Щоденник кількох міст/Лекція доброго тону

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Щоденник кількох міст
Кость Котко
Лекція доброго тону
Харків: Книгоспілка, 1930

ЛЕКЦІЯ ДОБРОГО ТОНУ

 

Це, очевидно, якийсь портовий урядовець вищого ранґу. Всі метушаться довкола його, і всі в форменних кашкетках, лише він у капелюсі. Вважаю його за безумовно надійну людину для мойого листування з м-ль Анжелою, ну, і звертаюся до нього якнайчемнішою французькою мовою:

— Чи не буде ваша ласка — пробачте за турбування! — кинути цього листа на березі? Він — до Ізміру, марку наліплено.

Але урядовець незадоволено крутить головою і відмовляє двома короткими турецькими фразами. Мені доводиться зніяковіло одійти від трапу.

Може, моє прохання складено нечемно? Але даруйте, я ж ще в човні сидячи, вивчив його в конверсасьйону… Може, урядовець не розуміє французької мови з моїм харківським прононсом? Але ж мою витончену французьку фразу супроводили ще жести, лист, марка та турецька назва міста: Ізмір… Очевидно, нахабством було звертатися до такої важливої персони з таким дріб'язковим проханням — і мені дано лекцію доброго тону…

Зідхнувши, я підхоплюю свого чемоданчика й шукаю каюту. Пасажирів не густо, і мене зараз же влаштовують. Зазираю на всякий випадок до конверсасьйону, вивчаючи ще три фрази, потрібні для першої знайомости з новим оточенням, і виходжу на чардак.

Біля трапу вже майже кінчається звичайна передвідпливна метушня. Трап тремтить і аж хлипає, немов якась велика риба б'ється у воді під нього. В Ізмірській затоці, здається, бувають акули. Цікаво було б побачити живу акулу — досі я бачив тільки акул імперіялізму на карикатурах і плякатах. Нахиляюся.

Ця акула добре придалася б для плякату. Бо вона має червоне людське обличчя товстого спекулянта, який видирає в трьох хамалів свого чемодана. Знайома портова картинка: ви їдете човном з берега на пароплав, хтось кидає вас і ваш скромний вантаж на дно човна, а коли переходити на трап, одразу троє носіїв б'ються за ваші 20 копійок…

Акула нарешті одбилася від дрібного рибеняти, пароплав гуде втретє, зараз поїдемо. Лист до м-ль Анжели сиротливо має в моїй руці… У цьому листі — фота моєї випадкової знайомої, зняті підчас подорожі Стамбул – Ізмір. Я обіцяв їх надіслати. Буде найбрутальнішим порушенням доброго тону не виконати обіцянки.

Демократичний край Туреччина, але чужинцеві доводиться коритися всім загальноєвропейським правилам ввічливости. Особливі ж вимоги мусить собі поставити радянський громадянин, вихованець барбаринської більшовицької країни. Сякатися виключно в хустку, не колупати в усі олівцем, вітатися із знайомими стільки раз, скільки зустрінеш його на вулиці, а не лише першого разу — цю науку я вже так-сяк засвоїв. Щождо дальшого — тремтю щоразу…

Лист сиротливо має й тріпочеться в моїй руці, і м-ль Анжела буде поганої думки про вихованість гостя з далекої півночі. Але стюард, що приймав мене до каюти, а перед тим бачив мою невдалу спробу втиснути листа високому урядовцеві, щось говорить мені турецькою й бере листа з моєї руки. Він наздоганяє ту саму високу персону і передає їй мого листа. І персона не відмовляється, а бере листа, ще й привітно махає мені капелюхом, сходячи з трапу.

Я розумію: стюард сказав персоні, що я пасажир I кляси, отже персона не тільки не має права гидувати мною, а, може, навпаки — зобов'язана виконати моє доручення.

Значить, кінець-кінцем, лекцію доброго тону маю на цей раз не я, а високий урядовець з Ізірського порту.

«Конія» рушає, розрізаючи потемнілі рясні хвилі Ізмірської затоки. Найближча зупинка — за три доби.

*

На ранок виявляється, що мандрую сам-самісінький.

Ні, пасажирів досить, але до цього часу я ще ніколи не був таким самотнім у подорожі.

Торік я мандрував укупі з кількома товаришами, що довгий час жили в Туреччині. У дорозі до Ізміру тепер я раз-у-раз балакав з сусідою в каюті, молодим турком, який досить добре знав російську мову. Протягом усього шляху я висловлював йому своє захоплення з демократизму кемалійського ладу, а потім виявилось — що він турецький комуніст і працює в одній із найбільших торговельних установ. Довелося оте захоплення зводити нанівець, але на щастя Юсуф-бей зрозумів, що мені інакше й не випадало розмовляти з незнайомою людиною. У Туреччині бо шпигів рясно…

У тій же подорожі Стамбул – Ізмір ми обидва з Юсуфом залицялися до м-ль Анжели, я фотографував її. Потім брата її й мамашу. Потім усіх разом. Фотографія — прекрасна передумова для дорожнього флірту, особливо тоді, коли Юсуф чесно перекладає всі мої компліменти. На жаль, його компліментів я не тільки перекладати, але й розуміти не можу і тому, кінець-кінцем, Юсуф-бей, а не я, перемагає серце прекрасної м-ль Анжели.

Але тут, на «Конії», я один чужинець, і мій конверсасьйон летить у воду першого ж ранку, коли я дізнаюся, що на всьому пароплаві од капітана зі стюардом аж до останнього пасажира ніхто не розуміє французької мови — і свій харківський прононс я можу продавати за паризький — ціна одна.

Три доби без мови! А як же з добрим тоном? В американських журналах малюють молодого кавалера, що йде руч-об-руч з двома дамами — між ними, а не з краю. Під малюнком підпис:

— Тут ви бачите жахливе порушення правил доброго тону. Щоб уникнути його, а також запобігти іншим порушенням, мусите прочитати нашу книжку: «добрий тон у 10 півгодинних лекціях. Сила малюнків».

У демократичній Америці так само вважають на правила пристойности. Варварська ми країна! Індустріялізуємось, самокритикуємось, чистимося, а доброго тону й пристойної поведінки не вивчаємо!

І мені, вихованцеві цієї барбаринської країни, тепер доводиться відповідати за хиби її ладу, тепер, під час тридобової самітности серед півсотні пасажирів «Конії», між 39 та 36 паралелями північної широти, під берегами Малої Азії.

І про що тільки думають ті, хто будує новий побут там, у нас удома?

*

Досі я думав, що для такого спостерігача, як я, коли переважає зоровий тип уявлення, мова оточення не має великого значення. Головне, мовляв, те, що бачиш, а не те, що чуєш. І я ретельно змальовував краєвиди, мечети, різнобарвні натовпи, коли ж моїй мові бракувало фарб і широкосяжности, клацав фото-апаратом. Коли я не розумів людської мови, мені багато говорили інтонації перехожих. Я не знав, про віщо говориться, але уявляв.

Та це було на широкому — без примусових кордонів — просторі вулиць чи майданів, міст чи країв. А коли мене заперто на чардаку І кляси пароплава «Конія» — 10 кроків завширшки, 30 завздовжки — коли ввесь світ, країну, місто, вулицю зведено до гойдання пароплава, хлюпотіння тенту під вітром і 50 облич пасажирів чи прислуги, — я побачив, як мало значать інтонації і як мені бракує мови.

Дві туркені сидять поруч мене і говорять — ну, звичайно, про своє, але що воно таке, їхнє сьогоднішнє своє? Як вони говорять? якими виразами? з якими помилками чи акцентами? Одна раз-у-раз кличе дівчинку, голубить її, і далі щось розповіла сусідці. Про дівчинку? а може й про мене!

У сальоні, в його музичній кімнаті, стоїть патефон і лежать платівки. Пасажири заходять і по черзі накручують «Алі-баба», модний фокстрот або «Чіфте-теллі газель», народню пісню… Заходжу і я, несміло накручую, на мене дивляться і говорять про своє далі. Про своє? а може й про моє, про мене!

Біжать з лівого боку пароплава гори Анатолії, нишпорять з правого островки. Егейське море, «Море островів» у турків, як великий прохідний бульвар. Ми зустрічаємо пароплави, фелюги, човни. В Єгейському морі немає такого острова, щоб з нього не було видко ще один острів. І так з острова на острів, як через камінці броду, перебирались давні греки з метрополії до Малої Азії, звойовували Трою, засновували Мілет і Ефес. Яке життя на цих острівках? Чи ловлять там рибу, чи вигодовують барашків? Які люди? Через шумливий бульвар Егейї я просуваюся, як сліпий і глухий, бо в мене нема мови, а значить — ні вух, ані очей.

В іншому приміщенні сальону велика компанія цілісінький день п'є горілку. Я боюся підходити, бо звідти раз-у-раз лунають п'яні вигуки, і я не знаю, чи буду бажаним гостем. Та і знову — мова, а значить — і звичаї!

Я бачу, яке безглуздя було пуститися отак на три доби в море, щоб вбирати в себе сліпі мовчазні вражіння й самому мовчати. Я заздрю навіть своєму фото-апаратові, бо він схоплює все, що має перед собою, мені ж лишаються самісінькі кістяки вражінь.

І знову, і знову мене починає турбувати справа пристойности. Чи так я зодягнений, як треба серед них? Чи бурмочу подяку або вибачення таким тоном, до якого вони звикли? Чи ходжу таким кроком, яким належиться в їхньому суспільстві? Чи не смішний я їм — і чи не страждає від цього авторитет моєї батьківщини?

*

Коли кінчається третій день і надходить остання ніч, а з нею й останні години моєї безглуздої самотньої подорожі, я сиджу в себе на ліжку в каюті й перебираю в пам'яті свою поведінку за ці три дні.

Чи все було гаразд? Чи був я такий пристойний, як належить пасажирові I кляси, та ще чужинцеві, та ще вихованцеві країни більшовиків. Я роздягаюся, щоб нап'яти нічну піжаму — бо чужинцеві, пасажирові I кляси належить спати в піжамі. Піжама лежить поруч, я дивлюся на неї, і раптом палахкотить думка:

— А капітан сьогодні ввечері якось особливо дивився на мене, щось говорячи своєму помічникові…

Так-так! Мені здається, що й стіни каюти з певним докором на мене дивляться… Десь уже я порушив добрий тон, не інакше. Але де?

Чекайте! А під час обіду хто перший почав їсти, я чи капітан?

Ви бачили у фільмах, як обідають на пристойних пароплавах? Не на таких, що швеньдяють Чорним морем, перевозять курортників, мають червоні кутки, 8 годин праці для команди і стінгазету, де самоскритиковано капітана… Ні, я про пароплави пристойні, де капітани носять блискучу форму, льокаї благально дивляться вам у вічі за-для-ради чайових, а команда працює 24 години на добу, працювала б і більше, але навіть по пристойних країнах доба має чомусь лише 24 години.

Так от, по цих пристойних країнах, на цих пристойних пароплавах, коли вам доводилося бачити це в кіні, капітан сидить на почесному місці за табльдотом і всі мусить чекати, поки він піднесе ложку до рота. Тоді можна починати.

Усі три дні ми обідали з капітаном удвох. Бо решта пасажирів або не доросли до мойого пристойного суспільства, маючи квитки ІІ кляси, чи навіть ІІІ-ої, або переросли його, завдяки великому числу лір у кишені. Ці організовують обіди окремо, в сальоні, де п'ють горілку й вино та грають у карти.

Ми всі три дні обідаємо разом з капітаном. Я раз-у-раз чекаю, поки він умочить ложку в супі, тоді починаю їсти. Але сьогодні на самому початку обіду капітана кудись одкликали, я довго чекав, поки він прийде, потім, щоб суп не прохолов, почав їсти. Тоді якраз і повернувся капітан…

Та-ак…

А чи доводилося вам читати — по пригодницьких романах, звичайно, — що капітан навіть на пасажирському пароплаві має необмежену владу не лише над командою, але й над пасажирами? Оце ж воно й є!

Стіни каюти, моя власна піжама, електрика під стелею — все це докірливо дивиться на мене. І навіть теплий вітрець з південного моря, з далекого Єгипту, зазираючи в ілюмінатор, з якимсь жалем обгортає мене… Скінчена я людина!

Не постукавши в двері, заходить довгий чолов'яга, досить пристойного вигляду — я його не бачив досі на пароплаві. Очевидно, з тих, що цілі дні п'ють горілку в сальоні.

— Махмуд-бей! — гукає він.

Підбираючи руками ковдру на своє голе тіло, а мізками — французькі слова на свою голу думку, я завважую:

— Махмуд-бей — у сусідній кабіні.

— А, ви говорите по-французьки? — радіє пізній відвідувач.

Я мовчу.

— Ви руський, — раптом каже він, — я знаю. Ви їдете до Мерсіну.

— Так, пане — відповідаю.

— Руський — білий, чи руський — червоний?

Це не дурне запитання. Більшість турків не любить еміґрантів, бо вважає, що вони занесли до їхньої країни розпусту й поганий взірець для турецького народу.

Відповідаю, який я руський. Доводити, що я українець — цілком зайва річ на 36-ій паралелі. Я зраджую свою націю, щоб не заводити суперечки вночі, та ще за таких обставин, коли я сиджу майже голий, а мій співбесідник десь, видко, дуже ковтнув горілки й похитується. Я вже колись в одному готелі домагався, щоб в обов'язковій анкеті правильно записали мою національність, і досяг зовсім несподіваного наслідку. Портьє довго розпитував мене, що воно за нація українці, яке мають відношення до радянського паспорту, і кінець-кінцем записав мене — уруґвайцем.

Так, припустімо, що я — руський, але, будь ласка — руський-червоний!

На моє кредо настирливий відвідувач відповідає довгою французькою фразою, яку я не зовсім розумію. Чи то, що він гадав, ніби я руський-білий, чи то, що він любить руських-білих. До того ж додано ще якесь запитання, що мені вже зовсім незрозуміле.

Я змовчую.

Тоді мій гість починає мене форменним чином допитувати:

— А чого ви їдете до Мерсіну? У вас там торговельні справи? Ви — купець?

— Ні, я письменник.

— Письменник! — з презирством питає гість: — що таке письменник?

— Це людина, що пише книжки.

— і ви їдете до Мерсіну, щоб написать про нього книжку? Яку ж можна написати книжку про Мерсін?

Він стискує плечима, дивиться на мене з явною підозрою й додає:

— Я живу в Мерсіні чимало років, але ніколи не чув, що про це місто можна написати книжку!.. Там же 15 тисяч мешканців усього!

Я мовчу. Я роблю вигляд, ніби не розумію.

— Ви не розумієте? Не розумієте французької мови? Може ви говорите по-німецьки? по-англійськи? по-італійськи?

I перераховуючи мови, якими він володіє, цей освічений чоловік за кожною назвою мови нахиляється до мене, бо його хитають чи то пари нашого корабля, чи то власні його спиртові пари. Скорше, вони, бо я виразно чую їхній важкий пах і бачу червоне обличчя мого допитувача та його п'яні очі.

Я мовчу. Це найкраща тактика з п'яною людиною, особливо сам-на-сам.

Тоді мій гість майже кричить:

— Не розумієте? Не хочете відповідати? Коли з вами говорить людина з суспільства, ви мусите відповідати! Мусите!

А, я мушу відповідати! Мені завважують нехтування доброго тону? Лекція доброго тону в стислому вигляді без ілюстрацій?

Я витягую з пам'яті слова різних мов і говорю мішаниною з них:

— Же парль франсе (я говорю французькою), ай спік інґліш (я говорю англійською), йо парльо італяно (я говорю італійською) унд їх шпрехе дойтч (і я говорю німецькою), але зараз я зовсім не можу говорити, бо…

Тут я показую на свої голі груди й додаю з великим жалем:

— … бо бачу, що маю справу з людиною з суспільства, а на мені нема краватки!

Мій п'яний гість очманіло дивиться на мене, хапається за власні груди, де теж краватки нема, розгублено говорить:

— Це справедливо…

І забирається з каюти.

Решту ночі я сплю спокійно.

На ранок наш пароплав стоїть на рейді, оточений великими фелюгами з білими вітрилами. На фелюгах галасують люди в червоних пов'язках над чолом. Вони зовсім не дбають за добрий тон, лаються проміж себе й б'ються за мій чемодан.

У двох кілометрах, на низькому березі, довга купка невеличких будівель.

Це Мерсін, найпівденніший порт Туреччини.