Щоденник кількох міст/Ізмір

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ІЗМІР

 

Коли б, доречі, були паралелі між Жовтнем і турецькою національною революцією, я порівняв би Ізмір до Ленінграду.

Вживаю «Ізмір» а не Смірна, як «Стамбул», а не Константинопіль. Треба відновляти турецькі національні назви, позбавлені досі прав громадянства і тільки з революцією знов запроваджені.

Ізмір — символ турецької революції, символ перемоги кемалістів над імперіялізмом. Тут скинуто в море контраґентів англійського імперіялізму — греків. «Є тільки одна річ, що її греки не вкрали: це — їхня репутація» — писав Едмонд Абу. За допомогою англійського імперіялізму греки захопили 5 найбагатіших вілайєтів Анатолії й ізмірський порт — основний вихід для цілого краю. За допомогою англійського імперіялізму Греція намагалась анексувати край, де 85% населення — турки. Туреччина, знесилена у війні, розшматована в севрському трактаті, жевріла під п'ятою грецького побідника. Вкрасти народючіші краї Анатолії було дуже легко. І дуже принадно. Ізмір має 230.000 мешканців, ізмірський порт мав обороту 400 млн. франків річно, в Ізмірі скупчено майже всю промисловість Туреччини.

Та на заклик кемалізму повстав мирний, обкрадений війною, турецький селянин, кинув зурну чабан — і вже з узгір'я зійшов на долину не тихий півсонний турок, не бородач із бутафорським мечем, як малюють його на літографіях, а крепкий аскер. І хоч проти англійської гармати й танка він мав тільки стару, вже у трьох війнах побиту, рушницю, а, проте, розчавлено грецького захватника, викинуто з турецької землі, скинуто в Егейю, 9 вересня 1922 року без жадного пострілу революційне військо молодої Туреччини ввійшло до Ізміру, а звідти в паніці на пароплавах великих імперіялістів втікли імперіялісти дрібненькі. Двома роками раніш, так само — на пароплавах великих імперіялістів тікали в паніці з Криму російські білогвардійці. Однакова доля…

Але не з Кримом, з Пітером варто порівнювати Ізмір, колиску турецької національної революції. Ізмір зайнято без пострілу; але ізмірський вілайєт був ареною великих боїв. «На Ізмір» — це гасло керувало революційною армією. На Ізмір — і перемогу забезпечено. Жовтень відбувся в Пітері.

Захопивши Ізмір, турецька республіка міцно стала на ноги.

9 вересня 1927 року, кинувши наш поїзд на ст. Корделіо Касабської залізниці, ми пересіли в авта й в'їхали до Ізміру якраз з того боку, звідки п'ять років тому вступало національно-революційне військо. Часів хрестових походів тут був колись табор Річарда–Левове Серце, звідци й назва (Корде леоніс). П'ять років тому тут востаннє спинили свій левовий марш турецькі патріоти. Короткий відпочинок, остання зупинка — а далі — на тому боці затоки — Ізмір, їхнє гасло, їхня мета, їхня перемога.

Ми в'їхали до міста, що святкувало п'яті роковини цієї перемоги, цього повстання молодої Туреччини. Ще од Корделіо ми бачили ілюмінацію, а тут у місті, на кожному кроці — червоні прапори з білим півмісяцем, прапори шовкові, великі — і маленькі прапори паперові, як у нас на піонерському святі. Лише одну купу якихось величезних будівель — я не міг розпізнати їхні форми в темряві ночі — не було освітлено. Там, очевидно, і не було прапорів. Це — склади американської «Стандард Ойл». Американці не беруть участи в сьогоднішньому святі. Американському імперіялізмові нема чого святкувати сьогодні й радіти.

Туреччина — ще піонер у революції, і зовсім не викликали сміху ці наївні прапорики на мотузках через вулиці, над парканами домів, а пробуджували якусь ласкаву любов до молодої країни, що скинула ярмо ісламу й некультурности.

Другого ранку я вийшов із мармурового дому на Бірінджі-кордон, на набережній. М'яко причинилися важкі двері. Одійшовши кілька кроків, я озирнувся й не міг пізнати дома, де переночував у задушній кімнаті, під москітером. Бо всі доми на Бірінджі-кордон однакові: 2 поверхи, завширшки в 4 вікна (місце одного з них займають двері), облицьовані мармуром.

Тротуари мармурові, з якогось подібного каменю зроблено й великі плити бруку.

На Бірінджі-кордон живуть чужоземці. Їх уже небагато лишилося в Ізмірі, бо молода турецька державність із великим підозрінням ставиться до европейця, навіть мені (хоч і які ми там европейці!) не радили навіть просити дозволу для проїзду в Анатолію. Чужинці ж тут здебільшого — левантинці. «Батько мій — італієць, моя мати — вірменка, а я — левантинець». Левантинці — нація, що не надається точнішому визначенню.

Місто різко поділяється на дві частини. По цей бік майдану — Конак, де будинок уряду, оздобна башта й гарний мечет, — по цей бік майдану — набережна, рухливий порт, банки й розлогі вулиці з мармуровими тротуарами й мармуровими будинками. Тут живуть европейці.

По той бік Конаку — криві вулички турецького міста, поїджені часом і людською ногою сходи на узгір'я, а по узгір'ю наліплено домиків і двориків. Тут живуть турки.

На Бірінджі-кордон галас великого порту, метушня хамалів і гудіння авт. Але це тільки в початку, поки не кінчиться порт. А далі — тиша мармурової вулиці, зелені жалюзі, спокій сієсти — післяобідньої перерви. Европейці відпочивають од спеки, не турбуйте їх.

А за Конаком, на кривеньких вулицях узгір'я, що обриваються кривенькими ж сходами — купа голоштанної дітлахи; базікання сусідок; понурий салепджі з блискучими глеками салепу й жвавий хлопець із паком мануфактури за плечами, із дзвінком у одній руці й з метром у другій — сам собі мануфактурна крамниця; убоге шмаття на убогих подвір'ях. Нанизу, де сунеться ледащикувата конка, — стукотіння доміно в кав'ярнях, різноголосі вигуки різноголосих продавців. Увечері, біля караколу, збираються погомоніти сусіди — і в перервах між згуками зурни розповідається щось цікаве. Чиста провінція! І така шкода, що не знаєш мови, що не зможеш приєднатися до сторожкої цікавости людей, — а вони так оточили оповідача. Тут живуть турки.

Вийшовши з мармурового дому, я звертаю з Бірінджі-кордон ліворуч туди, де, як зазначено в моєму бедекері, «головна вулиця Франк, найкращі магазини, найбільший рух міста; з набережною сполучається безліччю перевулків і пасажів».

Я проходжу одним із цих перевулків, але не знаходжу вулиці Франк. Що далі від набережної, то тихше. Не чути плескоту моря, не чути авт з Бірінджі-кордон, взагалі нічого не чути.

Улиця Франк не існує. Я в мертвому місті. Вулиця Франк завалена уламками мармуру й поросла травою. Більші купи уламків означають місця, де стояли п'ять років тому прекрасні доми й палаци, де розкошувала місцева буржуазія — левантинці, греки, вірмени.

Я підводжусь на велику купу, колишній другий поверх, і з цього поверху озираюся довкола. Ціле місто поховане під уламками. Що тут було? землетрус? пожежа?

Безокі стіни, ворота без парканів, паркани без брами. На розі двох колишніх вулиць я бачу уламок стіни, а на ньому напис:

«Елленікон Фармакейон».

Це все, що лишилось од грецької аптеки.

Ці руїни, цей порожній жах порожнього міста — ілюстрація, як важко проходить розв'язання національного питання. Турки п'ять років тому захопили Ізмір без жадного пострілу. Але незабаром знищили майже всю европейську частину міста. Методично, пляново вибухові команди висаджували в повітря мармурові палаци. Це звалося — випалювання блощиць.

Чи не краще було б повиселяти греків та вірменів і переселити до цих палаців турецьку бідноту?

А пам'ятаєте, як селяни на Україні розбирали панську садибу? Не тільки інстинкт помсти або й користолюбства розтягав на дрова панські паркети. Ні, треба було зробити пустку з панського осідала, щоб панам не було куди вертатися…

Смірнським панам теж нема куди повернутися. Смірнські палаци висаджено в повітря.

А до того ж і лицемірство демократичного уряду. Реквізувати будинки — цього нема в програмі демократії, це вже дхне більшовизмом, а кемалісти — не більшовики, боронь боже! Знищити ж можна, це й за демократичними звичаями дозволяється.

За кілька день я блукав по інших руїнах — руйновищі; давнього Ефесу, де колись процвітала елінська, а потім римська культура. Там теж травою поросли мармурові плити, та не п'ятирічною, столітньою травою. Там схилилися до землі мармурові постаті богів і вищерблено золото з тріюмфальних написів на честь римського імператора. І на руїнах стародавнього храму Артеміди Ефеської, спаленого Геростратом, ми їли прозаїчну баранячу ковбасу, плямуючи недоїдками мармур, де колись філософи повчали прилучених до елінської цивілізації дикунів.

Та не було сумно на руїнах Ефесу, хіба тільки ніяково за ковбасні недоїдки. Не було так сумно, як тут на руїнах Смірни греків та вірменів. Ефес зруйновано, здається, в часи турків-сельджуків XIV ст., Смірну — п'ять років тому, і може тому шкода цього міста, що воно так недавно існувало.

Дикунство? Вандалізм? Навіщо було руйнувати — не в процесі війни, наступу чи оборони, а після перемоги?

Ось що було перед цією перемогою.

«У с. Каре-Тепе 150 жителів цього села викликано до мечету, щоб вони вислухали наказа грецької жандармерії. Коли чоловіки, жінки й діти зібралися, греки підпалили мечет і перехресним вогнем гармат не дали нещасним видертися з полум'я».

Це з книжки Ж. Кайзера «Европа і нова Турція». А в доповіді голови Айдінської залізниці м-ра Девіса, на загальному зібранні акціонерів у березні 1922 року зазначено:

«Греки знищили вздовж залізниці 60 турецьких сел. Є підстави думати, що в районі залізниці Смірна — Касаба методично спалено понад 400 сел».

Тут «працювала» X грецька дивізія ген. Леопардопулоса, названа «дивізія помсти й руйнування». Нікейський архієпископ Василій заявив заступникові міжнароднього Червоного Хреста Гері:

— Грецька армія була надто м'яка в репресіях. Я людина не військова, а духівна особа, але я хотів би, щоб винищити всіх турків аж до одного.

Під благословенням архієпископа, під знаком хреста греки палили, нищили, руйнували й розстрілювали з гармат жінок і дітей. Я не винувачу турків за те, що вони під знаком півмісяця випалювали блощиць, перетворюючи Смірну на Ізмір…