Як жив україньский народ/Від скасованя кріпацтва до нашого часу
| ◀ Кріпацька неволя і визволенє | Як жив україньский народ Від скасованя кріпацтва до нашого часу |
|
Здало ся, що тепер уже в Росиї заведуть ся кращі порядки, а через те й Українї буде легше жити. Воно і справдї заведено новий суд і земство. Та в них згодом віднято й ту невеличку волю, яку їм спершу дано. Порядки хоча й перемінили ся, та жити під ними було тяжко. А ще тяжче через те, що всяке начальство не додержувало й тих законів, які були, а робило так, як йому хотїло ся. Люди не мали нїяких прав і завсїгди могли сподївати ся собі якого лиха від чиновницкої самоволї. Хлїбороби-селяни, вийшовши на волю, не скрізь мали землї стільки, скільки було треба, а як народу намножило ся, то й зовсїм землї стало мало, а податки й инші повинности були тяжкі. Народ хоч і жив на воли, та де-далї все дужче та дужче біднїв. Робітникам по фабриках та заводах также робота була тяжка, а плата мала.
На Українї, опріч всего того, було ще й своє лихо.
По всїх краях такий лад, щоб у школї вчити тою мовою, якою дїти і ввесь народ говорить, — се, щоб розуміли науку. Такою мовою складають і книжки, щоб люди, читаючи, могли їх розуміти. Такою-ж мовою пишуть закони щоб усї люди розумїли і знали своє право і свою повинність. Коли-б і в нас на Українї був такий добрий лад, то треба було-б, щоб у школї учено по україньскому, щоб україньскою мовою писано книги й усякі закони. Одначе так не зроблено.
Україньскої школи заводити не дозволено, а заведено московску. Науку чужою мовою наші дїти дуже мало розуміють, і через те народ і доси зостаєть ся дуже темний. Книжок, які він міг би розуміти, не можна було видавати, бо вже року 1863. заборонено друкувати україньскі книги, а найбільше наукові, такі, в яких росказуєть ся народови про те, що він мав у старовину на Українї волю, або такі, де описують ся кращі порядки по чужих землях і як люди ті порядки завели. Згодом ся заборона наче почала була трохи забувати ся, але року 1876-го заборонено україньске письменьство в друге, ще суворіще: нї наукових книжок, нї дитячих, нї перекладів з чужих мов, нї ґазет — нїчого сего не можна було друкувати по україньскому.
Через се народ зістав ся зовсїм без усякої науки, без усякої осьвіти і блукав у такій темряві, що не розбирав, хто йому ворог, а хто приятель.
Народ бачив, що все, що було осьвічене, говорило московскою мовою, що наука скрізь була тою-ж мовою, а ту мову україньску, якою він говорить, усї зневажають, глузують з неї, знущають ся. І народ став думати, що тільки московскою мовою і можна осьвічувати ся, тільки через неї й можна стати тямущим, ученим чоловіком. Сею мовою говорили пани, і народ став звати її „паньскою“ мовою, а свою україньску — „мужицкою“, „хахлацкою“. І став він „паньску“ мову шанувати, а своєї мови соромить ся.
Людий, що розуміли, як усе те недобре і хотїли уступити ся за права україньского народу, було дуже небагато. Одначе вони не покидали робити свого дїла. Їм не можна було виявити свої думки на росийскій Українї, вони почали, печатати про се книги по инших державах, за кордоном, і найбільше в Австриї.
В Австриї, після довгої колотнечі, з року 1867-го зовсїм уже заведено конституцийний лад. Тодї й тим Українцям, що живуть у Галичинї та на Буковинї, стало легше дихати. Хоч вони ще й доси бідують і над ними велику силу мають богаті польскі пани, та все-ж тут народ уже добив ся деяких прав і може освічувати ся своєю мовою. Тут у школах, у ґімназиях і в унїверситетах учать по україньскому, тоюж мовою, книги і ґазети, щоб нарід міг з них навчати ся.
Отуди, найбільше в Галичину, й почали посилати свої писаня народолюбні люди з України росийскої. Вони говорили там, що треба Українї і всїй Росиї волї, хлїборобам треба землї, робочим людям доброї плати, усьому народови освіти вкраїньскою мовою. Найвидатнїщий з сих письменників був Михайло Драгоманов.
Писаня сих людий доходили й на росийску Україну. Спершу їх читала тільки інтелїґенція, а далї почали читати й робочі люди та й собі так думати, як там написано. Тимчасом і по всїй Росиї вже говорили тямущі люди, що треба народови дати волю, завести кращі порядки, тоб то — конституційний лад. Клопотали ся про се люди, була через те й колотнеча велика.
Року 1905. після нещасливої япаньскої війни, всїм уже стало добре видно, що треба росийскі державні порядки перемінити, і за малим не ввесь народ став сего добивати ся.
17-го жовтня цар Миколай II-ий видав манїфест про те, що без виборних від народу не може бути видано нї одного закону. 27. квітня 1906. року зібрала ся в Петербурзї перша росийска Державна Дума (Государственная Дума) з вибраних від народу послів.
Тодї всї народи, які живуть у Росиї, почали добивати ся собі прав, погуртувавши ся в полїтичні товариства, партиї. Українцї (і інтелїґенція, і робочий сїльский та міский народ) також позакладали полїтичні партиї і кожда партія виставляла свої вимаганя: як треба перемінити порядки по всїй Росиї і в себе дома, на Вкраїнї…
Зважаючи на те, що в Росиї не один, а багато народів і кожен народ хоче жити по своєму, хотїли: щоб кожному народови на його земли була воля порядкувати ся, як він сам хоче. Задля сего треба, щоб кожен народ сам собі вибирав свою народну раду (сойм). Державна Дума повинна порядкувати тільки такими справами, які будуть на всю державу, а всї справи краєві повинна рішати краєва народна рада, бо сам народ найкраще знає чого йому треба і як упорядкувати своє дїло. Такого порядку хотїли для свого краю й Українцї, щоб на Вкраїнї була своя Україньска Народна Рада.
Року 1906-го заборону на вкраїньску мову в Росиї скасовано, і стало вільно видавати для народу наукові книги й ґазети. Хоч волї слову ще й не було, та все-ж і в книжках, і по таких україньских газетах та і місячниках, як „Громадська Думка“, „Рідний Край“, „Нова Громада“, „Вільна Україна“ та инші, почали ширити ся оті думки і росказувати ся, що треба робити, щоб усього того добити ся.