Щоденник кількох міст/39-та паралеля
| ◀ Ізмір | Щоденник кількох міст 39-та паралеля |
Два епізоди з Лі-ханум ▶ |
|
39-ТА ПАРАЛЕЛЯ
1
Спека. Море синє, як… Поет-плужанин обов'язково мусив був би написати: як поле, волошками вкрите, тільки рясніш. Урбаніст, або індустріяліст, порішив би хвилі оцього Єгейського моря з синіми аркушами плинів Дніпрельстану чи будинку Держпромисловости, а як у нього — певний стаж, то і з синьою блюзою робітника друкарні (далі друкарні він робітників не бачив)… Я ж кажу: такого синього кольору ніколи не знав — та й ви не взнаєте, як не будете на Егейї. Небо в червні на Україні? Сховайтеся, патріоти, не витримає ваше українське небо. Беріть синіш.
Спека, бо хоч і вересень, а — 39-та паралеля. Це так: візьміть мапу Европи й знайдіть Мессінську протоку; Мессіну мусите знати: розповідаючи по газетах про землетрус у Криму, порівнювали з колишнім мессінським. Мессінська протока якраз на 39-ій. Але ми не біля Мессіни, ми далеко східніше, ми в Азії. Це для полулярности викладу Мессіну брати доводиться.
Було дуже тепло навіть учора ввечері, коли вийшли із Смірни, по-турецькому — Ізмір. Нашу «Адану», чистенький такий турецький пароплавик, затримало при виході якесь величезняло; оголомшило сиренами, вигуками, горами пінястих хвиль, що безпорадно бігали від нього до нас і метушилися назад, та… чарлзтоном разом на двох оркестрах. Дводимаревий француз увіходив до турецького порту — і обидва турецькі пароплави («Асія» теж ще не відійшла) скромненько чекали, поки европейський велетень уподобає собі місце. Француз досі стояв на рейді, але европейським туристам набридло їздити в хвилю на каїках до кафе — отож затримано наші обидва пароплави, порушено розклад пасажирського руху — шукають місця для «Лямартіна». Нам це нічого, ми на якусь годину тільки й затрималися, а от бідна «Асія» на наших очах утретє спробувала вийти — і аж ніяк.
Відходили вже, коли сутінки зійшли з гір, стиха дірявим покривалом укрили Ізмір, а дірочки на покривалі виблискують вогниками-хатами на узгір'і. Бо Ізмір — на горі, кручі, не вулиці. Од зовнішнього рейду вже видко й ярмарок — електрику над морем, а як прислухатися уважно, то можна й чарлзтона почути. Ярмаркові — тиждень, ну а чарлзтонові понад морем теж — тиждень. Перейти з будинку ярмаркового вузеньку вуличку, що до Гез-Тепе веде, — і поруч із машинами Укрсельмаштресту (турки хоч як звиклі до довгих крутіюватих написів, але й вони лякалися, читаючи слово, що розляглося на 2½ метри), Форда і Бенца — кафе понад самісіньким морем. Коли натиснути брезентову стінку — бачиш у щілинки воду Егейї.
Цілий тиждень у кафе та сама програма, ті самі люди. Чемні, коректні турки з ярмарку, приїжджі засмалені Анатолією купці з Кутахії і Адані, місцеві багатії-левантинці з мармурових палаців на Бірінджі-кордон. А всередині — оркестра, столичний джаз-банд із садка Таксім на Пері. Ті ж самі музики і акробатки, ті ж самі чарлзтони, — тільки от дівчинки цієї в Стамбулі не було, вона-бо з місцевої левантинської аристократії. І це така дівчина; як заграють — між двома кабаретними номерами — чарлзтона, вибігає з-серед публіки дівчинка років 8–9 і серйозно, як доросла, танцює — хоч і веселий танок чарлзтон, а танцювати його серйозно; як доросла, наближає коліно до коліна, стегна майже нерухомі, голінки вихляють похотливо. У передніх рядах сидять батьки і не намилуються на здібне дитинча; як доросле зовсім, шикарно танцює. Мати, може, і заздрить навіть доньці: їй самій так уже ніколи не танцювати.
Через рейд, через темряву хвиль, відїжджаючи на пароплаві, я бачу цю дівчинку Леванту, що подолала найактуальніше в культурі Заходу — чарлзтон. Тут одна тільки дівчинка, над хвилями Егейї, а в Каді-кеї, на Босфорі, я бачив з десятеро дівчат, що так само переконано витанцьовували чарлзтона. Поволі просувається культура в дикунські краї — і цікаво, чи танцюють чарлзтона в Трапезунді, в Іскешеїрі, десь у Карсі? Непереможний шлях цивілізації, і тут її щабель визначається не димарями фабрик, не тиражем газет, а чарлзтоном…
Жінка хазяїна нашої «Адани» проводила когось на пароплаві, і наші друзі познайомили нашу компанію з нею. Я спитав, чи танцюють її дочки чарлзтона. В хазяїна — два пароплави, найкращий в Ізмірі готель, а діти вчаться в Парижі. І от виявляється, що дочки їхні чарлзтона не танцюють, бо в Парижі він тепер вийшов із моди. Там танцюють щось нове, назви я не зрозумів. І тому, що в Ізмірі, Стамбулі та по всій Туреччині танцюють тільки чарлзтони, наша знайома, видко, може почувати до своєї дикунської країни лише презирство.Хазяїн наш, напевне, член патріотичного товариства «Тюрк-очагі». На вулицях, на пристані, де відходять через затоку ширкети, я бачив відозву цього товариства. Звернув я на неї увагу в кабінці-купальні в Корделіо, зав'язуючи краватку (відозва така маленька, немов якась об'ява про випадкові меблі). Лежить ця відозва й зараз передо мною, на газетному аркуші «Le Levant»:
«Любий турку! При тобі мусять завжди бути зобов'язані говорити по-турецькому. Тюрк очагі Ізміру».
У наших хазяїв пароплави хоч і маленькі, але беруть таку саму ціну, як і шикарний «Гюль-Джемаль», їхній готель не має кімнати дешевшої за 12 крб., але вони нехтують Ізміром, що годує їх з їхніми паризькими дітьми. Вони змушують інших говорити турецькою мовою, але своїх дітей не вчать у Туреччині. Вони нехтували б і самою Туреччиною, але незручно одверто, бо треба ж бути патріотом.
Ображеним українізацією варто щодня читати об'яву Тюрк-очагі, цей двоступневий наказ і «мусять», і ще «зобов'язані». Тим, хто галасує про український шовінізм, про примусову українізацію, варто знати, що ці об'яви поширюється в країні, де всі — і левантинці, і греки з вірменами, і співробітники чужих консульств — говорять турецькою мовою, де, значить, не стоїть гостро питання «оволодіти мовою місцевої людности»…
2
Спека. Розклад порушено ще вчора й тому проїхали не вдень, а вночі найцікавіші для туриста місця — Ізмірську затоку, де рясна солона вода: як скупаєшся, сіль на тобі так і блищить. Проїхали й славетний Лесбос, або Мітілену. Там колись співала Сафо. Там потім була грецька Вандея — і брутальний Клеон, голова тодішнього всегрецького комітету шкуряників і диктатор атенський, домагався постанови скарати на смерть усіх чоловіків повсталого острову. Ми зачепили тільки край Мітілени. Тепер там теж Вандея — тільки для повстанців проти Туреччини. Грецький уряд на англійські гроші має на Лесбосі морську базу — і врізається острів лесбіянок у турецькі води, загрожуючи самостійності молодої Туреччини.
Спека. Задушно в каюті, в кают-компанії. Тут гірше, ніж було в поїзді. Там ми в своєму купе пороздягалися, і навіть по станціях я гуляв у піжамі: пройде поїзд, я поїду, а люди лишаться — що мені до них? Та й поїхавши самому по вражіння, треба турбуватися й про вражіння інших. Хай і в тих турків з усіх маленьких станцій лишиться в пам'яті дещо незвичайне — европеєць із розпатланим волоссям, у піжамі й з фото-апаратом…
Тут же, на пароплаві, їдеш серед невеличкої компанії. Дехто навіть говорив французькою мовою. Доводиться знайомитись, називати себе, давати візитову картку. Піжама тут не личить. Дами до столу пудряться, капітан надягає щоразу чистого комірця, де ж пак тут у піжамі.
А жарко. Паримося в піджаках з краватками. Нікуди сховатися від спеки. І нудно.
Праворуч — пустельний берег, ліворуч — море. Подекуди маленькі острови, безлюдні. На Анатолійському березі руїни сел, може — міст. Тут пройшла війна. Тут грек із антантою громив турецького чабана, тут турецький чабан скидав у море грека. І холодні стоять береги, у спеку навіть видаються холодними, і плачуть до жаркого неба бездашні доми.
Спека. Нема чого читати. Бібліотеки на пароплаві нема. Вкладаючися ще вдома, застелив чамайдан старою газетою, щось за травень, і тепер вичитую з неї новини за прикладом того з анекдоту, що любив, у певному місці своєї квартирі сидячи, читати шматки газет. Одного дня він вистрибнув звідти з надзвичайною новиною:
— Плевна пала!!!
Я міг теж порадувати своїх друзів надзвичайними подробицями зради Чан Кан-ші. Новина не робить вражіння — і я далі сиджу в шезльонґу з апаратом і націлююся на неґра. А той крутиться, натягуючи над спардеком тент — і ніяк його не схопиш на добрій позиції.
Між іншим, я помітив, що отой неґр щось багато працює. Вчора він витягав котвицю, відкривав люки, крутив коловорот. Сьогодні ввесь час порпається по пароплаву з якоюсь роботою. Я сказав про це своїм товаришам:
— Експлуатація! Визискують колоніяльні нації!
Мої товариші злякалися:
— Хіба можна такі слова? Хочете, щоб нас обвинуватили в комінтернівській пропаґанді?
А справді, я й забув, як мене просили — і в Стамбулі, і в Ізмірі просили свої, товариші, — щоб ніде ніяких розмов на соціяльні теми не вів, бо турки надзвичайно підозріло ставляться до чужинців, і в них до неблагонадійних потрапити — один момент.
Я не хочу зайвих неприємностей. Краще мовчати. Товариш відходить кудись, я знову націлююсь на неґра і — раптом…
Раптом підходить моряк у кашкетці з галунами, півмісяцем, зіркою й т. ін. Щось говорить, показуючи на апарата.
Чорт його зна! Може, він чув як ми говорили про неґра й комінтерн, а може заборонено фотографувати? Ота спека розм'якшила мозок, і я гублюся.
Досі я досить нахабно фотографував усе, що мені подобалося. У Стамбулі на військовому параді зняв військо всілякої зброї. Десь на станції навіть двох жінок під чадрою зфотографував, хоч і попереджали мене товариші, що жінок суворо заборонено фотографувати, хоч і трохи не побили мене за подібне нахабство ще раніш, на гулянці народній у Флорії.
А моряк уперто кличе мене кудись. Чорти їх забирай зовсім! Заборонять — нічого ще, а от погано, як відберуть апарата. В моєму фільмпакові вже кілька використаних неґативів ще з Ізміру — пропала робота… Але помічникові капітана просто припало на думку самому зфотографуватися — і він не арештовує мене, а шукає гарного місця для гарної пози.
Будь ласка! Клацнув апаратом і записав адресу Гасан-бея. Турки не мають прізвищ, тільки імення. Це вже третій Гасан-бей, з яким я знайомлюся.
Треба однак економити фото — і всіх друзів Гасан-бея, що за його протекцією становляться перед об'єктивом, я вже здіймаю на касетку — удаю, що фотографую: типаж не цікавий — а скоро будуть Дарданелли, там кладовище антантових кораблів, потім Ґалліполі — кладовище антантового гарматного м'яса — російських білоґвардійців. Треба економити фото.
Дякую жестами, бо записана мною ще вдома з якогось роману формула турецької подяки виявилася чимсь подібним до «бог подасть», і я змушений був після одного неприємного випадку з політичним діячем кинути її вживати. А як по-турецьки «спасибі», не знаю, бути в становищі англійської дівчини, яку російські моряки навчали триповерхової лайки замість люб'язних слів, не хочу. Але іноді навіть добре, коли й ти не розумієш, і тебе не розуміють. Відбиваючися від настирливих пропозицій фотографуватися, я міг зривати душу просто українським «під три чорти».Жестами ж показую, що більш платівок не маю, і мені нарешті дають спокій.
Спека. Починаю дрімати в своєму шезльонґу.
3
Якась тінь падає мені на обличчя.
З великими зусиллями відкриваю очі. Знов якийсь приятель Гасан-бея. Знов фотографувати? Та спека ж.
Ледве повертаю язика, лаюсь;
— Під три чорти!
— Чого ви лаєтеся? — здивовано віповідає незнайомий українською мовою.
Українська мова! Турецький пароплав, синя вода Егейї, палюче південне небо — тло для рідної мови мало підходить! Чи не помилився я часом, чи не почулося мені?
Та незнайомий сідає біля мене на кошиках із виноградом і починає розпитувати:
— Ви недавно з України? Ну як там тепер?
Запитання дурне й просте, але як на нього відповісти?
— Та так, взагалі.
Я цієї людини ніколи ніде не бачив — ні в Стамбулі, ані тепер в Ізмірі. До нашої компанії він не належить. Як із ним розмовляти?
Пробую витримувати балачку в невиразних тонах, у стилі «загалом і в цілому». Так безпечніше.
— Ну, як Київ?
— Та ще на Дніпрі. Влітку пароплави від нього аж до Катеринослава ходять.
Не сказав «до Дніпропетровського». Е, я не дурний, почекаємо, що воно за тип? Вияснимо раніш, а тоді я буду відкривати свої політичні переконання.
— Так. А як урожай?— Уже зняли. У нас завжди в цей час уже новий хліб їдять.
— Ну, а як взагалі радянська влада тепер?
Чіпляюсь за це «тепер» і відповідаю так само ясно й зрозуміло:
— Та нічого. Як і раніш.
— Ні, я питаю спеціяльно про Україну.
— Про Україну? Ну, що ж, у нас, як і в Росії. Взагалі — радянська влада. Ради, знаєте, виконкоми. А над усім — ЦВК. З'їзди бувають.
Я згадав ще про одно й додав:
— Кооперація в нас дуже розвинена. Скрізь кооперативи, я теж член кооперативу. Серйозно!
Невідомий дивиться якийсь час на мене, потім закурює нову цигаретку, присувається ближче, озирається довкола й питає раптом:
— А як, на вашу думку, зміцнюється радянський режим на Україні, чи ні? Чи можливе повторення доби бандитизму?
Ну, не інакше, як шпик! Найняла поліція спеціяльного українського еміґранта, а він провокує мене на радянську пропаґанду. Е, дзуськи, не спіймаєш! Не дурно ж мене попереджали стільки раз товариші. Е, ні, я такого за радянську систему аґітувати не буду! Навпаки, мій любий, навпаки. Облизня спіймаєш враз!
Я сам присуваюся ближче й розв'язно пропоную:
— Слухайте, я вам краще розкажу один анекдот. Ви чули, як людина забрала собі в голову, що вона — півень? Ні? Ну, так от…
І я розповідаю стару контрреволюційну анекдоту, що має довести, яка велика прірва між теорією й практикою радянської влади. Анекдоту я майже забув, розповідаю погано, дуже хвилююся. Незнайомий дивиться на мене здивовано й мовчить. Тоді я переходжу до іншої анекдоти — про єврейку, в якої втік чоловік. Це теж має щось таке негативне ілюструвати в радянській сучасності.
— «Бо ребе вас не бачить, а я вас да бачу!» — кінчаю я анекдоту й переможливо дивлюся на співбесідника. Ага, зловив ти мене?
Він насуплюється й говорить незадоволеним тоном:
— Це ви даремно так. У мене вражіння — правда, я давно з України, що радянська влада зміцнює свій авторитет щодня. Між роками бандитизму й сьогоднішнім станом — велика дистанція. До радянських гасел прислухається ввесь світ, Та й тут, наприклад…
Моє становище гіршає. Це дуже хитрий провокатор! Він, не спіймавши мене запитаннями, удався до кращої методи: починає сам вихвалювати радянську систему, чи не прорветься, мовляв, у мене щось аґітаційне… А як не прорветься, як я просто мовчатиму, то ще гірш: він може заявити своєму начальству:
— Аґітатор. Я хвалив радянський лад, а він цілком згоджувався, бо мовчав.
Так, становище, дійсно, важке. Я вирішаю перейти до активного наступу.
— Що ви такі дурниці плещете? — майже кричу я: — ви хіба не читаєте европейських газет? Та знаєте ви, що навіть на Україні ніхто не вірить радянській владі? Навіть самі комуністи. Еге! А ви чули, що Комінтерн…
Невідомий кілька хвилин слухає мене мовчки, потім червоніє й теж кричить:
— Я думав, що з порядною людиною говорю, а ви просто білоґвардійська сволоч! Правда, я вже два роки, як із СРСР, але я тут на службі в Нафтосиндикаті, і як радянський громадянин, не дозволю подібних інсинуацій! Так, не дозволю!Він повертається й відходить, а я отетеревіло дивлюся йому вслід.
Оце тобі й на! Радянський громадянин? Так це я, виходить, аґітував тут проти радянської влади?
От здивовання я блимаю очима, укриваюся ввесь потом, протираю очі, озираюся довкола й бачу:
Ніякої купи кошиків з виноградом біля мене нема, а на тому місці сидить просто на долівці турецька родина й снідає. Сонце світить мені просто в обличчя, сліпить і парить.
Чи то мені все від спеки приверзлося? Значить, я не аґітував проти Радянської України? Що ж воно таке?
39-а паралеля, ось що!
4
Після жаркого дня — теплий м'який вечір. Ми наближаємося до високої гори з руїнами фортеці. Це вже европейський берег. На березі Азії так само бачимо знищені блиндажі, кинуті гармати. Тут пройшла імперіялістична війна.
Ми ввіходимо в вузьку протоку, чи затоку. Праворуч — маленьке містечко Чанак-кале. Просто — щілина Дарданеллів.
Ми на тому місці, що було об'єктом уваги й інтриґ усієї европейської дипломатії багато десятиріч. Ми на місці, до якого зверталися сподіванки і чорносотенців російських і лібералів. Громадянине Мілюков! чи чуєте ви: сьогодні ми, кілька громадян СРСР, вільно пройдемо через протоки. Вільно — і вільними їх зробила для нас не ваша нікчемна політика, а дружба нашої країни з турецьким народом.
«Адана» кидає котвицю на рейді перед Чанак-кале. Так тепер називаються Дарданелли. Поруч нас також на рейді стоїть якась гарна яхта — вся біла, з мідяним блискучим димарем. Чи не новий якийсь П'єр Лоті мандрує?
Вечір. Сьогодні п'ятниця. 3 берега чути музику й гамір юрби. Але о 10-їй годині, коли з Дарданелльської протоки вилітає гарний «Гюль Джемаль» і біжить повз нас до Ізміру, — на березі вже скрізь темно й тихо. У Туреччині лягають спати дуже рано.
Ми стоїмо на рейді. «Адана» бере вантаж хліба. Лунають інтернаціональні «майна» й «віра».