20-40-ві роки в українській літературі (1922)/Павло Білецький-Носенко/Мудрець да старшина войськовий

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

 Колись за гетьманщи́ни
 В спасенной Україні
Старшина добрий жив в своєй сем'ї
Із долей; мав всього — і статку і землі,
 Здоров'я й поваження.
 Раз на Різдво із поздравленням
До його встряв мудрець (як був Сковорода).
 Таких тепер дасть Біг, а далебі — шкода.
 Пан рад йому й завів з ним розговори.
Як сам розумний, він того уподоба́в,
Учився од нього, чого ще не чував.
Із навіженств людей з ним реготавсь до вмори
 Як кілько дней мудрець у пана погостив,

Зобрався знову в путь і за спину надів
 Доріжній клунок.
Старшина дав йому шухлядку в подарунок
 І каже, що в ней є алмаз.
— „Не треба мні, казав мудрець, я всім довольний.
Я не кохаюся в тому, мов який князь;
Сам бачиш — я здоров, як птах у небі вольний.
А з голоду в людей ніхто не пропадав.
 Коли людей і сам не руйнував“.
Пан старшина незчувсь од дивування,
 Й прохав у жарти в мудреця,
 Щоб він сховав його давання
 Для найдурнішого глупця.
Мудрець узявши йде, і зграя навіжена
Йому назустріч пре, що ступить тільки шаг.
Не треба тут було лихтарні Діогена,
Бо дурней аж кишить в селі і города́х!
 Який-же з них дурніший —
Не швидко розбере і самий розумніший;
 Морока мудрецю з алмазом тим,
 Сам ледве не зробивсь дурним.
„Ось, дума, поплетусь в гетьманськую столицю.
 Там хутко збуду цю дурницю“.
 Приходить. — Чує грук гармат,
У накри довбиш б'є, а сурмачі труб'ять.
 Во всіх церквах дзвонять.
 Народ гукає п'яний.
— „Чого-т-се, друже? — він у першого спитав.
Народ мов іздурів?“ — „А це-ж гетьман обраний,
Бачш, їде з булавой! Що т'се рейментував,
 Того трохи не вбили,
 А били, кілько захотіли
Да вже в Московщину на вік запропастили“.
— „А глянь-же, йон-же глянь!“ Мудрець зараз пізнав

Свого добродія у новому гетьмані
Й зіпа́є: „Стій, здоров, ясневельможний пане!
Чи ти-ж мене пізнав? Як бачу, ти вже й князь!“
— „Здоров, мій друже! що, а де бак той алмаз?“
Спитав його гетьман. — „Я з ним тепер ні гадки.
Ти нагадав було мені клопот,
Нехай лиш трошки цей оступиться народ;
Ось той алмаз, — возьми, гетьман, свої вигадки;
Не можна од тебе дурнішого знайтить:
 Ти ха́липу собі надів, обріть“.[1]

Примітки. Мова перводруку значно відрізняється від сучасної літературної мови: халипа (зам. халепа), обріть (зам. оброть). — Лихтарня Діогена — відомого грецького філософа (IV ст. до P. X.), що мету життя вбачав у цноті, а цноту — в аскетизмі; з лихтарнею він шукав дійсно цнотливих людей.

  1. Текст взято з видання: „Приказки. Скомпоновав Павло Білецький-Носенко“. В чотирьох частях. Київ, 1871.