Як Іванко водив корчмарів

Як Іванко водив корчмарів

Це було давно, та й не дуже давно. Із кількох сіл люди повиганяли корчмарів, і вони блукали, як бездомні пси, по Буковині. Одного разу вздріли серед поля парубка. Покликали його і питають:

 — Ти хто такий?

 — Іванко.

 — Куди ідеш?

 — Найматися. А ви?

 — Ми — корчмарі. Нас вигнали за те, що людям втіху продавали. Шукаємо, де б поставити собі нові корчми. Ставай до нас на службу.

 — А що буду робити?

 — Наразі нас водити, бо, ади, заблудилися.

Іванко пристав. Ішов весь день попереду, а корчмарі, як п'яні, теліпалися за ним. Увечері завів їх до лісу. А тут уже стемніло. Корчмарі так боялися, що аж зубами клацали. Ішли купою, сліпо наступали один одному на ноги, штурхалися й сварилися.

Іванко сказав:

 — Ану, корчмарі, спати!

 — На землі? Без подушки?

 — Зараз знайдемо подушку.

Пішов Іванко по кущах, помітив купу мухариць та й каже.

 — Лягайте сюди головами і мовчіть собі.

Почули мухариці, що хтось ліг на їхню хату, і повилізали. Обліпили корчмарів, почали кусати. Ті переверталися з боку на бік і форкали, як коні.

 — Іванку, що то нас кусає?

 — Спіть собі тихо, то — малі вовки. А як почують і великі, то від вас залишаться тільки черевики.

Корчмарі притихли. Мусили терпіти.

Уранці встали, а за Іванком і слід пропав. Довго його кликали.

 — Відай, вовки з'їли нашого слугу, — сказали корчмарі. — Файний був неборака, вірно нам служив.

А Іванко вибрався із лісу й натрапив на циганів, що варили сьорбавку в задимленому горщику.

 — Що хочете за горщика? — спитав.

 — А що даси?

 — Даю чотири крейцери.

 — Добре, можеш брати.

Взяв Іванко горщика, накопав бараболі. Відтак приніс води, сів серед дороги й розклав ватру. Забулькала вода, почало варитися. Раптом почувся з хащі галас. То корчмарі сварилися, бо кожен із них хотів бути старшим і не могли прийти до згоди. Коли вздріли наймита, зраділи.

Іванко нараз погасив вогонь, порозкидав грань і обгорнув горщика пилюкою. А вода продовжувала булькати. Корчмарі дивилися й очам своїм не вірили.

 — Що це таке, Іванку?

 — Це чарівний горщик. Як обгорнеш його порохами, то можеш у ньому і вола зварити!

 — Продай нам!

 — Сто золотих!

Корчмарі дали гроші. Іванко вилив воду, забрав зварені картоплини й пішов собі далі. Ішов, що йшов, коли глип — на дорозі віз із поламаним колесом. Закотив рукави і взявся до роботи. Полагодив колесо, поклав на своє місце. Потім сів на воза і відпочиває.

А корчмарі тим часом накопали в полі бараболі, принесли у горщику води й обгорнули його порохами. Та вода не кипіла, сніданок не варився. Розсердилися корчмарі й гепнули горщиком об землю, аж черепки полетіли. Побігли в той бік, куди пішов Іванко. Ішли, що й йшли, коли глип — леґінь лежить на фірі та хропить.

 — Ох ти, дурилюде!

 — Гов, корчмарі! — схопився Іванко. — Що сталося? Не варить? Зачекайте! Які ж слова казали ви тоді, коли набрали води в горщик?

 — Плямкали язиками, бо дуже їсти хотілося.

 — Ото дурні!.. Треба примовляти такими словами:

Булькай, булькай, булькотання, Най ся варить нам снідання Із водички й мандибурки — Таке смачне, гейби з курки.

 — Файні слова, Іванку, але ти їх нам не говорив.

 — Бо ви не просили. Побоялися, напевно, що доведеться доплатити якийсь нещасний крейцер. Тепер ходіть голодні, як пси!

Корчмарі застогнали:

 — Ледве ноги волочимо. Щось роби, Іванку.

 — Як не можете вже йти, то витягніть цю фіру хоч на гору. А далі я вас повезу. Так вам буде легше.

Леґінь простерся на соломі та й дрімає далі. Корчмарі запряглися, натужилися і потягли воза. Ледве-ледве викотили вгору.

 — Вставай, Іванку, — розбудили парубка. — Ми своє зробили.

 — Добро, — скочив на землю Іванко. — А тепер ви сідайте на фіру, я вас повезу.

Тримаючи за дишель, леґінь трохи побіг, а потім відскочив і пустив воза з корчмарями, аби сам котився вниз. Фіра так тарахкала, що аж земля гуділа. Зупинилася в долині. Корчмарі, від страху напівмертві, не злізали з фіри — переодягали портяниці...

 — Ну, тепер вас поведу на спочинок! — підійшов Іванко. Корчмарі зітхнули і попленталися слідом.

Леґінь підвів їх до дерева:

 — Вилізайте на самий вершок, прив'яжіться до гілля і спіть. Тутешні вовки особливо люті!

Корчмарі один за одним видряпалися на дерево і позасинали там, як кури. Серед ночі Йванко пообрубував найнижче галуззя, настелив на землю і ліг собі спати на м'якшому. Вранці корчмарі пробудилися і оторопіли:

 — Іванку, хто це обламав гілля?

 — Вовки повідгризали.

 — А чому не пантрував?

 — Та задрімав трохи. Потім залюлюкав — і вони повтікали.

 — Як нам тепер злізти?

Іванко порадив:

 — Найсильніший із вас най злапається за міцну гілляку, а решта ловіться один одному на ноги і злізете, як по мотузку.

Корчмарі не скоро знайшли найміцнішого. Та ось один вхопився за галузку й повиснув у повітрі. Коли почали спускатися, найсильніший крикнув:

 — Іванку, в мене вже затерпли руки. Що робити?

 — Поплюй на долоні.

Той поплював, і всі корчмарі гепнулися, як мішки з квасолею.

Посиділи трохи, очуняли, і повів їх Іванко у поле. А там цвіла гречка.

 — Що це таке, Іванку?

 — Така річка. Бачите, аж піниться. Треба перепливати. На другому березі є хата, де можна й відпочити. Ану, кидайтеся у хвилі.

Корчмарі, заплющуючи очі, падали у гречку. Махали руками, дерлися по груддю.

 — Нічого, ще трохи!.. — підбадьорював Іван.

З гіркою бідою переповзли лан і опинилися над Прутом. Були дуже сердиті. За посміх Івана засунули в міх. Домовилися: доки в хаті трохи відпочинуть, най міх лежить на березі, бо не мають сили кинути його в річку.

Сидить Іванко у міхові й думає, як має врятуватися. Коли так журився, почув, що їде якась бричка. Вій почав кричати:

 — Рятуйте! Не вмію ні читати, ні писати, а мене завтра вранці хочуть за цісаря покласти!..

А на бричці їхав старий дідич. Він подумав: «Я й без того маю білі калачі, а ще як стану цісарем?!» Скочив із брички, випустив Іванка, а сам раз-два заліз у міх. Іванко ж сів у бричку і поїхав.

Корчмарі повставали, шпурнули міха з дідичем у Прут і рушили в дорогу. Ішли, що йшли, коли глип — Іванко їде бричкою. Корчмарі зупинилися і аж роти пороззявляли.

 — Де ти взяв, Іванку, такі файні коні?

 — На тому світі, люди добрі, ви ж мене спровадили туди.

 — Ми теж хочемо мати такі коні. — - Тоді гайда за мною!

Повів їх на міст і наказав;

 — Скачіть один за одним у річку!

Корчмар, що першим полетів униз, пірнув і більше не виринув. Решта сполошилася.

 — Чого ви боїтеся? Він там вибирає собі найкращі коні та найфайнішу бричку. Хочете, аби вам залишилися дерлюґи й тарадайки? Скачіть!

Після них ще довгий час виходили бульки.

Іванко сів на бричку і поїхав далі. Коли я його здибав, він усе це мені й розповів. А я — вам.