20-40-ві роки в українській літературі (1922)/Левко Боровиковський/Маруся

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
20-40-ві роки в українській літературі
під ред. Олександра Дорошкевича

Левко Боровиковський
Маруся
(Левко Боровиковський)
• Інші версії цієї роботи див. Маруся Київ: Державне видавництво України, 1922
 
БАЛАДА.

З вечера під новий год
 Дівчата гадали:
Вибігали в огород,
 В вікна підслухали;
З тіста бгали шишечки;
 Оливо топили;
Слухали собак; в пустки
 О́-північ вихрили;
Віск топили на жарку
І з водою в черепку
 Долю виливали;
Бігали на шлях вони:
З приказка́ми в комини
 Сужених питали.

Темно. Місяць над ліском
 В хмари завернувся…
Пригорнувшись під вікном
 Рюмала Маруся.
„Ти-ж, сестрице, ти чого
 З нами не гадаєш?
Під віконечком кого—
 Відкіль виглядаєш?…
Встань, голубко, не журись:

Вийди з хати, подивись,
 Де каганчик світить
Відтіль буде милий твій…
Під віконечком постій —
 Слухай, хто одвітить“…

— „Ох, сестриці, як мені
 З вами ворожити:
В дальній милий стороні,
 Як без його жити!
Год минув — а все не чуть
 Де, чи жив мій милий?
Дні, неділоньки пливуть —
 Світ гіркий, остилий!
Слова, вісточки нема:
А без любого сама
 Горе я горюю!
Де-ж мені його найти?
Що робить, куди піти?
 Де я помандрую?“

В хаті каганець блищить;
 Жар під піччю тліє;
Повна мисочка стоїть —
 Віск Маруся гріє.
Ну, Марусю, загадай.
 Віск на воду вилий;
Що там виллється — пізнай,
 Як живе твій милий:
Чи живе він, чи мертвець,
Чи з тобою під вінець
 Піде з старостами:
Звяжуть руки рушником,
Коло столика кругом
 Обведуть з свічками…


Віск шкварчить — а в серці тьох!
 К печі підбігає;
Ухватила черепок —
 В воду виливає…
Тихо в хаті; під кутком
 Раз цвіркун цвірінькнув.
Північ: тричі під вікном
 Півень кукурікнув;
А Марусенька дрожить:
Страшно, страшно ворожить,
 Труситься небога;
Слуха — мов що в хату йде,
Мов балака, мов гуде…
 Рипнуло в порога…

Що-ж Маруся? — На воді
 Плитка воску плава.
І дівчинонька тоді
 На ній прочитала:
Домовина, хрест, свічки,
 Заступ, дві лопати,
Пояс, яма, рушники,
 Мара, склеп дощатий…
„Горе, милий мій — мертвець!“
Загасила каганець —
 Дівка лихо чує…
Сіла, бідна, у вікна.
Серце б'ється, серце зна,
 Серце щось віщує…

Це! — Під хатою скриплять
 Санки на причілку:
В двір; бояри гомонять —
 Їдуть сватать дівку.

Тихо дверчики скриплять.
 Молодий уходить:
„Піп нас жде, свічки горять“
 (Дівчині говорить):
„В церкві вже ревуть дяки,
Ждуть світилки, ждуть дружки,
 Ждуть хустки весільні“.
За вгородом санки ждуть,
Коні-змії з серця рвуть
 Поводи ремінні.

Сіли в санки: коні мчать,
 Аж іскрять ногами.
Полозочки аж шумлять,
 Сніг летить клочками;
Ззаду так як дим курить,
 Степ кругом синіє,
Місяць із-за хмар блищить,
 Тілько-тілько мріє.
Серце в дівчини дрожить:
„Що-ж мій молодий мовчить?
 Забалакай, милий!“
Ні півслова, все мовчить
І насупившись сидить —
 Так, як глина, білий.

Коні по полю летять:
 З поля вітер віє;
А навітшиб — гін за п'ять —
 Церква бовваніє.
Двері вихор відхилив;
 Люди в церкві; тліють
Ставники і від кадил
 Тілько-тілько мріють.
Серед церкви чорний гріб

І над ним співає піп:
 „Буде вічна пам'ять!“
Гірше дівчина дрожить;
Коні мимо; все мовчить.
 Блідний милий в санях.

Завірюха піднялась:
 Рветься сніг клочками;
Чорний ворон раз-у-раз
 Кряче над санками:
Чорний ворон не добро
 Дівчині віщує!
Лихо в душу залягло,
 Лихо серце чує.
На́ полі огонь блищить:
Між заметами стоїть
 Хутірок чималий:
Коні швидше понесли,
Дим ногами підняли —
 К хутору примчали.

Прилетіли до дверей,
 Зупинились, стали:
Коні, санки, молодий —
 Як у воду впали!
Сипле сніг — як з рукава;
 Крутить завірюха;
В полі вітер завива,
 Надуває фуга…
Їй вернуться? — Шлях пропав!
От, каганчик заблищав —
 І, перехрестившись,
Двері тихо відвела,
Поподумала, ввійшла,
 Богу помолившись.


Що-ж найшла? — Мертвець лежить —
 В головах у тіла
Свічка воскова горить —
 Дівка обімліла!
Перед мертвим на столі
 Образ — Божа Мати…
Страшно в хаті буть самій,
 Страшно кидать хати!
В полі вітер все свистить…
Дівка блідная стоїть —
 Богу помолилась.
Страшно підійти к столу.
Перед припічком в углу
 Тихо прислонилась.

Вітер стихнув, все мовчить:
 Буря утихає;
Свічка тілько що блищить
 Свічка догоряє.
Темно в полі; в хутірку
 Змовкло, заніміло;
Сумно в хаті… цс!.. в кутку
 Щось залопотіло —
Мов-би вітер зашумів.
Глядь — із покутя злетів
 Голубок біленький:
Крилечками замахав,
Дівчині на груди пав,
 Пригорнувсь легенько.

Змовкло вп'ять усе кругом…
 Блідная Маруся
Глядь — під білим полотном
 Мертвий повернувся…

Впало полотно: мертвець
 (Тварь — темніша ночи)
Звився; на́ лобі вінець,
 Відімкнулись очи…
Хоче ноги розвести,
Хоче мертвий розплести
 Руки омертвілі:
А Марусенька? — Дрожить:
Лихо близьке, а не спить
 Голубок біленький.

Стрепенувся, розвернув
 Крилечка легенько.
К мертвому на стіл порхнув
 Сів на нім тихенько:
Застогнав, заскреготав
 Білими зубами,
На Марусю загарчав
 Тихими словами.
Знову мертвий побліднів,
З столу голуб ізлетів —
 Дівка пригляділась:
Хто-ж? — „О, Боже мій святий!“ —
То Марусин молодий —
 „Ох!“ — і пробудилась.

Де-ж? На лаві, у вікна,
 В хаті, де гадала,
Де, задумавшись, вона
 Вчора задрімала.
День сіріє; за ліском
 Жовтий місяць зникнув;
Тричі ранній під вікном
 Півень кукурікнув.
А Маруся не встає

Їй покою не дає
 Сон: щось серце чує…
—„Ох, чого-ж то ждать мені:
Жив мій милий, чи в землі—
 Що мій сон віщує?“

Так, як вкопана, сидить
 Під вікном небога
І в кватирочку глядить
 В поле, де дорога:
Скрізь сідий туман наліг
 На широке поле;
А в садочку іній ліг
 На дерев'я голе…
Коні через мерзлий сніг
Санки мчать; з-під кінських ніг
 Дим піднявся білий:
Їдуть, їдуть до воріт.
В санках парубок сидить —
 Хто? — Марусин милий!

Що-ж, Марусенько, твій сон? —
 Суджений з тобою!
Із далеких він сторон
 З серцем і любов'ю
До дівчини прилетів:
 Піп вас обвінчає —
Вибірайте старостів,
 Хай музика грає.
Русу косу розплітай,
Хусточки́ заготовляй, —
 Під вінець ідіте!
Заготовте рушники.
Заспівають вам дяки
 В церкві „многа літа!“.
4–6/II. 1829.