20-40-ві роки в українській літературі (1922)/Амвросій Метлинський/Глек

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Посвящено Грицькові Основ'яненкові.

Йшов Глек Петро уже пізненькою добою
Від панотця та й так балакав сам з собою:
„Ні, ні, паноче, ні! щоб помилився
Та не в своїй я хаті опинився…
Ні, ні, сього не буде вже зо мною!
Доба, бач, пізня… та й сею добою,
Хоч трохи, бач, і випив, сількось! дочвалаю
Таки до хати… вже і мріє із-за гаю!
 Ось божії на небі зірочки,
 Мов на Великдень в церкві свічечки,
 Дна за другою блись та блись,
 А далі всі і занялись!..
А онде й молодик! Здоров був, молодиче!
Еге, чи він то чує, як його хто кличе?
 Заліз собі за хмару та й куня! —
 Та детсе я? Отсе іще пеня!
 Он-там щось бовваніє мов стіжки…
 Так не стіжки… е, бачу, могилки!
 Се гробовище, бачу! онде мріє
 Й зелений хрест. — старий там сотник тліє!
Та що то був з його́ колись за чоловік!
І довго жив: таким дай Боже й довгий вік!
 В неділю, в свято спозаранку
 Отсе ворота і оддзяпить:
 Іди, іди, хто тільки втрапить, —
 Є всякому горілки чарка.
Й усе! Е, вже таких, мабуть, нема на світі!

Хоч так-таки перебери в усім повіті,
Хоч з свічкою шукай, нема таки, нема!
А вже ума того було в нього́, ума!..
 А осьдечки й Семей Патика,
 Хоч голова була й велика,
 Та розуму вділив Господь їй трохи;
 Все жінки було слуха він Явдохи!
 Чи до людей піти, чи жито жати,
 Чи то другая де-яка робота, —
 Усім Явдоха вже розпоряжає!
 Ну, так що вже не вийде було з хати,
 Не тільки щоб без жінки за ворота,
 Воно-б то й чудно, а в людей буває! —

 Е! не такий був Опанас Куліш!
 То, бачиться, лежить він в ліву руку
 Голінний вдався на усяку штуку:
 Чи віз, чи колесо, чи то леміш
 Полагодить тобі, або сокиру, —
До його йди; він вже такий… хоч що утне!
З біди не раз визволював він і мене;
 Та йшли до його із усього миру!
А його жінка ще к тому й знахорювала,
Та таки так, що де-кому і помагала.

 Побеля його і Юхим Стонога:
 Так ні-завіщо згинув він, небога!
 Поки не зстарівся, було завзяття,
Була худобинка, — і люде поважали;
 А як на старість поховав він зятя
Й дочку, так таки те, що від печалі.
Та й так, – від чого, хто його вже знає, —
Що-дня, сердега, він в шинок, було, чвалає…
Не те, щоб сам він пив, — він і людців частує,

Так бач, було вже дуже часто чимчикує!
 А далі ні на віщо звівся…
 Зимою якось запізнився, —
(Та і лиха-ж була година!)
Закляк сердега в хуртовині…

Он — там, беля верби, Олекса Шпичка:
Русявий чоловік, а хата невеличка,
І по сусідству жив, — кумедний чоловік!
Ну так, що в вигадках пройшов його ввесь вік
І видумав він на своїм віку чимало,
Та все за ним собі в могилу почвалало!
Отсе було сидить він в мене або в кума.
Всі торохтять, а він тихесенько… все дума!
А там, гляди! по-своєму млин і змайструє:
„Та се не млин!“ з розумних де-хто було каже;
„Ні, ні“… Москаль народові було толкує.
А млин тобі, як дьогтем він його підмаже,
Як піде було драть, — і вітру мов немає. —
Дере він, крилами як той орел махає!
Отсе майстри: „навчи, будь ласкав!“ та з поклоном!
А він: „От бо-зна що! хіба воно так трудно?
Подумай лишень сам! хіба подумать нудно?
А вже навчить не вмію! бий хоч макогоном!“
Не тільки те, — й узла по-нашому не звяже,
А все по-своєму: „На те і розум!“ було каже, –
„Тче і павук таку, як батько, павутину!“
Таківський був! Одже пішов у домовину…

 В отсім кутку Лящі: їх на селі
 Було не трохи; одже всі в землі!
Один із них… Павло… так той аж в монастирь
Пішов до Київа, та й у ченці постригся:
Спасенний чоловік!.. вже може й присвятився…

Як зійдуться було та як почне псалтирь, —
 Е, вже письмо, покійник, знав він дуже!
Воно, хто його зна, що він таке читає,
Так сльози котються, й мороз всього проньмає…
 А він собі чита, — йому й байдуже!
Як в Київ раз пійшло наших з села чимало,
 З ним бачився наш Федір Покотило:
„Не те (казав) вже і в ченцях, як то бувало!“
 Урем'я-б то усе переробило!..

 Всі полягли! Садки, ставки і хати,
 Й діто́к покинули, хто був жонатий… —
 Тут матінка моя й покійний батько:
 Од них малим зостався я, й мене
 Приняв Михайло Квач, покійний дядько:
 Його за те Бог в царстві спом'яне!
Е, вже таких нема, вже вивелись меж нами!..
Він з Запорожжя був, та як було почне
Про старину… вже вивелись такі меж нами!..
Він взяв мене, довів до розуму, женив…
Бог дав було й діток, та в світ пустив
Не на́довго… і жінку розлучив зо мною…
Уп'ять я на́ світі зостався сиротою“…

Так Глек старий балакав дуже, далі тихше.
А там замовк, схилився на могилу…
До церкви вранці йшли, — до його, він не дише:
 Взяли та й положили в домовину.