Щоденник кількох міст/Новеля з невдалим закінченням
| ◀ Лекція доброго тону | Щоденник кількох міст Новеля з невдалим закінченням |
Зневажений мечет ▶ |
|
НОВЕЛЯ З НЕВДАЛИМ ЗАКІНЧЕННЯМ
Товариші слухають із вибачливою посмішкою. Мені трохи ніяково за свою ліричність, так недоречну в цьому поганенькому ресторанчику, але я мушу поділитися найяскравішим вражінням з моєї подорожі.
Я щойно повернувся з далекого півдня, де мав насолоду купатися в блакитних хвилях Середземного моря. Ми вечеряємо в ресторані, що зветься «руським», бо там хазяїнує одеський єврей Каганов, колись еміґрант, а нині радянський громадянин. I я розповідаю…
Там, у південному порті я, власне, нічого не робив для своєї справи.
Три дні я тинявся серед обдертих хамалів, ледащикуватих купців і завішених жінок.
Вдень купаюсь у морі, що не має обрію, бо там небо й море — однакові на колір, і аж ніяк не можна розпізнати, чи є між ними та межа, що обрієм зветься.
Сонце — палюче, але з півдня, од Кіпру, раз-у-раз холодний вітрець, і доводиться від нього ховатися в теплих хвилях морських.
Вечори проводжу серед невеличкої радянської колонії: один товариш з дружиною та два студенти — арабісти, що приїхали на практику. Хтось із цих студентів, звичайно, товаришує мені, блукаючи містом.
Один із хлопців — молодий фізкультурник. У нього молодости й здоров'я більше, ніж нахилу до арабської мови. Він здорово нудьгує без жінки. Південна спека, південне море, містичність чужої країни, а головне — думка, що за якийсь місяць поїдеш звідси назавжди, — викликають якусь особливу тугу за жіночим тілом. Михасеві соромно таке визнавати, але я його розумію з перших натяків. Він якось настирливо повертається завжди до одної теми — до жінки. Розпитує мене. Чи багато жінок я знав? Чи бачив я славетні доми розпусти в Галаті? Що це воно за дівчина зфотографована в мене на палубі «Ісмет-Паші»? А потім важке зідхання;
— Що ж — тут у нас жінка на вагу золота…
Я промовчую і, підставляючи обличчя південному сонцеві, лежу поруч Михася на якійсь розбитій барці, що заступає нам пляж.
Сонце! Море! Чого більш треба стомленій людині, що має на перепочинок лише п'ять тижнів? Які жінки? Навіщо жінки? Я хочу тільки сонця й моря.
Я колекціоную моря. Справно нотую в щоденнику:
— «Вересень, 1, середа, Чорне море. Але яке ж воно чорне, хіба? Воно — ніякого кольору, чи — жадного кольору. Як чорнило на пошті».
— «Вересень, 22, субота. Мармара. Вітаю, Мармурове море! Ми ще торік познайомилися. Твої хвилі — як розтоплений мармур. Ти однаково лагідно омиваєш і турецькі кораблі, і радянські — як років кілька тому — сталеві боки антантівських панцерників і американських винищувачів»».
— «Жовтень, 8, понеділок. Егейя. Вона синя-синя. Я її теж бачив торік — я теж, купавшися, дивувався, яке синє оце Егейське море! Це од глибини».— «Жовтень, 11. Там, де з півдня білою купкою струнких будівель вилискує на сонці веселий Родос, сині води Єгейї починають світлішати, переходять у зеленкуватий мармур, як біля Принцевих островів, а згодом назустріч нам б'ється блакитна хвиля. Ми перейшли ніде не накреслений кордон. Тепер пливемо Середземним морем».
Я колекціоную моря. Цієї осени їх було в мене аж чотири. Ще два я знав раніш — Озівське й Каспій. А скільки всього морей на світі?
Михась використовує одну поширену серед наших письменників за кордоном тенденцію. Вони вважають за потрібне вивчати життя чужої країни по рестораціях, кабаре й домах розпусти. Михась вважає, шо й мені слід було б познайомитися з цією стороною життя. А то в мене, мовляв, не буде справжнього уявлення про країну.
Цієї думки я не поділяю. Я згоден, що оті «установи» до певної міри характеризують життя, але чи вони є чимось типовим, хоч і для цієї країни? Який процент місцевого населення їх відвідує? Як думає Михась?
Він неохоче зі мною погоджується, Але говорить — зовсім не до ладу:
— От, як нам йти додому, по дорозі є такі доми. Там публіка й вдень буває. Хочете, пройдемо повз.
Повз. Через дим сигаретки я дивлюся в далечінь і бачу далеко-далеко на південному сході якийсь візерунок у небі, немов велетенську сиву брову понад морем. Це — гори Сірії. До них — кілометрів сто, як не більш. Сьогодні надто прозорий день… Повз? На хвилинку мене так охоплює солодкий потяг до незнаного жіночого тіла.
Я промовчую, але коли ми одягаємося й плентаємося спекою додому, я не протестую, що мій товариш веде якоюсь іншою дорогою.
У цьому місці товариші переривають мене дружнім вибухом реготу.
— Голову прозакладаю, — говорить хтось із них, — що після своїх філістерських міркувань він таки пішов до… «установи». Так?
— І лірична новеля матиме зовсім не ліричне закінчення. Ламання стилю, чи як? — каже інший.
— Швидше — переміщення, — догадується ще хтось, — коли б я писав рецензію на подібну річ, варто було б сказати, що автор дійсно лицемір і філістер, отже заздалегідь шукає собі виправдання. Хоче подати себе в образі прекрасного Йосипа…
— … спокушеного за допомогою московського фізкультурника. Або: як колекціонер морей перетворюється на колекціонера притонів.
— Та киньте глузувати. Він ще не скінчив.
Я ще не скінчив.
На околиці міста, під самою залізницею, відмежовані од порту якоюсь службовою колією, стоять окремо два будинки, а через вулицю — третій. На ньому висить урядовий прапор із півмісяцем. Перші два будинки — звичайні двоповерхові доми.
В окремому будинку міститься каракол, поліційний район. Два будинки насупроти — оті самі «установи», що до них тягне Михася. Я розумію, що каракол, очевидно, — залізничий і випадково потрапив у сусідство з притонами, але така територіяльна близькість двох символів буржуазного ладу надзвичайно мене зворушує.
Спроквола, неширокою закуреною вулицею ми наближаємося до домів. Кілька екіпажів і одне авто стоять біля них. «Установи» працюють і вдень. І раптом мені аж кружиться голова.Біля одного з домів стоїть жінка, стомлено притулившися до дверей та стомлено й з великою насолодою палячи сигаретку. Вона дивиться якимсь сліпим поглядом, не бачить нас, не бачить нікого довкола і, видко, дуже відпочиває в насолоді паління. Але мені кружиться голова од її краси. Нічого гарнішого я не бачив у житті — і це якраз оте найяскравіше вражіння, що ним я ділюся з товаришами. Вона така красива, що я й тепер, коли нас розділяють тисячі кілометрів, не можу вишукати порівняння. Вона така гарна й прекрасна, що хочеться взяти її на руки й обережно пронести через усе місто, не вважаючи на бруд, який її оточує, в якому вона тоне щодня. Жіноча краса викликає здебільшого хвилювання і бажання, але тут у мене якесь схиляння перед неймовірною красою людини — я не розумію, чи це жінка, чи чоловік.
Хитаючися, я проходжу повз неї, за кілька кроків озираюся, а вона так само непорушно стоїть під дверима, палить і осяює все навколо своєю красою.
І тепер, згадуючи ці кілька моментів найп'янішого хвилювання, я бачу перед собою струнку гордовиту постать з короною чорного волосся і стомленими очима. Мені здається, що завжди стоятиме цей образ мені перед очима і завжди хвилюватиме мене згадка.
Я не знаю, чи розчаровані мої слухачі, чи задоволені з моєї винахідливости — розповісти про спокусу так, щоб вони, кінець кінцем, не розуміли, що сталося з філістерством Йосипа із південного порту. Я не знаю, бо чужий голос несподівано резюмує:
— А це правда. В тому місті по притонах здорово красиві баби. І молоді. Так на всю Туреччину славляться.
Хто це домальовує прозаїчну кінцівку до лірики моєї новелі?
Ми ж сидимо в ресторані. Добродій Каганов готувався висвятитись (чи як воно там зветься) на рабина, але його донька втікла з російським офіцером, вкривши батька ганьбою та на все життя опоганивши його духівничу кар'єру.
З горя відкрив Каганов ресторан без напоїв (у нас це була б звичайна їдальня), і від побожних мрій згадкою лишилася тільки велика чорна борода. Та ще хіба вірність традиціям — і щоб не ламати суботи, завів Каганов у своєму ресторані кельнера-християнина.
Звичайно, не побожний Каганов тоном експерта в проститутних справах потверджує правдивість моїх спостережень. Іван Іванович, колишній комендант поїзду Вранґеля, після втечі з Криму тинявся Туреччиною, був на півдні, а коли еміґрацію всю скупчили в Стамбулі, найнявся до єврея Каганова за кельнера й радіє, що по єврейських великих святах має дні відпочинку. Чи думав колись вранґелівський офіцер, що буде він юдофілом?
Іван Іванович, пораючися біля нашого столу, прислухався до мого оповідання, а тепер, не чекаючи запрошення, розповідає сам:
— Еге, там гарні дівки! Тільки, знаєте, як котра покрасивіш — обов'язково руська. Це вже закон.
Мій товариш, підморгнувши нам, каже стилем парляментського промовця:
— Нам, звичайно, приємно бачити такий доказ зверхности руської нації, але чи не поділитеся ви з нами, Іване Івановичу, більш інтимними переживаннями в цій галузі? Ви що, були там? Дійсно, руські?
— А…
Іван Іванович вагається, а потім розповідає:
— Років зо три тому працював я там на розвантаженні цукру. Непогано заробляли. Пішов туди. Дали бабу. Ну, й дівка! Я аж — вибачте, матюка загнув од задоволення, побачивши таку, А вона як скочить:
— «Ти руський?» — питає.
— «Он як, землячка! — сміюся: — гора з горою не сходиться, а»…
— «Чекай, — кричить, — так ти руський? Офіцер?»
— «Штабс-капітан збройних сил півдня Росії до ваших послуг, — кажу, — якби не більшовики, полковником зараз напевне був би».
— «А я, якби не ви, руські офіцери, зараз людиною була б, а не повією. Це ви нас завезли сюди, сукини сини?».
Та сує мені гроші назад (там же наперед гроші вимагають, порт!) і кричить:
— «Получай свої паршиві ліри й забирайся к чорту, сволоч!» — а другою рукою, повірите, мене по морді, по морді… Здорова шельма!
Ми мовчимо, приголомшені. Потім розплачуємося й мовчки виходимо.
Я думаю про те, як невдалий кінець може знищити гарний початок і як на вітер пішла вся моя лірика, коли, подаючи пальто, Іван Іванович каже мені напівголоса:
— Ну, так не притиснули еміґрацію? Навіть у притонах по морді б'ють!
І сміється.
Я даю йому на чай.