Як виникають народні пісні

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Як виникають народні пісні
автор: Іван Франко
Опубл.: 1887. 

So strömen des Gesanges Wellen, Hervor aus nie entdecken Quellen.
Schiller

І[ред.]

Народні пісні протягом віків проходили ті самі шляхи розвитку, що й багато інших явищ сучасної науки. Віками не звертали на них жодної уваги, вчені ставилися до них із погордою, як і взагалі до мови простого народу, до його життя, звичаїв і звичок, як ставились із погордою і до самого народу. Лише під кінець минулого століття під впливом сентименталізму, що розвивався в літературі, і звернення до природи, а також під впливом нових напря­мів у суспільних, історичних та філологічних науках у різних країнах почалося їхнє активне збирання.

Само собою зрозуміло, що перші збирачі народних пісень передусім звертали увагу на такі пісні, які найбільше відповідали їхнім науковим або політичним інтересам, чи, зрештою, пануючим у літературі смакам. Швед Макферсон видає поеми і пісні Оссіана, той знаменитий фальси­фікат, який, незважаючи на це, був прабатьком романтич­ної школи і залишив свій слід на літературному колориті цілої епохи. Майже одночасно видає Персі незрівнянно цінніший, одначе далеко менше впливовий збірник швед­ських балад, і ми знову бачимо, як найвідоміші поети того часу один поперед одним пишуть балади, комбінуючи в них сучасні їм суспільні, політичні і літературні погляди з формою народної шведської балади та з колоритом Оссі­ана (дивись особливо Бюргера — «Дикий мисливець», «Ленора», «Граф-розбійник»; Гете — «Лісовий цар», «Учень чародія» і «Наречена з Корінфа»). Під сильним впли­вом цих творів аматори народної старовини починають розбігатися по всіх закутках свого краю з метою збирання подібних зразків, знаходять багато справжніх скарбів народної поезії, а де не було в наявності того скарбу, там допомагають справі «побожним підступом» — фальшуван­ням і підробкою. З'являються цінні збірки сербських на­родних пісень (першим почав їх збирати чужоземець абат Фортіс, поки на їхній власній батьківщині виріс голов­ний збирач Вук Стефанович Караджич), але одночасно з'являється також відомий «Краледворський рукопис», про який ми досі не знаємо, чи він автентичний, чи фальси­фікат, постають нарешті і на Україні збірки давніх козаць­ких дум Цертелєва і Лукашевича, також наполовину фальшовані. Таким чином, це доба аматорства і еклектизму: збирачі шукають у народній пісні лише форму, яка б обно­вила застарілі і закостенілі в псевдокласицизмі форми сучасної їм літератури, шукають безпосередній вираз на­тури, виклад простих, але сильних почуттів. Найкращим виявом цього еклектичного аматорства була славнозвісна книжка Гердера «Голоси народів у піснях»; це справжній кабінет раритетів, відкопаних у найрізноманітніших за­кутках світу: поряд із шведськими баладами — литовські та перуанські пісеньки, поряд із дорогоцінностями справж­ньої народної музи — зовсім незрозумілі уривки з Оссіана і на народний лад складені пісні та балади Гете.

Незважаючи на це, книжка мала величезний вплив: рівноправність, з якою в ній були розглянуті пісні най­різноманітніших народів, будила і зміцнювала зростаючу думку про рівноправність і самих народностей. Історичні та філологічні дослідження, що розвивалися, штовхнули багатьох учених до відшукування в тих народних піснях нових матеріалів для своїх досліджень, а скоріше для під­твердження раз прийнятих наукових теорій. Особливо сильно виявився той рух серед покривджених історією народностей, серед народностей слов'янських. Сербські пісні, так звані юнацькі, що оспівують боротьбу за народну незалежність, битву на Косовому полі, дії Марка Кралевича тощо, набирають європейського розголосу, стають матеріалом, на основі якого Енгель майже дослівно опо­відає Європі історію падіння сербської самостійності. Не меншу популярність здобувають і чеські пісні з «Краледворського рукопису», перекладані і високо оцінені Гете. Зоріан Доленга-Ходаковський (Адам Чарноцький) пішки проходить усю територію давньої Польщі, а пізніше й Росії, збираючи народні пісні, скоріше з інтересу археологічно-міфологічно-історичного, ніж етнографічного. Вацлав Залеський видає свою збірку польських та україн­ських пісень так само еклектично, як Гердер, змішуючи — але вже не без політичних намірів — пісні одного народу з піснями другого, а значною мірою через ненауковий по­гляд на природу народної пісні, змішуючи (так як і Гер­дер) твори народної музи з творами свідомих митців, з піс­нями Карпінського, Залеського і т. д., чи то складеними пісенним стилем, чи то дійсно співаними по шляхетських дворах. Очевидно, що і українські вірші подібного роду (школи Падури) повинні були увійти в ту збірку.

Та чим сильніший вплив зробила народна пісня на про­будження і відродження народності, тим коротшим повинне було бути панування цього еклектизму. Романтична школа в Польщі проголошує вустами Міцкевича народну пісню «святою Скрижаллю, в якій народ зберігає свою звитяжну зброю, пряжу своїх дум і квіти своїх почуттів»; річ оче­видна, що кожна національна група, в якої пробуджується свідомість, прагне не лише мати таку скрижаль, але прагне мати її в цілковитій чистоті й недоторканності. Мало того, кожна група звертається до своєї скрижалі, щоб у ній відшукати саме те, чого вона потребує, відшукати зброю, здатну відстояти межі народної самостійності. Народна пісня з святої скрижалі сама стає зброєю, якою орудують pro і contra. Міфологи, філологи, історики і політики беруть її in crudo, на доказ для своїх тверджень і теорій: що не підходить до тих тверджень і теорій, те або відки­дається як не варте уваги, або його намагаються підмалю­вати чи витлумачити по-своєму. А коли нарешті демокра­тичний та революційний рух нашого століття змусив звер­нути увагу мислячих людей на народ, на необхідність його пізнання і вивчення, коли з розпливчатих старих док­трин — старовинності, міфології, лінгвістики і т. д.— по­чала відокремлюватись нова потужна наука етнографія, то й сюди спочатку втручався хто хотів зі своїми упере­дженими поглядами і намагався під виглядом пізнання поглядів народу на підставі його власних пісень втлума­чити народу ті думки, які сам поділяв. Так, в українській літературі ми бачили теологів, які на підставі народних пісень і прислів'їв приписували народові повне і детальне знання християнської догматики, але бачили також і со­ціалістів, які на тій самій підставі проголошували, що по­гляди українського народу в суспільних справах хоч не ясно, проте близько підходять до ідеалів соціалізму.

Тільки в останній час дедалі ширше починає прокладати собі шлях справді наукове розуміння і пояснення пісень та інших усних народних творів як матеріалу до історії народної культури, а отже, як матеріалу історичного, як документа. І як у сучасній історичній науці апріорне трактування предмета, тобто підтягування чи навіть під­фарбовування історичних документів під певні наперед взяті схеми та концепції, зникло або поступово зникає і поступається місцем індуктивній реконструкції минулого за допомогою якнайдокладнішого критичного розгляду і дослідження кожної цеглини, кожного документа і кож­ної вміщеної в ньому деталі, так і в етнографічній науці, яка під впливом вищезазначеного методу стає в силу необ­хідності частиною історії культури, замість давнішого не­критичного користування сирим матеріалом усної народ­ної літератури поволі з'являється критичне опрацювання цього матеріалу для наукових цілей. І як при критиці історичних документів першим і найважливішим питанням є питання автентичності, а отже, генезису, походження даного документа, так і тут поставлено тепер на першому плані питання: як виникають і звідки по­ходять народні пісні? Без ясної і рішучої відповіді на це питання неможливе наукове використання нагромаджених за сто років етнографічних матеріалів., бо ці матеріали, взяті разом, становлять таку масу супе­речностей і подібностей, оригінальних рис і зворотів чи мотивів, спільних різним, далеко один від одного розселе­ним народам, що сама постановка в такий спосіб питання відкрила перед дослідниками цілий світ таємних духовних зв'язків, віковічних течій, впливів і взаємних стосунків до цього часу мало досліджених чи навіть не передбачу­ваних. Відразу з'ясувалося, що у цій «святій скрижалі» не якийсь окремий народ, а цілі століття найрізноманітні­ших впливів і зв'язків залишили свої відбитки і що це є скоріше великий геологічний шар, де упереміш знаходять­ся чи то збережені в цілості, чи то до невпізнання зруй­новані і твори місцевого життя, і тисячі мандруючих пам'яток, занесених морем, і сушею, вітрами, і хвилями, і льодовиками, більше чи менше асимільованих, так що повністю розмотати цей заплутаний клубок у межах одного краю і народу абсолютно неможливо без одночасного проведення такої роботи у всіх майже народів нашої раси і навіть інших рас, з якими історія приводила нас у контакти. До здійснення такої величезної праці ще дуже далеко, перед нами ледве окреслюються її контури, хоч великий загін дослідників невтомно працює над нею; і якщо далі я хотів би подати читачам кілька нарисів з цієї нової науки, то роблю це більше з тим наміром, щоб звернути увагу на цей дуже цікавий і до цього часу мало відомий у нас предмет, ніж з претензією подати тут щось не стільки нове, а хоча б уже утверджене і загальноприйняте в науці

II[ред.]

Не так давно у звітах історико-літературноі комісії краківської Академії наук ми читали розвідку доцента Львівського університету доктора Кавчинського, в якій цей учений муж серйозно твердить, що саме поняття народної пісні, тобто колективної творчості, є абсурдом і що пісні, які сьогодні живуть в устах народу або записані з його вуст, є витвором «моральних та інтелектуальних вождів народу», тобто напевно тієї самої «суспільної ієрар­хії», якій ми завдячуємо в Галичині так багато різнома­нітних благ. Подібне твердження не тільки не заслуговує на заперечення, але само по собі є найкрасномовнішим свідоцтвом того, що автор його не має жодної уяви про суть та історію поезії і що в цьому предметі він перебуває на стадії того, що німці називають „der Köhlerglaube".

Український народ пояснює походження народних пісень міфологічно. Авторами народних пісень є морські люди, що, співають їх, плаваючи по хвилях. Чумаки, що працюють біля моря, добуваючи сіль, підслуховують ці пісні і приносять їх на Україну. А народна пісня говорить:

Співаночки мої любі, де я пас подію? Збирав я вас в лісах, борах, по полю посію.

Легко зрозуміти, що оповідання й пісня вказують тут на одне з джерел поетичної творчості взагалі, на запас вражень, які знаходить людина в природі (над морем, в горах, лісах і т. д.). Лише питання про виникнення на­родних пісень і про те, що, власне, робить їх народними, залишається нерозв'язаним.

Для вияснення цього питання нам треба передусім уявити поетичну творчість сучасних нам поетів-митців. Митець, який свідомо створює поетичний твір, передусім відбирає предмет, найбільше відповідний його і н д и в і д у а л ь н і й вдачі, характерові його таланту, він нама­гається "вивчити", опанувати той предмет, вдуматися і вслу­хатися в нього і потім заповнити його рамки, так би мо­вити, викристалізуваним змістом свого власного я. Звідси виходить, що чим досконалішим і глибшим є твір художньої, поезії, тим у більшій мірі він несе в собі риси доби і обставин, серед яких виник, риси поглядів, прагнень, ідей, одним словом, індивідуальності самого поета. Це найвиразніше підтверджує визнання великого німецького майстра Гете, котрий усі свої пое­тичні твори назвав (і цілком слушно) Gelegenheitsgedichte.

Зовсім інакше стоїть справа з народними піснями. Що вражає нас в них у першу чергу — це відсутність індивіду­альності. Нам не спадає навіть на думку дошукуватись автора кожної поодинокої пісні, а щодо їхньої хронології, то тільки великі історичні періоди залишають на них свої специфічні риси, які і так дедалі більше затираються піз­нішими періодами.

Чим же це пояснити? Здається, що найпростішим і най­доречнішим буде пояснення, коли ми звернемо увагу на середовище, в якому виникає народна пісня. Народ, що створює пісні, є народом неосвіченим, він не читає газет, живе патріархальним або військовим життям. Всі члени його стоять на однаковому ступені розумового розвитку, інтереси, прагнення і заняття їх є більш-менш ті самі. Отже, народний поет творить свою пісню з того емоцій­ного та ідейного матеріалу, яким живе вся маса його зем­ляків. Творячи її, він не стає і не може стати вище від інших; із скарбів своєї індивідуальної душі він у основних контурах не може зачерпнути ані іншого змісту, ані ін­ших форм, крім тих, що становлять щоденне життя цілої маси. Його пісня є, отже, певним виразом думки, вражень та прагнень цілої маси, і тільки таким чином вона стає здатною до сприйняття і засвоєння її масою.

Ми сказали вище, що народний поет, творячи якусь нову пісню, користується змістом та формою тих, які він уже застав. Що ж то за зміст і форма? Докладно сформу­льоване, це питання приводить нас до самих початків уся­кої поезії, до тієї «праісторії поетичного і взагалі мистець­кого розвитку», в якій з одного джерела випливали і пер­вісні релігії, і обряди, і пісні. Джерелом їх не є, як це ще недавно твердилося, багатство фантазії первісної лю­дини, що живе в безпосередньому зв'язку з природою: первісна людина нічого майже не творить з фантазії і не може творити, бо ця фантазія у неї надзвичайно убога через малу кількість і малу різнорідність сприйнятих вра­жень. Джерелом первісних епічних мотивів є, скоріше, та відсутність межі між почуттям і дією, та надзвичайна жвавість і бурхливість у виявах почуття, яка і тепер ще вражає кожного європейця в дикунах. Всякий незвичай­ний факт, незвичайне явище збуджує розум до Найвищого ступеня, виявляється в криках, рухах, стрибках, жестах і звертаннях, які, посилюючись завдяки своїй масовості, переходять у пісню. Кожне нове повторення подібного факту або явища викликає новий вибух спільного почуття, нову імпровізацію на давній мотив і одночасно нове зба­гачення, розвиток її тексту, підпорядкування його пев­ному ритмові під такт спільного танцю і під акомпанемент спільних мімічних рухів.

Отже, первісна поезія була, по суті, колективним ви­бухом почуттів, збірною імпровізацією, яка одночасно була співом,- танцем і пантомімою. Рештки цієї первісної поезії ще збереглися досі в деяких обрядових піснях, які виконуються в такт танцю, в супроводі характерних рухів. У цій поезії ще все перемішане: оповідання, і лірика, і драма. її основа захоплює цілий колектив, збуджує його емоційний настрій і тому відтворює завжди всі ті вияви «святого шалу», що був джерелом першого вибуху.

З часом, проте, почуття охолоджується, залишається тільки інтерес до самого змісту, до самого факту, який дав привід до утворення пісні; з лірично-епічно-драматичної імпровізації вона стає піснею, а пізніше епічною повістю, співаною або декламованою спокійним тоном, її охоче слу­хають, проте вона вже не збуджує в масах ні вибухів гніву, ні сліз, ні шаленої радості.

Таких пісенних мотивів з часом у кожного народу по­винно назбиратися більш або менш значний запас. Вони є основою, з якої розвинулась не тільки наступна народна поезія, але й поезія художня: епопея, лірика і драма, а також міфологія. Отож епіка переважно йде слідами реальних фактів. Бачити в давніх епічних піснях міфи, в давніх богатирях богів, одягнених у людські постаті, або персоні­фіковані явища природи, як це ще недавно робила ціла школа вчених етнографів (Мангардт і т. д.),— це значить іти проти течії. Антропоморфічні міфи складаються саме на зразок епопеї, а не навпаки: Гомер, а скоріше ті епічні пісні, які він використовував, були власне джерелом грецької міфології.

Як спомини дитинства і молодості у кожної особи, так і первісні епічні мотиви у кожного племені зберігалися в пам'яті багатьох поколінь, перетворюючись і комбіную­чись під впливом нових шляхів розвитку або під впливом мотивів, запозичених збоку. Часто бувало так; що чужі мотиви перемагали власні, затирали їхні характерні риси, залишаючи з них лише крихти, які входили до складу но­вих творів, або ж чужі мотиви вливалися в оригінальні форми і навпаки. Таким чином протягом сторіч виробилася та скарбниця понять, уявлень і форм, значною мірою спільна для всіх народів нашої раси, в сфері якої обертає­ться кожний народний поет і з якої найбільші поети-художники всіх часів і народів видобували метал, що, перетоплений в їхніх геніальних умах, робився шедевром людського духу,— так, назвем тут лише твори грецьких трагіків, багато драм Шекспіра («Король Лір», «Макбет», «Буря» і т. д.), «Фауста» Гете, «Балладину» Словацького тощо.

Однак, це ще не все, коли народний поет черпає з цієї одвічної скарбниці зміст і форму своєї пісні, коли скла­дає її з готових почасти матеріалів на готовій канві. Вже складена, ця пісня переходить в уста народу, який завер­шує у ній те, що в художній поезії називається шліфуван­ням. У кожній місцевості відповідно до діалекту, клімату, території і звичаїв нова пісня потроху змінюється: незвичні або надто індивідуальні її риси затираються, діалектні форми однієї місцевості поступаються місцем іншим; від­повідно до кращої чи гіршої пам'яті співака одні строфи випадають, з'являються інші, вирвані з якоїсь іншої пісні, ці знову підлягають поступовій зміні, і в такий спосіб пісня повільно розщеплюється на велику кількість варіантів, в яких первісний мотив з часом підлягає видозміні, затем­ненню або розвитку то в один, то в другий бік і з яких потім за відповідних умов можуть постати окремі пісні з близькими, але мало між собою схожими мотивами. Отже, ми маємо тут у сфері колективної творчості те саме явище, яке представляє нам біологія, пояснюючи механічним способом виникнення та розвиток видів тварин і рос­лин. Ясна річ, таке зближення є тільки аналогією і нічим більше; мотиви змін в одному і другому випадку зовсім відмінні.