Юнацькі серця/Останком сил

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Юнацькі серця (1938
Франц Коковський
Останком сил
Видання: Львів: «Світ дитини», 1938.

4. ОСТАНКОМ СИЛ.
 
I.
 

Вересень милував теплим леготом вітру розкішні квіти, під вікном маленького домика, що сховався був поміж зеленим віттям розкішних яблунь і груш. Червоні яблука ніби всміхалися розрадуваними личками; золото-жовті груші відбивали відблеск сонця, погойдуючись поважно під тихий легіт вітру. А бідному Левкові радости з того ніякої. Сидить окутаний в кімнаті, жалісним оком дивиться в сад, милує очима яблуні, груші, квітки… А дібратися йому до них ніяк. Якась важка недуга приковує юнака до крісла, майже ворухнутися не дає. За кожним кроком щось так важко давить у груди, за кожним порухом ноги так дрижать, хвіються, ніби в Левка ноги не свої, а чужі. Не диво ж, що мати з хати не пускає… А ще — ходити по вулицях містечка, чи хочби вийти в сад — небезпечно, бо хоч у містечку самі свої, ворожі сили всадовилися за містечком, на горбах, а їхні кулі долітають до містечка. Ворог обстрілює вулицю, що йде попри дім Левкової матері…

Левко прислухується до всього через віконце, шукає цікавими очима довкола. Йому чогось так важко, так сумно на серці… А теплий легіт вітру леліє квітки, а пишні яблука так усміхаються до нього…
 
II.
 

Із тихої задуми будить Левка голос матері.

— Ти спиш, синку?

— Ні, матусю, слухаю…

— Треба тобі перейти до другої кімнати з того боку хати…

— Чому?

— Небезпечно тут…

— Небезпечно?

— Так, синку. Ворог, що там, на горі, підсовується мабуть під місто.

— Підсовується?

— Так, синку… Я помітила це. Ледве непомітно, а підсовується. Легко мігби проскочити аж під наш сад, а тоді…

— А наші?

— Не знаю, не запримітили може…

— Треба ж їм дати знати…

— Ніяк, сину, це зробити… Вся наша прислуга, сам знаєш, втекла, лишилася тільки твоя стара няня… Ніяк її посилати, старенька вже вона… А ще — не прокрадеться вона, колиб навіть могла піти: уся наша вулиця під обстрілом… А мені піти — годі. Хоч і хотіла б піти, не можу покинути тебе самого, хворого, безпомічного…

— Ні, ні, ти, матусю, не йди…

— Ходім же синку, перейдемо на той бік дому…

Перейшли.

— Матусю, я дуже змучився — шепче Левко.

— Бідненький мій, може спочинеш?

— Так, матусю, так! Я приляжу, спочину годину, дві, то мені лекше стане. Тільки…

— Тільки що?

— Я хотів би, щоб ніхто тут не приходив коли я буду спати…

— Чому, синку?

— Так… матусю… Я… мені так краще спочивати…

— Добре сину, спи спокійно! —

Мати цілує розпалене чоло Левка, відходить, тихо зачинює двері… Над домиком царить тиша…

 
III.
 

Левкові не спиться. Тільки почув, що мати зачинила за собою двері до кухні, зірвався з ліжка. Ув очах почала йому кружляти вся кімната, все. А в грудях щось так болить, щось пече, а ноги хвіються, а все тіло дрижить…

Левко закусує губи.

— Ні, ти мусиш, мусиш бути сильний! Мусиш це зробити! — шепче він до себе.

І враз десь сили в нього беруться. Скидає з себе халат, що був у ньому закутаний, присуває крісло до вікна, стає на нього. Ноги що непевно дрижать, ще хитаються, але Левко перемагає себе. Сідає на вікні, відчиняє його тихо-тихенько і…

Вже опинився на дворі. Хильцем майнув попід вікна, розглядається. Щоб тільки дістатися на той бік вулиці, щоб уже там опинитися… Притаївся, набирає сил. І враз із усіх сил рванув перед себе. Пролетів ніби стріла, а за ним у слід посипалися кулі ворожих рушниць. Але Левко про те не дбає. Найгірше минулося. Він уже поміж хатами з того боку вулиці, ускочив у сусідський город, хильцем побіг далі…

Щоб тільки добігти до міського ратуша, де примістилася військова команда, щоб тільки повідомити своїх про те, що задумує ворог. Левко чує, що сил йому не стає, що важко буде добитися на місце. Алеж розуміє й те, що коли команда не буде повідомлена, може скоїтися щось страшне, що ворог може несподіване проскочити до міста, а тоді…

Левко не хоче навіть думати про ті страхіття, що тоді можуть творитися в містечку. Він чув нераз, як про те розказували старші; він бачив, що було, коли ворог був у містечку.

І це додає йому сил. Напружує свою волю, силує себе витримати.

— Я мушу, мушу добігти — шепче віддихаючи важко. І не зважає вже на своє змучення, біжить…

Нарешті — якась стрілецька постать перед його очима.

— Ой пане, … пане старшино…

— Чого тобі дитино?

— Там… там… за містом щось лихе коїться… ворог крадеться до містечка.

— Що ти, сину?

— Я… я… сам бачив… Скоро… скоро… рятуйте…

Знесилений Левко повис зомлілий на руці старшини.

А за хвилину клекотіли вже наші скоростріли, обстрілюючи горбок, де всадовився був ворог, а ще за хвилину в повітрі понісся свист гарматніх ядер назустріч наступаючому ворогові.

Наші стрільці гнали ворога від містечка.