20-40-ві роки в українській літературі (1922)/Амвросій Метлинський/Покотиполе

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

В-осени ми тряслись в таратайці в село:
Вже на нивах нічого тоді не було.
Тільки що покотиполе вітром несло.

Отто з дідом тряслись: воно все, бач, не пішки!
Сам покійник держав, далі дав мені віжки:
Тютюн вийняв, та й люльку повненько напхав,
Запалив, в зуби взяв, розкурив та й казав
(Коли схоче, розумно старий було каже):

„Ось послухай, малий! Як що в серце заляже,
Коли хоч, щоб не визнав того чоловік,
Не кажи і билинці, не тільки що жінці:
Бо в жінок, знає світ, дуже довгий язик…
А по-моєму, лучче не мов і билинці!
Отсе раз! а ще й те, що від кари лихий
Не втече: таки Бог покарає святий.
Хоч зайшов-би, де й вітер не здума повіять…
Так по-моєму, лучче лихого й не діять!

В-осени два товариші із заробітків ішли.
А один із них був чоловік не хороший:
Він товариша вбив, щоб загарбать його гроші.
Те сподіялося, як жнива вже пройшли
І у полі з людей не було нікогісінько;
Як на поміч зарізаний кликав, стогнав,
Тільки вітер озвався, що в полі блукав.
З покотиполем мчався по ниві пустісінькій.

Уміраючи, їм він казав-завіщав,
Щоб од помсти не втік той лихий чоловік…
От і другі жнива вже прийшли через рік.
Мужик з жінкою в полі якось запізнилися.
Коли се мужикові причудився крик:
Покотиполе по́-полю з вітром котилося!
Він іспершу злякався, далі засміявся,
Та й не стерпів і жінці своїй він признався
(Бо вже в полі з людей не було нікогісінько):
Каже, „кликав на поміч на ниві пустісінькій“…
Через три дні село уже знало, й не втік,
І від лиха не втік той лихий чоловік…
Бо в жінок, знає світ, ду́же довгий язик!“

Віжки в мене узяв, потряслися в село.
А на нивах скрізь пусто та пусто було,
Покотиполе вітром несло та гуло.