходу:

— Поручника Рябова подасте мені першого! Стерегти всіх як свого ока!

До рундука зганяли полонених, підводили тяжко поранених. Рогожін лежав на широких східцях, обіпершись об рундук. Темна мокра пляма на грудях більшала. Голова була пов'язана шматком брудної сорочки, що з-під неї котилися за комір червоні самоцвіти.

Доногуєв вийшов з роздратованим червоним обличчям. Губи перекривила хижа, злорадісна посмішка.

— Струнко!.. Встати!..

Рогожін слабо всміхнувся.

— На поранених команда не поширюється, капітане Доногуєв.

— А ні слова, більшовицький поганцю! Підведіть його!

Високий вахмістр із фельдфебельським червоним мурлом і повними ненависти очима підійшов до Рогожіна й коротко рубанув його по спині нагайкою.

— Встати, тобі кажуть!

Рогожін хитнувся, застогнав і виплюнув рожеву піну.

— Хаме! Кажу тобі — не можу підвестися!..

— Хо-хо!.. Під-ве-де-мо!..

Вахмістр грубо вхопив його за руку, сіпонув, піддав коліном і поставив на ноги. Рогожін поточився й обіперся на баляси. Доногуєв наблизив до нього люте обличчя.

— Ну, щасливий любовнику неприступної красуні!.. Попався? Як думаєш? Дешево я з тобою поквитуюся за все разом?

— Слухай! Роби своє криваве діло, а її не зачіпай.

— Ха!.. Ти мені заборонятимеш, наймите! Я тебе купував за 50 коп. в день з усіма твоїми потрохами… А ти насмілився стати мені на дорозі?.. Я тобі за ту потіпаху…

Доногуєв не встиг закінчити. Рогожін крикнув, шарпнувся і з останніх сил плюнув йому в обличчя. З ревом метнувся розлючений полковник і дужим ударом скинув його з рундука. Упав у безтямі; не чув уже ні брудної лайки, ні лютих погроз. Лежав так трупом, підпливаючи кров'ю. На нього й повз нього кидали тяжко поранених, що стогнали й звивалися. Згодом отямився, надсилу випростався й сів. Тужними очима обвів полонених поранених товаришів.

— Моя вина… Даруйте…

Поруч себе побачив чиєсь пошматоване тіло з одрубаною рукою. Через усе обличчя йшла суцільна кривава рана. Крізь бруд і порох Рогожін упізнав чорну, густу брову Рябошапки, що ніколи не розбігалася в веселій посмішці. Застогнав від болю, припав до нього й голосом, повним муки, позвав:

— Степане!.. чуєш?.. Любий мій!.. Прости мене, братику…

Рябошапка важко дихав. У грудях йому клекотіло й на губах виступала кривава піна. Але він одкрив єдине око й тепло глянув на Рогожіна.

— Да-й… ру-ку… бра-те!.. Ні-ко-го… на сві-ті…

Рогожін нахилився й поцілував його в лоб. Не міг уже стримувати себе: гаряча сльоза капнула на обличчя мученикові. Рябошапка важко видавив кілька слів:

— На-ші… вте-кли… не на-го-нять…

Доногуєв лютував. Замість 5—8 тисяч полонених — якісь чоловічі обрубки! Правда, за партизанами погналися, але знищити їх уже не пощастить.

— У-у, більшовицька сволото!.. Ну, червоний комбате, товаришу Рогожін, — ми тепер з тобою поговоримо!

Він оглянувся й побачив біля садиби велику яму, викопану для глибокого льоху.

— Гей, ви!.. Всіх поранених — негайно в цю яму! Послати за лопатами й закопати живими! А цю… цього мерзотника залиште на кінець. Я заб'ю осиковий кілок у спини його товаришам і посаджу на нього цю більшовицьку наволоч!

Рогожін захитався.

— Доногуєв!.. Є всьому міра… І є всьому кара… Не думай, що все це так і минеться.

— Годі! Заткніть йому горлянку!.. Починай!

Знов підскочив услужливий вахмістр.

— А ну, замовчи!.. У, падло більшовицьке, так твою…

Він розмахнувся, вдарив Рогожіна просто в закривавлене обличчя й з огидою витер руку. Рогожін упав поруч Рябошапки й охопив його руками. В грудях хлипало й клекотіло.

— Ах, Степане… Степане…

— Ні-чо-го… бра-те мій… ні-чо-го… Вже… недовго. Візь-ми… сер-це… в жме-ню…

Денікінці вхопили Рябошапку й потягли пошматоване тіло до ями. Він прокусив собі губи до крови, щоб не стогнати. Мовчав.

— Г-г-е-х!!!

Розкачали героя Піщанки, Білої Глини, Тихоріцької, Кавказької, Ставрополя, колишнього наймита — робітника, волею революції — червоного командира 1-ої чоти Степана Йвановича Рябошапку й жбурнули на дно ями. Глухо застогнав і стих.

— Далі!

І попливли до ями покалічені, забинтовані, й незабинтовані безпомічні поранені. Декому довелося в'язати руки й ноги.

— Г-г-е-х!!!

Один по одному, один по одному летіли до ями. Стогін, зойки, вереск різали повітря. А з лазарету несли нових і нових мучеників.

— Товариші! Не забувайте замучених! — кричали вони.

— Смерть катам!

— Нехай живе революція!

Яму наповнили.

— Лопат!

Десятків чотири добровільців кинулися до ями. Кидали землю лопатами, носили приполами, жбурляли грудки руками… З безумними очима, з перекособоченим обличчям, звивалися в ямі криваві обрубки, зривали пов'язки, захлиналися сльозами й криком, давилися землею й власною сукровицею… А бугор над ними ріс усе вище й вище, — живий бугор, що ворушився й стогнав!

Рогожін шаленими очима дивився на жахливий похорон і криваві сльози текли йому обличчям. Уже не вистачало голосу на прокльони. Останніми струмочками крови виходило життя. Шептав пораненими губами й пораненим серцем, шептав для себе. Але — здавалося — тисячами рупорів котився той шепіт на всесвіт.

— Так, так, любі мої!.. Нехай!.. Так треба! Наші муки запалять нову пожежу ненависти. Наші зойки почують месники. І проклят буде той, хто після цього простягатиме руку ворогові! Проклят! Проклят! Проклят! Перемога або смерть!.. Тільки не мир! Тільки не мир!

Нестерпимий крик жаху й болю на момент покрив лемент і галас. На рундук, одбиваючись від усатого унтера, з плачем вискочила Тася… А може й не Тася, — Рогожін не міг уже цього перевірити.

Чиясь владна рука потушила сонце і він поплив у м'якій пітьмі, де панує милосердне Ніщо.