Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка
Михайло Старицький
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Комедія зі співами на 1 дію. (Із старої події).

ДІЄВІ ЛЮДЕ:

Горпина ШПОРТУНИХА — молода жінка, дер­жить корчму.

СТЕПАН — літній чоловік, подорожній.

ПОТАП — небіж його, молодий хлопець.

ШПОНЬКА — старосвітський панок, лисий.

ШИЛО — сусіда його, з економів.

ГАВРИЛО — хлопець Шпоньки.

АНДРІЙ — хлопець Шила.

ПРІСЬКА — наймичка Шпортунихи, дівча.

(Діється на Полтавщині). Простора хата з кімнатою, доволі гарно прибрана. Про­сто — вхідні двері, наліво — широкі пави, у кутку — ба­рило та всяка шинкова посудина; направо — двері в кімнату.

ВИХІД I.[ред.]

Горпина сама.

Горпина — (сидить під вікном, шиє очі­пок і співає).

Голуб сизий голуб сизий — голубка сизійша,
Батько милий, мати мила — дружина милійша!
З батьком, з матірю зійдуся — гріха наберуся.
А з дружиною зійдуся — не наговорюся!
Та вжеж мені не ходити, куди я ходила,
Та вжеж мені не любити, кого я любила!
Та вжеж мені не ходити в ліски по горішки,
Ой, вжеж мені минулися дівочії смішки!..

Ох, правда, правда! Минулася воля дівоча! Не счулася, як і голову покрили... несчуюся, мабуть, як красу мою, мов водою, змив! То була вільною пташкою — мій день, моя й ніч! Ні клопоту, ні журби: було кому журитися! А тепер ні, сама упадай коло всього: за хазяйствечком назирай, подорожніх вітай та шануй, щоб не минали го­споди, бо з того й хліб їмо... Инший пристане, як шевська смола, а прогнати не можна; то тут і хитруй і дури його, що ще мов періжок не го­товий; от спечу, то й піднесу! Сміху з ними — тай годі. А надто з панами, як от Шило, чи Шпонька.. уже й сиві чупрундирі, а все: «Горпиночко, перепілочко, та лебідочко;» аж заслиняться та облизуються... а я їм: «і паноченьки мої, і голубчики", а сама собі в думці співаю:

Ой, густий очерет, та лепеховатий,
Чи ти ж мене не пізнав пришелепуватий.
Ой, ти дурний давав, давав, я розумна брала.
Як ти вийшов за ворота — з тебе глузувала;
У городі бузина, перерубленая:
Одчепися ти плюгавий — я полюбленая.

Ще хвалити Бога маю чоловіка, що не заздрить, йме мені віри; а то б з другим лиха набралася. А мій ні: ми живемо лагідно. Та що це нема його? Поїхав по горілку, та й пропав: коли б ще не запізнився, бо на дворі таке коїться... аж! (за­зира в віконце). І світа не видко — така заверю­ха: бідному люду тепер горе та й годі. (Прислу­хується). O, когось і несе вже Бог.

ВИХІД II.[ред.]

Степан, Потап і Горпина.

Степан — (у кожусі й сіраці). — Помагай бі!

Потап — (теж; тупає ногами, струшує з ко­беняка сніг). — День добрий!

Горпина — (кланяється). — Здорові були! Роздягайтесь!

Степан — (скида сірака). — Та й холодно ж, мат-тері його ковінька, аж руки поклякли.

Потап. — Мороз здоровий, а надто як по­вернули проти вітру — ножем ріже. (Бє рука об руку).

Горпина. — Погрійтесь же коло печі: оце тільки що витопила.

Степан. — Кетьте нам краще чого такого, для чого чарки роблять.

Потап. — Еге! Піч — то бабська річ, а пляшка — козацька!

Горпина. — Та то горенько, що нема ні краплі: я вже чоловіка давно жду з горілкою... от-от буде!

Потап. — Е, кепсько!

Степан. — Погано, Тетяно! Так, значить і погрітися не вдасться?

Горпина. — Тая б радніща, та коли теє... Почекайте, я паляницю внесу та борщу горячень­кого всиплю. (Вибігає).

Степан. — Молодиця! Та й хороша нів­року! От щастя отому Панасові. Ех, як би на мене.

Потап. — Куди вам, дядьку?

Степан. — Звісно, куди! Знаємо куди!

Потап. — Е-ж, бачить кіт сало, та сили мало.

Степан. — Говори: ще може й тебе за пояса заткнемо, дарма, що сиві! Памятають мене по всіх шляхах: знаємо відкіля підійти. Бували по світах.

Потап. — А вам часами, дядьку, не дався хто в знаки ? Не задавали хльору ?

Степан. — Мені? Щоб зі мною яка оказія була? Зроду-віку! Та я і з води сухим вилізу, не то що!..

Потап — (підійшов до мисника й перег­лядає пляшки). — Либонь так?!

Степан. — А ну, й справді, вдарся до скляного Бога: може хоч на чарку пошле нам!

Потап. — Та таки на наше щастя позли­ваю дещицю!

Степан. — От і добре! А ну, ке сюди!— (підходить жартливо).

Потап. — Нате ж, та й мені лишіть поло­вину.

Степан. — Тобі меншу, бо ти молодший...

Потап. — Добра правда!

Степан. — (пє нахильцем). — Спасибі! Не бійся, лишив і тобі.

Потап — (дивиться). — Не дуже багато!

Горпина — (вбігає) — От і паляниця, а борщ зараз витягну з печі.

Степан. — Та тут, господиньо, ми без вас позлодійкували трошки.

Горпина — (висипає борщ) — О! Як?..

Потап. — Поназливали недопитків чарки на дві, та й пожили!

Горпина. — То й добре!

Степан. — Так не сердитеся, ясна кра­лечко ?

Горпина. — Ні! Сідайте ж, та закусіть, чим Бог послав.

Потап — Од такого діла не цураються. — (Всі сідають, їдять, Горпина сіла шити. Кілька хвилин мовчать, а далі — покволом).

Горпина. З города ?

Потап. — Еге ж..

Горпина. — А що ?..

Потап. — Борошно..

Горпина. — По чім?..

Степан. — Три з шагом...

Горпина. — А мій по чотирі...

Степан. Добре. — (їдять).

Горпина. — А свинина як?

Потап. — Не дуже.

Горпина. — Пилипівка?

Степан. Еге-ж — (Встають, хрестяться й кла­няються).

Потап. — Ну, спасибі вам!

Степан. — Уконтентували: тепер і в до­рогу не страшно.

Горпина. — Та куди ви ? Одпочиньте ще!

Степан. Е, ні: спізнимось.

Потап. — Тепер у Пилипівку не оглянешся, як і ніч!

Степан. — Ще як поламаємось, то в вас і заночуємо, моя ясочко!

Потап. — Та ви, дядьку, і нарочито мені воза поламаєте? Глядіть!..

Горпина. — Вигадайте ще що!..

Степан. — Дале-бі! А може й отой пан, що ми стріли, поламавсь нарочито ? Признавайтесь!

Горпина. — Одчепіться з ним! Який це там пан?

Потап. — А з Чапліївки — пан Шпонька...

Горпина — Невже? А я його оце згадувала...

Степан, — Бач, яка правда: панові й чорти дитину колишуть! Його й згадують, а нашого брата то ні!

Потап. — Захотіли!..

Горпина — (жартівливо). — Иншого зга­даєш так, а иншого й инак.

Степан. — О? Ну, прощавайте! А що там слід ?

Горпина. —Та що ласка; сіна не брали?

Степан. — Ні. (Дає гроші).

Горпина, — Спасибі. Не минайте ж нашої хати...

Степан. — Та я що дня б завертав, як би ласка. (Підморгує і чухає потилицю). — Га ?..

Горпина. — Якої ж вам ще ласки?

Потап. — Такої, як од дядини що-дня! Коли не за чуба, то по потилиці!..

Степан. — Ге-ге! Такої не треба!

Горпина — (проводячи їх). — Ха ха, не люби те? Ну, прощавайте ж! Щасливо!..

ВИХІД III.[ред.]

Горпина сама.

Горпина. — Ач, і старий, а туди ж? І чого вони до нашого брата так липнуть? Просто і не одчепишся. — (Оглядає кругом) — Чи ба, як за­бруднили хату; а я люблю, щоб у мене було, як у віночку. (Прибирає). — Оттим мені і не до вподоби наша стать, що одно тільки колотись та прибирай за ними. Натомишся за день, а діла й не знати. (Дивиться в вікно). Прісько, Прісько! зажени лишень теля у кошару, а то корову виссе.

Голос Пріськи. — Та от чекайте: ворота одчиню.

Горпина. — О! може Панас приїхав ?! (Бере на плечі кожух і виходить).

ВИХІД IV.[ред.]

Шпонька і Гаврило.

Шпонька — (увіходить у кожусі, обвязаний поясом, у капелюсі). — Ух! Ох! Фу! Бррр! — (до Гаврила) — Ну, куди ж ти дивишся? Не бачиш, що пан засапався ? Ух! Аж дух забива! Оце так! Та ну бо, хоч розперізуй швидче!

Гаврило — (вовтузиться коло пояса). — Та тут затяглось.

Шпонька. — Зубами, зубами,.. Ой! про паду! Та швидче бо!

Гаврило — (сіпає зубами й крутить пана). — Нічого не вдієш. Ач, як! (Упирається коліном у спину й тягне обома руками пояса). —

Шпонька — Ой! Та ну тебе к бісу: ти мені і черево перервеш на двоє! Ой!..

Гаврило — Не подається... (Пояс перервався й Гаврило одлітає шкараберть; піднімається, чу­хається). — Ач і увірвався.

Шпонька — Я тебе увірву! От, каторжний, трохи нещастя не зробив! (Хапається за живіт і кривиться). — Фу! Скидай же кожуха, непри­торений! Так і звик по біси батька-зна якому!.. — (Гаврило з за плечий скидає кожуха, так що ру­кава вивернулись, й кидає його на ослін). Стягай ще чоботи!..

Гаврило — (сіпає за ногу; пан береться за ослона й їздить по хаті). — Коли не злазить...

Шпонька. — Та ну тебе к бісу, ногу одір­веш! (Насилу зняв чоботи й зостається в одних довгих панчохах). — Ви б раді пана в ложці води утопити. Які ти санки запріг? Не придивився хиба, що панові легко й шию звернути? Ти ду­маєш, що у пана шия не така, як у тебе? Ти думаєш, що панові легко пішки ходити? Га?..

Гаврило. — Та хто ж його знав, що таке скоїться! Я про себе байдуже, а ви ж поїхали на санках пана Шила..

Шпонька. — Не згадуй мені його, — хай він тобі сказиться!

Гаврило. — Та я тільки кажу, що завжди з ним їздите й теє...

Шпонька — (з серцем). — Ти знов таки? Геть з очей. Та щоб мені санки були полагод­жені!..

(Гаврило чухається й виходить).

ВИХІД V.[ред.]

Шпонька сам.

Шпонька — (ходить по хаті сердито). — Завжди їздите? Тьху! Я тепер на його, собачого сина, й глянути не хочу! Шпонька, каже, сви­няча... А, щоб тобі заціпило, ироде!.. А ? Я його цілий вік за приятеля вважав... а він, як гадюка та. Тривай, побачимо, хто з нас дворянин ? Плюєш на моє дворянство! Плюнуть і тобі межи очі!. Мій батько, дід, прадід, прапрадід — споконвіку тутешні стовбові... А він хто? — (Ходить) — Який ще з його дворянин? Твій батько пришлець! От що! Я тобі докажу! — (Ходить знов по хаті). — Шпонька... Шпоньку всі знають, кого не спитай!

ВИХІД VI[ред.]

Шпонька й Горпина.

Горпина. — Здрастуйте, добродію! Чи ще живенькі ?

Шпонька. — Здорова була, Горпино! Та так собі, не дуже то... А ти, як ся маєш? Чи ще?..

Горпина. — Та ще, хвалити Бога, живемо, хліб жуємо, та вас згадуємо. Чого це вас, добро­дію, так довго і в вічі не видати; то було що тижня з приятельом, паном Шилом...

Шпонька — (з запалом). — Який він мені приятель? Ворог лютий, чорт!..

Горпина — (сплеснувши руками) — Що це ви кажете, добродію, на пана Шила? Та ви ж з ним з одної ложки, з одної чарки...

Шпонька. — Було колись, а тепер подай мені його — заріжу, застрелю!

Горпина. — Ох, моє лишенько! Таке страшне кажете, та ще проти ночі! Що з вами сталося ?

Шпонька. — А ти ще не знала, серденько, який я сердитий! Е, зі мною не шуткуй; я такий, що бррр!..

Горпина. — Цур вам. Я до вас тепер і підступити боятимусь.

Шпонька. — Ну, тобі, перепілочко, під­ступити безпечно.

Горпина. — Ні, годі; ще й мене застрі­лете! І що й вигадали ? І де б вам з паном Ши­лом посваритися? Сказано — приятель...

Шпонька — (знов з серцем). — Який він мені приятель? Був кажу, колись, а тепер... тьху! Собака от що...

Горпина. — Та чи ви справді, чи в жарт? Я й не второпаю...

Шпонька, — Навспряжки, навіки... — (Хо­дить посатанілий) — Я його засужу того христо­продавця.

Горпина — (сплеснувши руками) — 3 паном Шилом позиватись?

Шпонька. — 3 ним! Хутір продам, а таки того чортячого виродка в саму Сибір запроторю. — (Бє об стіл кулаком). — Побачимо, який ти дво­рянин. Твій батько -- пришлець! От що!

Горпина. — Та з чогож сварка у вас? Як діло було?

Шпонька. — А ось як: — (виймає шклян­ку й нюхає покволом, трошки отишений), — При­ходить до мене сьогодні отой (плює): «ну, каже, рушаймо, пане Йване, на зайців: перша пороша добра”. — «Рушаймо, кажу, який мене біс в хаті держить".. Запріг він санки, взяв я свого Хапая... знаєш ? — (Горпина крутить головою). — Не знаєш?

Настоящий хорт; недавно купив у капитана. Знатна собака: ребро круте, нога дебела, спина колесом Сивий чисто, тільки під черевом біленьке.. я за його дав двадцять карбованців, дві четверті жита, й пшеничного борошна пять мірок.

Горпина. — Господи!.. За собаку — хліб святий ?!

Шпонька, — За собаку ? Якаж собака ? Не кримська, а хорт настоящий... (Нюхає). — Ну, так узяв я свого Хапая, а той — свою Стрілку, кримська погань!.. Ну, сіли ото ми вкупі на сани й поїхали. Гаврило з Хапаєм на ґринжолах... Недалеко й заїхали; перевалили оттут за вигін, на ріллю... коли це зпід коней прись — куций... Я кричу: — «а-ту його, а ту його!" Гаврилко ж мій, чорти б його вбили, десь заґавився, а бісів Андрій з Стрілкою так і насів... У мене аж серце — тьох, тьох, тьох! а в очах тільки мель, мель, мель! Я з санок — за зайцем мерщій, та не своїм го­лосом до Гаврила: «Зарізав, кричу, мене. Спу­скай Хапая"! Насилу дочувся. Дивлюсь: Стрілка дала угонку та й осіла, а заяць як уструже, так і покотив; а Хапай уздрівши, як припустить, як витянеться, мов бич... Господи! Я біжу та кричу: «а-ту ту! а ту-ту”! Уже й гласу й духу нема; а бісове Шило стоїть на санках, та все на Стрілку... Та куди їй? Тільки кива! А мій як допався — зараз од лісу одрізав, тай насів: одна угонка, друга, круть-мель, круть-мель; заяць уже тільки транди бє, а це навперейми Стрілка — так і роз­чипірили. Тільки я власними очима бачив, що мій ухопив, а та паршива тільки на готове наскочила. Так ні! Витришкуватий отой кричить: „Стрілка понесла, Стрілка!"— «Брешеш, кажу, —Хапай"! — «Куди, кричить, твоєму кудлатому барану"! — «Ах ти, кажу, пришлець: та в тебе не хорт, а кішка шо­лудива”! А він: «Мовчи, каже, Шпонька сви­няча»! — «Цить, кажу, Шило собаче»! А він мені: «Геть же з моїх санок к бісу! Плентайсь до дому пішки"! «Як? крикнув я, ти хочеш заста­вити дворянина пішки йти? Та ти хто?! Та я тебе... з начинням44. А він каже: «начхав я на твоє дворянство"! Та по конях! Га? Усі в хуторі знають, що мене, з санок спхнуто... Честь мою за­чіплено. — (3 запалом). — Та я Йото в Сібіряку! Я — не я!

Горпина. Гай, гай! Із за чорт зна-чого, прости Господи, сварку здіймати? За собаку на старости позиватися.

Шпонька. — Що ж я йому коритися буду, чи що? Він мене з санок пхнув, а другий раз і по потилиці зацідить, а я мовчи ? Б], ні! Не на того напав!

Горпина. — Мало чого нема; полаялись та й годі, та й помирилися.

Шпонька. — Як би він не чіпав моєї дво­рянської чести, то б ще нічо... А то ні! Я не по­жалую на його грошей!

Горпина. — Люде кажуть: поли вріж, та тікай од позвів, а ви грішми трусите; тільки славу пустите.

Шпонька. — Не можу я попустити чести: на те я дворянин.

Горпина. — їй Богу тільки "сміху наро­бите, що через зайця глека розбили.

Шпонька. — (Ходить і чуха потилицю; про себе) — Чого доброго, воно тошно будуть сміятись... Так як би ж він не чіпав моєї дворянської чести! — «Начхать, каже, на твоє дворянство*!"..

Горпина — (жартливо). — Та годі, годі, паноченьку мій, сердитись; ви ж добрі. От краще я вам вареничків зварю, або пиріжечків, —той на серці полегшав, як от співають:

Ой, ти милий, не журись, не сварись,
А на мене подивись, подивись!
А я ж таки молода, молода, Коло мене втіхонька, не біда!
Я милому догожу, догожу,
Борщу й каші наложу, наложу;
А в макітру пирогів, пирогів,
Щоб мій милий тільки їв, тільки їв!

Шпонька — (розмяк). — Та ти, голубочко, заговорити вмієш, та не таке діло,.. А от, дай мені зараз чарку вистоялки, бо в мене аж під серцем пече...

Горпина — Та тут лихо, нема ні кра­пельки, чоловік забарився чогось з винниці...

Шпонька. — Ой, горенько моє! Як же це буде? У мене й живіт підвело... Хоч би чарочку одну!

Горпина. — Хіба побіжу на хутір, чи не роздобуду де? (Вибігає).

ВИХІД VII.[ред.]

Шпонька сам, а далі Гаврило.

Шпонька. — Ох, ох, ох! Так якось на серці погано. І іжа на думку не йде (Замислю­ється). — Хоч би пів-чарочки, щоб не нудило! (Підходить до пляшок, перебирає, дивиться на світ, хитає коло вуха й нюхає). А хоч би тобі краплина! От оказія!... Чи не надумався хоч Гав­рило з дому узяти? (Підходить до дверей і одчи­няє трохи). — Гаврило, Гаврило!

Гаврило — (з-за дверей). — Чого?

Шпонька. — Чи ти не взяв з дому го­рілки ?

Гаврило. — Та отам під кожухом у пу­делку; ковбаси та паляниця.

Шпонька. — Я тебе питаю за горілку!

Гаврило. — Хиба ж ми горілку беремо, адже завжди пан Шило...

Шпонька. — Тьху! (спльовує з серцем). — Правда, що він завжди брав добру настоялку... Ох-хо хо! Ні, вже годі, минулося! (Сідає за стіл і замислюється). — Із чого воно в світі коїться оте лихо? Живуть собі люде тихо та любо... Ні ж! Візьме один., та й обидить тебе, зневажить.. здійметься заверуха! Чи є де така губерня, щоб один одного не кривдив ? Чорт ма, мабуть! (Ню­хає). — Ну, та й кортить горілки! (Спльовує), — Оце сидів би я дома, чи в його., та по чарці, по другій... Тьху! Хай йому чорт, аж слина котиться! Ох, правда, правда, лучче соломяна згода, ніж золота звада... (Зажурився і співає):

Пресучая та журба мене ізсушила;
Вона мене молодого із ніг ізвалила,
А вже ж я оттій журбі та й не піддаюся,
Ой, піду я до шинкарки горілки напюся.
Ой, хто хоче меду пить—ходім до жидівки,
А в жидівки чорні брівки, високі підківки;
Шинкарочка ти моя, насип меду і вина,
Та щоб моя голівонька веселенька була.
[Замислюється].

ВИХІД VIII.[ред.]

Шпонька й Степан.

Степан. — (крадеться в двері потиху). — Там у Панаса поламалася вісь, то я Потапа лишив коло бочки, — нехай помагає, а сам ніби-то за віссю, та сюди! Вони там до світа возитимуться, а ми тут на самоті з кралею може до чогось до­балакаємось. —(Озирається). — Та тут хтось є? А, лихо його матері! Ще здається пан з нашого се­ла ? Набреше бува жінці... Краще не здибатись з ним. Полізу хиба на піч та рядном вкриюся. (Нишком злазить на лежанку й вкривається ряд­ном.)

ВИХІД IX.[ред.]

Шпонька й Горпина.

Шпонька — (почув, що Горпина дверима стукнула). Це ти, серденько? А що?

Горпина. —Сказано і крапельки нема ніде, та мій чоловік от-от-от мусить бути, почекайте вже!

Шпонька — Ай-ай-ай! Колиб ти перепі­лочко знала, як мені хочеться! — (Прислухується) А цить, чи то не Панас їде? — (Потирає руки.) От до речі!

Горпина. — (Заглядає у вікно) — Ні, це кіньми, а не волами... (Чути голос: «Дивись же мені, горячими коней не напій!") Це пан Шило!

Шпонька. — Хто? Він? (Бігає по хаті і за­зирає в вікна й двері. ) — Га ? Оце так! Кудиж мені дітись? — (Кричить. ) — Гаврило! Гаврило! Запрягай коня!

Горпина. — Куди це ви, паночку ? Що це ви? Чого тікати? Та й санки ж поломані!

Шпонька — (Кричить) — Не хочу я з тим иродом, христопродавцем бачитись! — (Силку­ється натягти чобіт й скаче по хаті) — Гаврило! Натягай чобіт! Ач, шельмені! Як треба, то й не лізуть! Деж кожух мій? — (Хапається й надіває на виворіт) — Деж та шапка, Господи?!

Горпина. — Та вгамуйтеся, чого ви?

Шпонька. — Ой, лишечко! Іде вже! (Ха­пає очіпка та, не вважаючи, надівав на голову й мерщій в двері).

ВИХІД X.[ред.]

Тіж, Шило та Андрій; за ними Гаврило.

Шило — (увіходить в теплій бекеші, сму­шевій шапці й рукавицях; за ним Андрій з ба­тогом. Шпонька наткнувсь прямо на Шила. ) — Тю! Що це за мара?! Свят, свят, з нами!

Горпина — (регочеться). — Та то пан...

Андрій — (сміється теж). — Кумедія!

Шпонька. — Каторжні! (Засоромившись, одходить і сідає, одвернувшись, кінець столу.)

Шило. — (До Горпини) — Здраствуй, моя рибочко, здраствуй! Що це в тебе, машкара чи що? Ще ж здається Пилипівка?

Горпина. — (Сміється) — Та то жарту­вали... (Шепче на вухо щось. )

Шило. — Дивно! Жінок у шапках бачив, а чоловіків у очіпках ще не траплялося,..

Шпонька — (зриває з серцем очіпка й ки­дає). — Нема вам до мене діла!

Шило. — Хто там ще озивається ?(До Гор­пини. ) — Де це ви такого медведя завели? Ди­віться!

Шпонька. — (Кидається до Гаврила; ски­дає кожух, кидає йому) — Посмієтесь мені на суді! — Все потрачу, а в Сибір запроторю!

Шило. — Ой, ой, ой! Як страшно! Це, їх благородіє: дворянин!

Шпонька. — (Скакує) Дворянин! Так — дворянин! А ви хто?

Горпина. — Та годі вам!

Шило. — І то правда: цур йому! (До Ан­дрія) Принеси мені люльку. Та гляди, цибуха продми, а то я знаю тебе: ти так з сіном і по­даси, Потягнеш, а воно- в горло тобі чорт-зна яка погань лізе.

Андрій. — Та я завше дму. — (Виходить).

Шило. — Дмеш? Глядиж мені, наслинь.

Горпина. — (До Шила) — Якже вас, до бродію, Бог милує?

Шило. — Та поки що йдеться, моя мила: тільки треба купити кадила.

Горпина. — Для чого ?

Шило — (киває на Шпоньку). — А щоб од чортів одкурюватись.

Шпонька — (набік). — Сам ти чортяка!

Горпина. — Жартуєте.

Шило. — Нї, не жартую. А розвелись у нас такі, що з тим дворянством, як дурень з писаною торбою носяться! Ти шануй себе, то й тебе пова­жатимуть, а дворянство оте, як з клоччя батіг.

Шпонька. — Твоє таке й є.

Горпина. — (Тихо) — Навіщо вам та зва­да ? Ви б краще помирилися.

Шило. — (Теж) — Не потурати ж; нехай кирпи не гне! — (До Андрія, що приніс люльку, кисет і кресало. ) — Підкинь же сіна коням, та мірку вівса у хазяйки візьми! (Той виходить) А мені, моя рибочко, принеси оце зараз миску сме­тани, та вкинь туди сиру свіжого, бо мені їсти хочеться, аж тіло труситься.

Горпина. — Добре, добре! Я зараз!—(До його жартуючи. ) — Та помиріться-бо, я за те вас поцілую.

Шило. — О ? Давай завдаток!

Горпина. — (вибігає) — Е, плата вкінці!

ВИХІД XI.[ред.]

Шило й Шпонька, та Степан на печі.

Шило. — (Дивиться й дме в цибух). — Сопе! Щось харчить? (Дме ще дужче).

Шпонька. — (На бік.) — От дме! Й не лусне!

Шило. — (Вибиває люльку об чобіт.) — А може б перше голубочки? Чи не розбилася — (Виймає пляшку, любує.) — Ні, ціла. Ех добра, ця старочка-вистоялочка, аж губи злипаються.. А ну, моя голубочко, моя втіхо; заговори мені лихо! — (Наливає чарку й дивиться на світ.) — А! аж червона; а душить, мов тягне душу па пораду...

Ціпонька — (стиха повертає голову до пляшки й одвертає раптом). — Щоб тебе за живіт потягло!

Степан — (висовує голову з під рядна). — А маттері його чорт, смашна мабудь! (Спльовує).

Шило — (підносить чарку). Ну, чарочка, чепурушечка, пє Сидорова душечка. (Киває на Шпоньку). — Нехай-же нашому ворогові ікнеться, як собака з тину урветься...

Шпонька. — Нехай тобі, ироде!

Шило — (пє й ставить на стіл чарку). — Кха!.. Добра! Мов у животі полоскотала... Ска­зано, голубочка!

Шпонька, — (Позирає й одвертається) — Розносився біс з настоялкою! Аж нутро верне... просто пропаду!

Шило. — Хто пє, той хвалить, а хто не пє, того давить...

Шпонька. — Куди мені од цього розби­шаки дітись! Нападом лізе. (Хоче знов надіти чо­біт, але він не налазить). — А тут тобі чобіт не налазить, хоч розірви!

Шило. — От, тепер би й сметанки; тільки по першій не закусюють. (Наливає). — А по дру­гій пилоб і ледащо, аби було за що! (Піднімав чарку). — Ну, хай же наші дворяне будуть тве­резі, не пяні, а нам сіромам, аби заснути дома..

Шпонька. — Ну, хтож його видержить таку муку?

Шило. — Справедлива животкова, як масло. (Ставить на стіл).

Степан. — (Спльовує). — А, чисто кишки витягне; хоч би рушав далі, а то чого доброго цілу ніч тут прочоломкається з чаркою, то моя справа вийде на кепське...

Голос Андрія — (з надвору). — Геть од наших коней далі.

Голос Гаврила. — Тю! А ти не підходь до наших санок!

Андрій. — Та вони тільки курям на сі­дало.

Шило — (сміється в голос).

Шпонька — (бє кулаком об стіл). Ну, ху­тір продам, всього збудусь, а засужу вас обох розбішак, в кайдани замкну!

Шило — (свистить). — Фю! Фю!...

ВИХІД XII.[ред.]

Тіж і Гаврило.

Гаврило — (вбігає). — Там, пане, той роз­бішака розламав чисто наші санки.

Шпонька — (схоплюється). — Бий його моєю рукою!

Гаврило. — Та ще, каже, підете пішки, бо звикли.

Шпонька — (визвіряється). — А, це по приказу душогубця цього робиться таке безчестя моєму званню? — (Хапає сокиру.) — Бери оцю сокиру, рубай їхні санки.

Шило — (встає). — А ну, спробуй; то я цибухом цим так тебе вріжу, що й твій дурний пан не одліпить...

Шпонька. — Рубай санки, рубай його!

Гаврило. — Ой, Господи! — (Злякався й труситься).

Степан — (підводиться з печі). — От, по­пався в баталію!

Шило — (заміряється). — Тікай, щеня, по­ки не зацідив по голові!

Шпонька — (хапається за цибух). — Бий його, рубай його!

Гаврило. — Ой, ґвалт! — (Тікає.)

Шило — (повернувшись). — А, так ти, так? З тобою по чеськи, а ти бачу по-песьки... Геть!..

Шпонька — (злякавшись). — Не пущу, не пущу! Ой, убє!

Шило — (грізно). — Пусти ж, а то такого, духопелу дам!

Шпонька. — Не пущу! Ой, рятуйте!

Степан — (з печі) — Рятуйте!

(Тягаються з цибухом по хаті, Шпонька ближче дверей).

Шило. — Пусти ж! — (Вириває цибуха, Шпонька одлітає до дверий, а Шило до печі й, розмахнувши цибухом, прямо урізав Степана по лобі.)

Степан. — Ой убив, убив! — (Зривається і прямо під ноги Шпоньці, той упав).

Шило. — Злодій, злодій! Держи! — (Сте­пан виривається, та до дверей, за ним Шило; в двері увіходить наймичка з мискою сиру, а за нею хозяйка з мискою сметани. Степан прожогом збиває наймичку з ніг; та летить з мискою й па­да; Степан у двері, вибиває у хозяйки сметану всю собі на голову; Шило за ним. Ґвалт; усі кри­чать: „Ой розбійники! Лови! Хапай! Злодій!”)

ВИХІД XIII.[ред.]

Шпонька й Пріська. Кілька часу обоє лежать; першою встає Пріська.

Пріська. — Ой, лишечко! Ой матінко! Що ж це таке?

Шпонька — (підводить голову) — Чи я живий, чи я мертвий ?

Пріська. — Ох, не знаю, паночку, не знаю...

Шпонька — (мацає" себе). — Чи я вже на тім світі ? Га ? ? — (Підводиться. )

Пріська. — Не знаю, не знаю! — (Тікає прожогом. )

Шпонька — (схоплюється). — Ні, зда­ється, живий ще? Слава тобі, Боже! Господи, по­мяни царя Давида і всю кротість його! (Озира­ється по хаті. ) На смерть перелякали. (Труситься. ) — Треба буде переполох виливати... Хоч би ча­рочку гомілки, а то пропаду. їй Богу пропаду! (Зобачив на столі чарку, ) Чи ба! Ось і вона! І повна, дале-бі повна! (Підходить і придивля­ється. ) — А справді на колір добра — червону­вата: певне шахраном підкрашена ? (Нюхає.) — Ні, не чуть; а чимсь добрим одгонить.. (Спльо­вує й одходить приспівуючи: „Пресучая та журба") — Тьху! Як кортить, мов перед смертію... наче коти в животі скребуть! Надало ж з оттим чортом — полаятись! Оце б будькались, та будька­лись... (Відходить до дверей, прислухується і при­співує; „мене ізсушила" і далі знов до чарки). — Чи не покоштувати б, га? Трішечки! Він не піз­на! А може його й вбито? (Бере чарку й знову ставить на стіл). — Ні, цур їй! Ще як пійма, то потягне, мов злодія. І принесла ж його нечиста сюди з запіканкою. Та ще й поставив на спокусу. Розбить її к чорту, щоб і знаку не було! (Бере чобіт і заміряється на чарку). — Шкода тільки по­судини. (Опускає чобіт) — Далебі не видержу, так хочеться аж-аж-аж! А ну, тільки язиком умочу, чи справді горілка? (Коштує) Вона! (Облизується) — Як би він моєї дворянської" чести не чіпав!.. Та й я лаяв же; воно може і гріх, що за онучу збили бучу! Га? Випить би, мат-тері його чорт, щоб не кортіло. (Підносить тихо чарку й озира­ється) — Чи пити, чи не пити?.. Аж рука трем­тить, мов на сраженії... (Підносить до рота) — Ех, — один тому час: що буде, то буде — випю! (Перехиляє зразу) — Кха! Мов на світ народився! (Ставить чарку на стіл) — А тепер і ковбаскою закусити. (Бере з пуделка ковбасу й почувши, що хтось іде раптом сідає до столу й весело прис­півує: „Вонаж нене молодого із ніг ізвалила!")

ВИХІД XIV.[ред.]

Шило і Шпонька

Шило — (до себе). — Утік шельменний дід: чисто у сметані, слизько було й ухопити. І який воно чорт? Так і чкурнув геть по полю без шапки! Налякав, бісів син, і хазяйку й наймичку: десь поховались так, що й не знайдеш! (Нишпорить по миснику) — А хоч би тобі шматочок хліба, а тут їсти, аж плач! (Придивляється до чарки) — Ач, як висохла! Мов вилизано! Гм! гм! Це значить підголив, як той москаль! (Моргав на Шпоньку)

Шпонька — (а ні зморгне — одно запи­хається ковбасою)

Шило — Е е-е! Що він трощить там, га? Чи не капосний, випив оце та й закусює. Іще як чвака...

Шпонька — (про себе, голосно) — 3 час­ником таки положили: иншим це до смаку, а мені ні.

Шило. — Щей і дратує! А справді часник чути І.. Що це мені? — (Плює) — Мов три дні не їв.

Шпонька. — Зїм оцю, та там ще якась в.

Шило. — Отже все поїсть: там і пелька, мов прірва... Бач — лига, як Мартин мило...

Шпонька — (ламає друге кільце). — О! З печінкою та з сальцем, оце моя любима!

Шило. — 3 печінкою! А? Чи попросити, чи просто вирвати з рук? А в тім цур йому! Хоч люльку б посмоктать, може чи не перебє? — (Дос­тав кисет і набиває люльку).

Шпонька — (на бік). — От, тепер би хиль­нути по другій. А!

Шило — (креше). — Ну та й охляв, мов щеня в дощ! Аж за печінки тягне! Ет, треба кінця покласти. — (Креше) — Гай, гай! Чи не дурні ми з тобою, пане-брате?

Шпонька — (жуючи). — Може хто й дур­ний, а я ні!

Шило — (виймав пляшку). — Тут ось яка благодать, а ми з тобою надулись мов сичі, та й індичимось.

Шпонька —(закидав оком на пляшку), — Ох, ох!

Шило. — Тут і ковбаса і чарка, а в нас їде сварка.

Шпонька — (дивиться вхітно на пляшку) — Ох, ох!

Шило — Оце б ми як перше: „будьмо, та будьмо", та ковбасці дорогу промочували, а то...

Шпонька — (з під лоба). —А хто ж винен?

Шило — Ти ж почав.

Шпонька — Не я, а ти. Я сказав тільки, що Хапай поніс, а ти й почав: „і брешеш, і такий ісякий" і дворянство зачепив...

Шило. — Та цур йому згадувати; обоє — рябоє. Знаєш що пане-брате? — (Встає і булькає пляшкою). — Помиримось! Чи не гріх такий на старість братерство ламати?

Шпонька —(тихо). — Воно й справді, чи не гріх.

Шил о — (підходить і нюхає ковбасу). — Та ну бо вже, годі! Подивись мені в вічі!

Шпонька — (на бік) — Чи помиритись? Га?. (Встає й дивиться в землю).

Шило — Ну ж, зведи очі! Адже я до тебе встав...

Шпонька — (потиху підводить очі, а далі рішучо). — Помиримось! Нехай йому біс! (Обні­маються і цілуються тричі).

Шило. — Прости мене, мій братіку!

Шпонька. — І ти мене!

Шило. — І вдруге!

Шпонька. — І втрете!

Шило — (бере під руку Шпоньку). —А те­пер, друже мій, ходімо й поклонімося до нашої пляшечки-череваточки: нехай вона зниме наругу, та заллє нашу тугу... (Наливав чарку) — А ну, торкай, покажи ще штуку... Ха, ха, ха!

Шпонька — (сміється). — Хе, хе, хе! Та ну! То, тоді не я, а вона справді вимерзла... — (Пє) — Кхе! а! мов світ піднявся! — (Одламує собі шматок ковбаси).

Шило — (наливає), — І я радий! — (Пє) — А ну давай лишень і зубам роботу. — (Одшма­товує ціле кільце ковбаси) — А то так мене аж жур було обгорнув...

Шпонька — І мені так було смутно!

Шило — А що? Чоловік на одній нозі не ходить, а на двох... — (Наливає).

Шпонька — (бере). —Еге, еге! Оце ти ме­не серденько, як із труни звів — (випиває і ці­лує Шила).

Шило — (наливає;. — А що, пане Йване, Бог любить Тройцю. — (Пє).

Шпонька —(пє). — А так, так, голубчику— (Наливає знову) — А хата на чотирьох вуглах ставиться.

Шило — На чотирьох, іменно! (Пє).

Шпонька — (пяний). — Спасибі, голубчи­ку... — (Цілує його) — Ти такий добрий, а я... свиня...

Шило. — Нехай воно... цур йому! Знаєш що? Бери й Стрілку собі, нехай вона у тебе...

Шпонька. —Ох, братіку, як же ти без хор­тів зостанешся ? Ох, свиня я, свиня я, свиня...

Шило. — Не вбивайся бо...

Шпонька — (починає плакать).

Шило. — Не надривай себе!

Шпонька — (хлипа). — Сирота я, ні брата, ні матері. Один ти тільки в мене й був, та й того зобидив!

Шило. — Бог з ним, годі.

Шпонька. — і для чого Бог сотворив того зайця ?

Шило. — I-і! не руш! Бог усе зна! (Ці­луються).

ВИХІД XV.[ред.]

Тіж і Горпина.

Горпина — (з опаскою одчиняє двері). — О! Цілуються!

Шило. — А, Горпино! Іди, не бійся тепер.

Шпонька. —Минулося вже, серденько, ми­нулося І

Горпина. — Хвалити Бога! А я йду та й сама не своя: такого ляку нагнали, а надто тим злодієм.

Шило. — А ну, признавайтесь, кумо, якого чорта на печі ховали ?

Шпонька. — Еге, еге, ціпонько!

Горпина. — Кого я ховала? Нехай він вам сказиться!

Шило. — Так і повірили! А чого він ле­жав на печі ?

Шпонька. — Еге, на тепленькому, гор­личко моя!

Горпина. — Чого ? — (крізь сльози) — Що це ви на мене вигадуєте, панове? Як вам не гріх?

Шило. — Та ми жартуємо: дід якийсь був, у бороді...

Горпина. — Дід, кажете ? Та це чи не Степан? Він з небожем заїздив' оце.

Шило. — Ну, буде ж по середах згадувати: весь у сметані, так і чкурнув; обмерзне поки до­біжить!

Горпина. — (сміється). —Котюзі по заслузі!

Шпонька. — А оттакій кішечці манюсень­кій? У! (Підморгує).

Горпина. — Не забувайте й ви сметани!

Шпонька. — Хе, хе, хе! Поки до сметани, випємо краще на радощах.

Шило. — Випий з нами Горпиночко. (На­ливає).

Шпонька. —І ми коло такої куріпочки-пе­репілочки помолодшаємо. — (Бадьориться)

Горпина. — (Приймав чарку до рук) — Я така рада, що втишилась звада! Ну, дай же, Бо­же, щоб заснуло лихо, а між вами, щоб було ти­хо. — (Пригублює).

Шпонька. — (Одхиляє чарку). — Нуб-бо, пошукайте дна в чарці?

Горпина — (кривиться). — Пекуча! — (Знов одпихає трохи).

Шило— (Одхиляє чарку) — Хиба лишаєш на сльози, чи що?

Горпина. — Та я й упюсь. — (Пє!) — Ху, нехай їй цур яка, аж у голові закрутило.

Шило. — Заспівай тепер нам, знаєш, такої, щоб і хата заходила,

Горпина. — А будень-гріх!

Шпонька. — Та ну-бо, перепілочко, на ра­дощах.. — (Наливав й пє) — На веселощах...

Горпина. — 3вами тільки гріха доскочиш!

Шило. — То ваша сестра до гріха при­водить.

Горпина. —Тільки на жінок лихо звертаєте, а що б ви без нас робили, га?

Шпонька. — Ох, і не кажи, ціпонько! Про­пали б! Пропали б!

Шило — (сміється). А може б що й приду­мали.

Шпонька. — Не придумали б, не приду­мали б... Сказано — премудрість.

Шило. — Годі, зачинай, Горпино!

Шпонька. — Заспівай-бо!

Горпина — (співає):

Коли б мені Господи,
Неділі діждати. (bis)
Сюди туди й он куди,
Неділі діждати...

Шпонька та Шило. — Сюди туди, он куди і т. д.

Горпина —

То б пішла я
До роду гуляти! (bis).
Сюди, туди і т. д.

Шпонька та Шило. — Сюди, туди, он куди.. і т. д,

Горпина —

А у мене увесь рід богатий,
Будуть мене часто частувати!
Сюди, туди, он куди і т. д.

Шило та Шпонька — Сюди, туди, он куди...

Горпина —

А я буду повну випивати (bis)
Сюди туди і т. д.

Шило та Шпонька. — Туди, сюди, он куди... і т. д.

Шило — (схоплюється й починає співати, пританцьовуючи); —

Отак чумак дочумакувався,
Скинув штани, та й у боки взявся
Ой, чумаче, голубче!
Чом ти не робиш як лучше?

Горпина —

Чужі люде конопельки сіють,
А наші у мішечку пріють!
Ой ти чумаче... і т. д.
(Танцює з Шилом: Шпонька підспівує на губах, підхитуючи плечима й головою).

Шило —

Та чужі люде конопельки мочать,

Горпина —

А наші десь свині волочать!
Ой, ти чумаче, і т. д.

Шило. — Ех, пане Йване, покажемо їй, які ми старі! — (Починає садить гопака; Шпонька схоплюєся теж танцювати на в присядки, держу­чись тільки за ослони, щоб не впасти).

ЗАВІСА ТИХО СПАДАЄ.