Шурган/VIII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Шурган
П. Капельгородський
VIII
Харків: «Рух», 1932
VIII

В кінці квітня 1918 року майже на всьому Північному Кавказі порядкували ради, ревкоми, виконкоми. Затихли широкі фронти громадянської війни, замовкли жорстокі бої. Тільки окремі банди й заколоти нагадували, що збройну боротьбу не закінчено. На Тереку спалахували заграви національної ворожнечі. На Дону спільники й однодумці Каледіна бурували під машкарою зовнішньої покори й скоса поглядали на Задонські степи. Там десь блукав із своїм загоном походний отаман Попов. Там, у районі станиць Ягорлицької й Мечетинської, зализувала свої катеринодарські рани армія Денікіна.

Країна приступила до впорядкування свого життя на нових підвалинах. Почалося дальше й глибше соціяльно-клясове розшарування. Досі переважно більша частина козаків-фронтовиків билася спільно з городовиками проти військового уряду, проти керенщини, калединщини, корніловщини. У тих і в тих була мета — повалити владу буржуазії, офіцерства, чиновництва, земельних і промислових маґнатів, — на цьому козаки погоджувалися з городовиками. Але Жовтень повів до глибшого розшарування. Основну масу городовиків становила безземельна, безправна біднота, — серед маси ж козаків були й високо землезабезпечені хазяї. Перші не мали й ступня землі та платили оренду, навіть, за садиби, а багаті козаки без найманих рук не могли обробити своїх величезних наділів. Звісно, там і там були свої визискувачі й визискувані. Були й серед городовиків павучки-крамарі, підприємці, грошовиті власники, — була й між козаками біднота, що не вилазила з наймів. Але куркульська частина козаків була хазяями доно-кубано-терського краю, а городовики — наймитами, заробітчанами. Так чи так — земельне питання не однаково розв'язувалося для тих і тих.

Основні земельні зайвини на Донщині, Кубанщині й Терщині були в станичних наділах. Військові запасні ділянки та приватно-власницькі маєтки найменшою мірою не могли задовольнити городовиків. Золотопогонна „демократія“ Кубані, Терека й Дону якраз хотіла цією подачкою замазати очі безземельним, ухваливши передати їм землі казенні й приватно-власницькі. Та це не поліпшувало справи і городовики поставили руба перерозподіл станичних наділів, що сягали пересічно 10–20–30 десятин на душу.

Приблизно те ж було й по кубано-ставропольських селах, де „корінне“ селянство, приписане до громад, мало добрі наділи (на Ставропольщині — по 14 десят. на душу), а городовики поневірялися по наймах.

Цей стан використала козача буржуазія, щоб на деякий час перетягти на свій бік середняцьку масу козацтва. Вона загострила увагу на сословно-помістних привілеях козацтва, викоханих самодержавством, і поставила козаків, крім найбідніших та найсвідоміших, груди на груди з городовиками.

Заможне козацтво, насамперед, зрозуміло, що йому доведеться поступитися своїми хазяйськими привілеями, і куркульська душа доно-кубанського „хазяїна“ забунтувала. Почалися повстання, бандитські змови й заколоти. Окремі загони все частіш і частіш проривалися в Задонські степи, до денікінців. Куркульська частина козацтва й селянства подавала руку поміщикам і генералам. Поміщики й генерали простягали руку за кордон, до тамтешніх своїх спільників.

Допомога прийшла несподівано й швидко. В березні місяці Українська центральна рада порозумілася з німецькими генералами й запродала їм Україну за миску самостійницької сочевиці. Німецьке військове командування підбило під себе українські землі від Збруча аж до Таганрогу, прогнало Центральну раду й посадило ясновельможного пана гетьмана… Апетит, кажуть, приходить під час їди… В травні місяці німці просунулися з України на Дон і допомогли козачій верхівці скинути радвладу й утворити самостійне „Всевелике військо Донське“ на чолі з військовим отаманом генералом Красновим. Щедрою рукою німці посилали на Дон гармати, ґвинтівки, набої й хазяйською рукою вивозили з Дону пшеницю, сало й м'ясо. Ціною таких добросусідських послуг генерал Краснов зміг мобілізувати, озброїти й виставити проти більшовиків 137 тисяч бійців — армію досить велику, навіть, для „Всевеликого війська Донського“.

Але генералам кайзера Вільгельма й цього було мало: вони вже мріяли про Україну № 2, з отаманом Красновим на чолі. Вийшовши на фронт станиці Батайської і висадивши німецький десант на Таманському півострові, вони стали на порозі Кубанщини й порадили генералові Краснову відновити Південносхідній союз, під вивіскою Доно-Кавказького. З волі пана німецького коменданта відбулося на Дону дві наради біло-політичних діячів Північного Кавказу, що опрацювали проєкт Доно-Кавказької держави. Деякі пакти його варті історії, абож сторінок гумористичного альманаху.

„Пакт 1-й. Доно-Кавказький союз складається з самостійних держав: Всевеликого війська Донського, Кубанського війська, Терського війська, Астраханського війська, й Союзу гірняків Північного Кавказу й Даґестану.

Пакт 5-й і 6-й. На чолі Союзу стоїть верховна рада з отаманів Донського, Кубанського, Терського, Астраханського й голови Союзу гірняків. При верховній раді періодично збирається сейм із представників від населення. Сейм виробляє державні закони, що їх затверджує верховна рада.

Пакти 4-й, 8-й, 11-й. Союз має свій флаг, печать, гімн, спільну армію і фльоту, спільну монетну систему, кредитні білети, поштові марки й тарифи.

Пакт 12-й. Союз дотримується невтралітету з усіма державами. Боротиметься тільки з більшовиками на власній території.

Пакт 13-й. До складу Союзу зачисляється Ставропольську й Чорноморську губернії, Сухумську й Закатальську округи і, з стратегічних міркувань, південну частину Воронізької губернії, з містом Боронежом, та частину Саратівської губернії з Саратовом, Камишіним, Царициним і Сарептою“.

Як бачимо, невтралітет новоявлених доно-кавказьких імперіялістів починався з анексії кількох губерній і округ, що загалом створювало територію, більшу над український гетьманат.

Антанта, розгромивши німців, не дала часу здійснити цей проєкт. Але й без Доно-Кавказького союзу „Всевелике військо Донське“ стало за надійну підпору нової збройної боротьби проти радвлади. За його спиною денікінська армія росла, формувалася й озброювалася. Німці постачали зброю генералові Краснову, генерал Краснов передавав її Денікінові…

Так народився в степах Північного Кавказу білий шурган, що закрутив, замів білими полками з Дону до Терека й Даґестану, вирвався на українські простори, докотився до Орла й Києва, і тільки тут розбився о груди робітничих батальйонів.

Революційна боротьба на Північному Кавказі мала свої особливі труднощі: слабий зв'язок із центром, недостатнє постачання бойоприпасів, незначне прошарування бойових частин пролетарською масою та слабий партійний обхват їх. Проте єдина воля партії сотнями способів скеровувала цю боротьбу в річище клясових боїв єдиного пролетарського фронту.

Кожна радянська республіка Північного Кавказу (Кубанщина, Ставропольщина, Терек) мала свою армію, що підлягала єдиному головнокомандувачеві, призначеному центром. Проте ці сили розпорошувалися на місцевих фронтах, часто другорядного значення. Коли Денікін розпочав свій наступ, виникла потреба централізувати всю боротьбу й підкорити її єдиному краєвому партійному органові.

4 липня 1918 року в Катеринодарі відбувся 1-й Північно-Кавказький з'їзд комуністичної партії, з участю представників кавказького крайкому т.т. Орджонікідзе й Мдівані. З'їзд визнав недостатній зв'язок партії з масами, брак масово-організаційної роботи й слабий обхват парткерівництвом революційного руху. Щоб залізною рукою партії організувати й повести далі справу боротьби з контрреволюцією, з'їзд обрав Північно-Кавказький краєвий комітет і виніс ухвалу домагатись об'єднання всіх північно-кавказьких республік в одну.

5 липня краєвий з'їзд рад Північного Кавказу розв'язав цю справу, ухваливши створити „єдину Північно-Кавказьку республіку, як частину РРСФР“, „для остаточного зміцнення завоювань соціялістичної революції й радвлади та для організації успішної боротьби з бандами німецьких, турецьких, грузинських, денікінських та інших контрреволюціонерів“.

Проте ворог стояв уже на підступах до Катеринодару і фактично краєві органи змогли розгорнути свою роботу тільки пізніше, в момент іще більшої небезпеки для справи революції.

На початку червня червона армія Північного Кавказу складалась із 10 стрілецьких колон по 8–10 полків, Найсильніші три групи, по 25–30 тисяч бійців, розташовані були в трьох найважливіших пунктах. На фронті Азов–Батайське–Кущовка стояла армія Сорокіна, підсилена українськими партизанськими частинами, що під тиском німців одійшли з Катеринославщини, Полтавщини, Харківщини, Донбасу. Далі, на денікінському фронті, в районі Ягорлицької–Білої Глини вартувала „сталева дивізія“ Жлоби, спільно з ставропольськими частинами. Нарешті, від Білої Глини до Торгової, на межі Ставропольщини, стояла дивізія під командою Федька, з чималими загонами ставропольських партизанів. Крім того на Таманському півострові проти німців діяли окремі таманські частини, загальним числом близько 25 тисяч бійців.

22 червня генерал Денікін, поповнивши свою армію донцями, кубанцями та окремим технічно й чисельно міцним загоном полковника Дроздовського, що прийшов з румунського фронту, вирушив на Торгову. Оточивши станцію трьома колонами, він узяв її 25 червня, відкинувши царицинську групу червоних бійців за Манич. Кубано-Ставропольська дивізія Федька відступала з боями на лінію: Незамаєвка–Біла Глина–Ведмеже, де спільно з „сталевою дивізією“ Жлоби мала затримати Денікіна. 1-й Ставропольський і Бакінський полки зайняли село й станцію Піщаноокопську, між Торговою й Білою Глиною.

Село готувалося до рішучого опору. Розгром сусідньої Лежанки не минув даремно. Вся біднота вийшла рити окопи, абож вступила до партизанських загонів. Аґітувати не доводилося: перший корніловський похід сам за себе аґітував. Рогожін чув у селі на кожному кроці:

— Пани та генерали йдуть землю одбирати…

— Ці не помилують!.. Пам'ятаєш Лежанку?

— Ну й ми ж їх тепер не милуватимемо!

— А є й такі, що ждуть їх не діждуться. Бачив Миколаєнка? Ходить — наче на великдень.

— Сурло пузате! Ото ж такі, мабуть, і листівки по селу розкидають.

Перед денікінцями бігла чутка, а подекуди білий вітер розносив білі й листівки: Денікін, мовляв, бореться за добрий лад і законність, мирного люду не чіпає, воює тільки з більшовиками…

Заможне селянство шепталося:

— Наші йдуть…

Середняки, покищо, трималися пасивно:

— Воно таки краще, коли б тихо-мирно, без бою… Може денікінці справді, нікого не зачеплять. А коли вже битись, то будемо й битись. Від людей не відстанемо.

А проте — всякі були середнячки!

1-й Ставропольський полк зайняв позиції, разом з бакінцями, на шляхах із с. Богородицького й Розвильного аж до залізничної колії. Праворуч залізниці, перед вокзалом і далі, в напрямку на с. Розсипне, правий фланг позицій обороняв зводний батальйон і партизани с. Піщанки. Тут на кургані, близько насипу, було прегарне місце для кулеметів. Партизани намагалися, щоб його довірили трьом піщанським кулеметчикам.

— Там такі метці, що галку вб'є тобі на льоту з кулемета! Ми за ними, як за кам'яною стіною.

Комбат був завагався:

— Буває, що й стіни падають на голову.

— Та ні, це люди свої… Вони, правда, з середнячків. Один, навіть до прапорщика дослужився. А проте — нічого. У їх же в Піщанці в кожного — жінка-діти.

— Ну, нехай буде по-вашому. Я тільки поставлю до їх телефоніста з телефоном, бо дуже таки важливий пункт.

Трохи непокоїла балочка на правому фланзі, зручна для ворожого підступу. Але туди комбат послав надійну заставу з Рогожіним, Рябошапкою, Нагнибідою, десятком бакинців, трьома десятками партизан та трьома кулеметами.

Ранком 3 липня колони Казановича й Дроздовського повели наступ на Піщанку за підтримкою артилерії. Загін Боровського й кіннота Ерделі діяли на флангах та забезпечували тил добрармії. Коли над позиціями вдарили перші розриви шрапнелі, комбат Орловський подався вподовж фронту:

— Держись, товариші! Сьогодні буде гарячий день. Супротивник серйозний, — не тратьте патронів здря. Відступати — забороняю.

Шпак, високий і худющий командир партизанів, з колючими очима на виснаженому обличчі, досадливо відмахнувся:

— Ну куди нам відступати, т. комбате? За спини своїх жінок, чи що?

— Ну гляди мені! Пам'ятайте, що денікінці не милують.

— Та й ми їх по головці не гладитимемо!

Канонада від Богородицького й Розвильної посилювалася. Заговорили батареї дивізії десь у тилу Піщанки, ахнув степ і важка шестидюймовка послала свій перший гостинець офіцерським полкам. Дзвінкими сталевими ударами рвав повітря бронепоїзд, висланий із Тихоріцької.

По кількох хвилинах на підступах до села Піщанки клекотіло справжнє пекло. Супротивник усією силою натискував на лівий фланг, від с. Богородицького та по лінії залізниці. Батарея з Розвільної обстрілювала батальйон Орловського. Густими розстрільнями перебігали дроздовці хвилястим степом, під свинцевим дощем батальйону. Комбат мотався по фронту й підбадьорював бійців:

— Нічого, нічого, товариші! Нехай ось вони вийдуть на рівне. Тут ми їх кулеметами скосимо.

І враз…

Розстрільні залягли, а з-за насипу…

— Ах, гади!.. Кулеметчики проґавили!..

Із-за насипу виринули офіцерські частини корніловського ударного полку й пішли, своїм звичаєм, у наступ, як на параді, без єдиного пострілу. Це — гіпнотизувало. Це — наводило паніку. Постріли затріщали безладно й нервово.

Напевне, кулеметчики на кургані поснули, що не помітили ворога?

Ні, вони не поснули… Вони добре бачили, що за насипом дроздовці й кутеповці дорвалися вже до окопів і вибивають захисників Піщанки багнетами. Їм видко було, що на богородицькому шляху супротивник гонить ставропольців до села… Один постріл із нагана — і телефоніст на кургані уткнувся обличчям у свій апарат, а кулемети зататакали зловісним тарабанним дробом просто по своїх окопах. Комбат Орловський перший упав горілиць і більше не вставав. Десятки поранених полізли з окопів, побігли назад. За ними, один по одному, більше й більше, підводилися бійці, тікаючи до балочки й сіючи паніку.

— Спасайся, хто може!

Запальний помкомбата, робітник-залізничник Рева з десятком смільчаків подався до кургану:

— Кулеметчики, так вашу…

Але в числі перших він поліг, зметений зловісною мітлою. Розстрільні дроздовців підвелися й кинулися в атаку разом із корніловцями. Наближався цілковитий погром.

Балочка правого червоного флангу, де стояв із своїм звеном Рогожін, опинилася в тилу. До неї бігли дезорганізовані бійці, захищаючись від ворожого й свого, зрадницького, вогню. Шлях ворогові на станцію був вільний.

Рогожін пополотнів, побачивши розгром батальйону. Раптом усвідомивши стан, крикнув своїм:

— Товариші! Ні кроку назад! Хто побіжить, тому смерть! В степу не сховаєшся, бо ворог пустить кінноту. Треба затриматися в балочці. Їх не багато… Хватайте втікачів.

— Стій, стій! Куди ти біжиш, чума бендерська?

— Ані з місця! А то на багнети піднімемо!

Перших бійців хватали в обійми й валили на землю, щоб вони отямилися. Інші сами, добігши до гурту, шикувалися в лави. Лави росли й густішали. Підбадьорювали кулемети, що їх тепер на два побільшало. Рогожін не хвилювався. На останній випадок — наган при боці. Він швидко розподілив бійців на чоти й призначив командирів.

— Слухай команду! Звідси нема спасіння. Як побіжимо, то всі поляжемо. А як докладемо дисципліни, то їх поб'ємо. Тільки щоб — жадного пострілу без команди. Рябошапко! На правий фланг! Пильнуй там, як ока, щоб не обійшли.

Полем лунали зойки й постріли, лізли й бігли поранені. І зраз переможне вороже „ура“ змішалося з пострілами, галасом і жахливим верещанням. Офіцерська чота добігла до окопів, вибиваючи останніх захисників і піднімаючи на багнети поранених. Били не для того, щоб убити, а для того, щоб помститися. Били в обличчя, в живіт, випускали кишки.

Рогожін нервово стис у руках ґвинтівку, рвонувся вперед усією своєю постаттю й раптом уткнув багнет у землю.

— Не стріляти без наказу! Бити — на триста кроків! Рябошапко, прийми команду!

І по цім слові кинувся з балочки на зустріч денікінцям.

Рябошапка ахнув:

— Ах, ти ж!.. До своїх?

Сціпивши зуби, він припав на коліно й почав ловити на мушку знайому метку фігуру.

— Не вте-чеш!..

Р—раз!..

Але Рогожін біг кривими зламами, мотаючись перед фронтом. І тільки тепер побачив Рябошапка іншу постать, що лізла полем, із перекошеним від жаху обличчям, спотикаючись і падаючи. Рябошапка впізнав пишні вуси Нагнибіди, що з-під них рвалися зойки й мольба:

— Голубчики, не кидайте!.. Браточки, добийте краще!..

Рогожін добіг до нього, підняв поперед себе й поніс назад, затуляючи пораненого своєю спиною.

Рябошапка отетеревів:

— Гавриле Петровичу!.. Отака оказія!

Він безпорадно зірвав з своєї голови заялозений картуз, шваркнув його чомусь на землю, кинув ґвинтівку й вибіг на зустріч. У двох донесли Нагнибіду й доручили його перев'язати.

Поранений гістерично сміявся:

— Вони кишки випускають, багнет їм у пузо! Краще кулю в голову!

— Ну, ну, браток, не розпускай соплі! Ми ще повоюємо!

По суворому обличчі Рябошапки перебігали м'які проміні. Очі соромливо одводив набік.

— Рогожін!.. По гроб жизні… Ти знаєш, я тебе ледве…

— Ну-ну, годі, годі!.. Ворог близько… Гайда на місце!

Офіцерський загін перешикувався й наступав тепер широкою розстрільнею. Останки батальйону ледве стримували нетерплячку. Багатьом рука тремтіла на спусковій клямці, але Рогожін пильно додивлявся людей:

— Ждіть команди, ждіть команди, товариші!

Нарешті зовсім близько офіцерська лава кинулася в атаку.

Рогожін подав команду. Застрочили кулемети свою криваву стрічку, сипнув назустріч густий дроб пострілів із рушниць. Скошені широкою косою офіцери падали, але решта бігла, не помічаючи в кривавому похміллі, як порожніють їхні лави.

Червоні бійці били вже на вибір, били захоплено, відчуваючи, як з кожним пострілом росте перемога. Рогожін стріляв, не роздумуючи. Бив за поранених і поколотих, бив за свої колишні власні помилки й за пропащі надії. Крізь грім випалів не розібрав голосу Нагнибіди:

— І я, товаришочки, і я… Дайте ж і мені відплатити, багнет їм у пузо!

Нагнибіда з перев'язаною ногою ліз із балочки на косогор, із ґвинтівкою в руках.

— Семене!.. Чорт…

— Не твоє діло! Я стріляю краще твого!

З Нагнибіди справді був стрілець усім на диво. Спокійно брав на мушку облюбованого ворога й знімав його без промаху. Бив і приказував:

— Тебе, сопливенького, я промину, ти нам не страшний… А цього барбоса мордастого угегекаю… Получай!.. І ти, золота почваро, молися своєму дурному богові, — зараз тобі каюк… Ур-ра товариші, наша берьоть!..

Ворожі лави не витримали, захиталися, повернули назад, на зустріч своїм. Рогожін вискочив із балочки.

— Стій!.. На запобіжний звод!.. У багнети!.. За мною бігом — марш!

Батальйон ударив навздогін, змітаючи втікачів. Зустрічні офіцерські лави не мали змоги стріляти: зім'яті своїми ж розстрільнями, вони попали під багнети. Поле встелили трупи денікінців. Решту відкинули за колію.

З кургану добре було видко підступи до Піщанки. На лівому фланзі колона Казановича ввірвалася в село. Дроздовці, на плечах бійців, дійшли до вигону й прокладали собі дорогу багнетами. Піщанка дорого віддавала кожен клапоть своєї землі. Супротивник підтяг резерви для остаточного вдару.

Рогожін перешикував своїх бійців фронтом до залізниці, лівим флангом до станції, звідки бронепоїзд мів кулеметами по колонах ворога. Ще раз пояснив:

— Позиції боронити до останнього! Коли денікінці візьмуть село, нашим доведеться відступати на Розсипне й Білу Глину.

Але червоні ще не думали віддавати село. У їх уже був досвід численних боїв із білими: милости не жди. В улицях і на вигоні йшов останній жорстокій бій. Із хат вибігали старі діди з мислівськими рушницями й стріляли з-за тинів на офіцерів. У кого не було зброї, взялись за вила й сокири. Такого опору денікінці ще не бачили.

— Ур-ра!.. Бий золотопогонників!..

Іще один удар — і ворога погнали за околицю.

По кількох хвилинах на правий фланг примчав на запіненому коні командир полку. Оглянув позиції й задоволено розгладив вуса.

— Слава, слава… А де комбат?

— Убито.

— А заступник його?

— Убито.

— А командир роти, нарешті?.. Хоч один?

— Усіх убито, т. командире!

Комполку повагом стяг з голови шапку:

— Т-так… Хто ж вас вів?

— Ось… тов. Рогожін…

Комполку пильно оглянув обтріпану, запорошену, потом і кров'ю забруднену постать.

— Ти хто такий?

Ховатися далі було б незручно.

— Рядовий 1-ї роти Бакінського полку, колишній хорунжий Рогожін.

— Ну так от що, т. Рогожін… Бійців у нас досить, командирів обмаль. Ведіть батальйон і далі. Піщанку… (він запнувся)… Піщанку доведеться віддати. Кінний дроздовський полк обходить нас від Лежанки. Вам треба щонайдовше тут затриматися, щоб нам можна було одійти на Ведмеже. Вас підтримає бронепоїзд.

— Слухаю, т. командире!

Чверть години після того підійшли денікінські резерви й бій запалав із новою силою. Ще раз дроздовці заскочили в село й ще раз вибили їх звідти багнетами. Нарешті широкий обхват позицій і настирливі атаки офіцерських полків, зробили своє: Піщанка дісталася денікінцям. Частини дивізії Федька одійшли на Ведмеже й Білу Глину.
***

Денікін кинув на Білу Глину усі свої сили. За нею — Кубанщина. На Кубані ждуть його козаки, — це він тепер твердо знав.

На фронті Незамаєвка — Біла Глина — Ведмеже виставили проти денікінців близько 40 тисяч бійців. Краща в армії „сталева дивізія“ Дмитра Жлоби обороняла Білу Глину. Ім'я її командира, шахтаря з посьолку Ханжонкового на Донбасі, гриміло по всій Кубані. Головнокомандувач Калнін вважав, що цього заслону було досить.

6 липня колони Боровського й Кутепова прорвали фронт, обійшли Білу Глину з півночі та з півдня й разом з дроздовцями ввірвалися в село. Броневик дроздовців кидав снопи вогню й свинцю просто в обличчя червоним бойцям. Село горіло. Оточена досвідченим ворогом дивізія ледве вирвалася з ворожого кільця й відійшла на Тихоріцьку.

Аж тепер Калнін зрозумів, яка страшна небезпека насувається на Кубань. Стоп'ятидесятитисячну червону армію, розкидану по різних фронтах, денікінці били частками, поповнюючи свої лави козаками, заможними селянами, офіцерами. 22 червня виступило в похід проти Торгової 10 тисяч денікінців, а до Тихоріцької, не зважаючи на великі втрати, підійшла вже 15-тисячна армія. Проте на позиціях під Тихоріцькою стояло понад 30 тисяч червоних бійців, з могутньою артилерією, чотирма бронепоїздами, броневиками, цілими вагонами боєприпасів.

13 липня, проти ночі, Денікін оточив тихоріцькі позиції трьома колонами, зламав лівий фронт, ударив на Ставропольську дивізію й погнав цілу армію в безладді, сіючи паніку й загибель. Головнокомандувач Калнін ледви втік, напіводягнений. Кілька чинів штабу загинуло. Армію, в залізному колі денікінських ударних полків, громили до півдня з гармат і кулеметів, вибивали її багнетами, доки деморалізовані частини прорвалися й пішли двома шляхами: на Катеринодар і на Кавказьку. Переможцям дісталося 50 гармат, бронепоїзди, броневики, вагони ґвинтівок, кулеметів, боєприпасів, муки, цукру, чаю.

Катеринодар охопила тривога. 18 липня президія ЦВК Північного Кавказу зібралася на засідання, спільно з головнокомандувачем Калніном і представниками штабу. Настрій був пригнічений.

Калнін, людина чесна й політично витримана, але без найменших здібностей командарма, цілком розгубився під тиском подій. Його доповідь виявила жахливий стан червоної армії.

— Сили денікінців ростуть. Кожна станиця виставляє їм по 300 й більше готових, озброєних бійців. А в лавах червоної армії поширюється деморалізація. Під Тихоріцькою бився тільки правий фланг, — лівий зразу ж кинувся тікати. Тов. Чистову дано наказ вирушити на Білу Глину, але він його не виконав.

— Денікінці буквально розгромили тихоріцьку групу. Ставропольські частини в безладді відійшли на Кавказьку — Армавір. Невелика група відступила в напрямку на Катеринодар і тепер займає станцію Станічну. Надіятися далі на перемогу неможливо, бо частини не виконують бойових завдань.

Головнокомандувач, зрозуміло, не сказав, кого треба винуватити за таку деморалізацію.

— Що ж робити?

— Єдина надія — на Сорокіна…

— Як?.. На Сорокіна?..

— Так, на нього… В такий тяжкий момент ми й на це мусимо піти. Вчора я наказав йому вирушити на Тихоріцьку, залишивши азовсько-ростовський фронт. Однако вести наступ на німців ми не зможемо. Сорокін запропонував їм мир, погоджуючись відступити аж до Каяли.

Проте начальник штабу головкома Лазаревський і в цьому пляні не бачив виходу:

— У нас, правда, є ще 100 тисяч бійців для наступу на денікінців. Але це вже не армія. Немає ні дисципліни, ні патронів, ні гарматнів. На мою думку — треба прохати допомоги в німців і спільно з ними виступити проти контрреволюціонерів.

— Що? Запрохати до себе німців?

— Так. Треба піти на угоду з ними.

Член ЦВК Акулов ледве зміг говорити, через обурення:

— Оце вже договорилися докраю! Вас нічого не навчила окупація України! Ви забуваєте політичну сторону справи. Не можна єднатися з німцями проти контрреволюціонерів, бо їм контрреволюціонери миліші. Німці, безумовно, використали б угоду з нами, щоб посадити нам другого Скоропадського.

— Я вважаю таку пропозицію за панікерську, — гаряче кинув молодий помічник головнокомандувача Альохін: — У нас є досить бійців. Треба зняти армію з таманського фронту та з інших, таких же, другорядних фронтів. Треба організувати єдину, міцну армію, кинути її проти Денікіка й задавити денікінщину в корені.

— Це — не реальний плян, — запротестував Калнін; — у нас немає надійно-організованих частин, а є тільки партизанщина. Частини щодалі розкладаються. Моя остаточна пропозиція — передати командування всією Кубанською червоною армією т. Сорокіну. На нього — вся надія, — його частини ще вірять йому.

Але ця пропозиція повисла в повітрі без підтримки. Ім'я Сорокіна не викликало довіри. Всім іще пам'ятна була автономівщина, подвійна політика в ній самого Сорокіна, його п'янка, одверта зневага органів влади, диктаторські звички.

За пропозицією голів — ЦВК Рубіна й райкому Крайнього вирішили обмежити дальші воєнні дії обороною Кубані проти денікінців. Армію Сорокіна зняти з азовсько-ростовського фронту. Таманську групу перекинути до Катеринодару.

Події розвивалися грізно й бурхливо. Білий шурган віяв степами кубано-ставропольськими на Катеринодар, на Армавір, на Ставрополь. 20–25 липня полки Дроздовського й Казановича змели останки армії Калніна з Виселок і Кореновської аж за станцію Динську, 30 верст од Катеринодару. Тільки таманцям пощастило затримати їх і, навіть, потіснити з Динської. 18 липня колона Боровського взяла ст. Кавказьку й відкинула червоні частини на Армавір. 21 липня загін полковника Шкуро, проскочивши з Терека, захопив Ставрополь. 27-го добровольці взяли Армавір.

Сорокін — талановитий і рішучий командарм, але властолюбна, невитримана, дріб'язкова й легковажна людина — вирішив, що настав час виступити в славетній ролі народнього героя, спасителя Кубані, Катеринодарський погром Корнілова він приписав, звичайно, своїм здібностям, а не піднесенню робітників і мужності червоних бійців. У сорокінській армії жила віра в його бойовий талан і вдачу. Він іще вмів повести за собою полки в криваву січу, на смерть чи на перемогу.

Одвівши свою армію з ростовського фронту в район ст. Тимошівської, Сорокін звідти раптом кинув її на Кореновську, розбив 28 липня денікінців, розметав ударні полки Дроздовського й Казановича й повів наступ на Виселки.

Центральний виконавчий комітет Північного Кавказу мусів узаконити готовий факт і призначив Сорокіна на головнокомандувача всіма озброєними силами Північного Кавказу.

2 серпня Сорокін кинув на Виселки 25 тисяч бійців і повів їх на штурм денікінських позицій. Земля гула й тремтіла від реву сотні гармат. У диму, в куряві, під дощем куль, червоні частини день-у-день ішли густими розстрільнями на залізні колони Дроздовського й Казановича, вибивали їх із окопів і знов відступали перед їхньою люттю. Сорокін утратив людську подобу, не спавши, не ївши, заганяючи коней і людей, кидаючись сам у січу з своїм конвоєм і піднімаючи з собою полки назустріч вогневому гураґанові… Але зробленої помилки вже не міг виправити. Після перемоги під Кореновською він зняв із фронту одну з найкращих дивізій і послав її в Катеринодар. Хвороба властолюбства не припускала, щоб там, біля самого джерела влади, були таманські частини, а не його, сорокінські… Денікін використав цю помилку й кинув на прорив кінноту Ерделі. 7 серпня Сорокінську армію розбито. Вона покотилася аж до Катеринодару й далі на Кубань.

16 серпня денікінці вступили в Катеринодар.