20-40-ві роки в українській літературі (1922)/Павло Білецький-Носенко/Гуси

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

 Із панського двора гевальськеє хлоп'я
Погнало улицей гусей на вигон пасти:
Дарма, що біднеє, мов теє-ж гусеня,
 А раде, що й воно дождало власти:
 Здоровою лозиной
Латало, як попав, отой швадрон гусиной.
 Велике діло—власть!
 Вона не то хлоп'ят—
Пишить людей. Чи мні-ж за це хлоп'я винити?
Дак гуси ті не так ізволили судити:
 Панка зустрівши на шляху,
Йому жалілися на хлопцеву пиху:
„Де можна ізнайти гусей, як ми, бездольній!
Хлоп'я, геваленко, лозиной нас стягає,
Ще й паші не дає повольній.
Да нас, як поросят, куди схотів ганяє;
Не тямить йолоп цей, що наш шляхетський род
Ведеться од гусей, що римський чтив народ.
 Що Капітолію спасли од Бренна
І пам'ять їх на-вік в історії священна:
 В честь їх був установлен ход“.
— „Я чув, а вас за що хотіте, щоб вважали?“—

Спитав панок у цих — „Да наші предки“… — „Чув,
 Як ще у школі був;
 А ви самі якую пользу вта́ли?“
 — „Да наші предки Рим“…
 — „Тю на дурних! 'дже чув;
 Да ви прославилися чим?“
 — „Да ще нічим“. — „За віщо-ж поваження?
Воно й довліє їм; хто бришка дідовським,
 То й хлюбиться чужим,
А ви, небоги, ще лиш гідні на печення“.



Цю приказку ясніш ще-б можна столковать.
Мовля Крилов, дак гуси зашиплять.

Примітки: Брен — ім'я гальського ватажка, що, на підставі переказів, у IV ст. до Р. Х. за малим не забрав Рима з Капітолієм і ніби-то тільки гуси врятували римлян. Хлюбитися — пишатися.