Boa Constrictor (1907)/IV
| ◀ III | Boa Constrictor IV |
V ▶ |
|
Сонце починало хилити ся з полудня. Його горяче промінє сипало ся іскристим дощем на бориславське підгірє, розсипаючи ся по сугорбах сїрої глини, видобутої з глубочезних ям, розпалюючи тонкі, дротяні линви навинені на корбах, заломлюючи ся і мигтячи всїми фарбами веселеки на калюжах густої кипячки. Тягло душним, нафтовим сопухом. Мелянхолїйно поскрипували корби, якими спускано робітників у глубінь або добувано з низу леп у кіблях. Поміж ямами вештали ся тут і там дозорцї; біля корб стояли робітники і раз у раз то згинали ся в низ, то підіймали ся в гору, крутячи корбами; вся праця заховала ся в глубінь землї, там у тїсні, темні ями, де блимали лише маленькі лямпочки, а заморока глухо булькотїла в підземних жилах.
Тут і там поміж ямами здіймали ся кошари або великі шопи, що були складами робучих знарядів та добутого матеріялу. Тут звичайно й самі робітники спочивали дожидаючи своєї черги — йти в яму. Робили день і ніч, на „шихти“, кожда шихта по шість годин. Виробивши шихту одні робітники виходили на верх, а инші йшли на їх місце на дно. При корбі один робив звичайно три шихти, тобто 18 годин без упину; молоді хлопцї, яких найчастїйше уживано до сеї працї, в перших днях блювали від завороту в голові при тій роботї і часто падали знесилені, поки дозорець копняком не доводив їх до притомности.
— Не лежи, пся твоя мать! — кричав дозорець. — Хочеш у ямі хлопа задушити? Дуй свиня за штири шістки!
І хлопець хапав ся знов за корбу, якою млинковано повітрє з гори до ями, щоб виперти відтам удушливі нафтові сопухи.
Дзїнь-дзїнь-дзїнь! Дзвінок з ями. І два парубки хапають ся за иншу корбу, що стоїть на двох стовпах над ямою і починають тягти в гору відро. Одно йде в гору, друге рівночасно в долину, і поки тут одно випорожнять, друге в низу наповняють. І так далї, також без упину вісїмнацять годин.
Герман із сином ішов поміж ямами, поміж довгими рядами отих корбарів, що раз у раз мов автомати хитали ся, мірно кланяючись у пояс і знов простуючи ся. Їх видно було скрізь, куди оком глянь. Звиш десять тисяч ям на широкій левадї прозваній Новим сьвітом, було в руху, і вся та левада виглядала як велика нива покрита отакими розхитаними людьми. Якийсь сонний, понурий дух лежав над левадою. Лиш деде в кошарах цюкали теслї лагодячи нові цямрини для ям; у шлюсарнї біля Домсової фабрики пищать і свищуть циркулярки, острячи знаряди до лупаня каменя, який декуди попадаєть ся в ямах; дим чорними стовпами стоїть над дахами дестилярень на Волянцї, і там, коло тих дестилярень чути гамір і крики робітників, фірманів та факторів. Герман з залюбованєм роздивляв ся по крайобразї, що для ока не проявляв нїчого принадного крім хиба темнозеленого Дїла, який закривав західну і південну часть обрію. Для нього сей крайобраз був найлюбійший з усїх, бо з нутра сеї землї плило його богацтво. Зашкірна нафта вже давно вичерпала ся, треба було йти глубше; тут появили ся богаті поклади воску, з якого Герман надїяв ся великих зисків, маючи вже звістку про спосіб його чищеня. Треба буде будувати для сего нову дестилярню, ну, та се не біда. Аби тілько докопати ся богатших жерел кипячки та покладів воску, аби тілько пустити дїло в більший рух! Оттой сонний супокій, що лежав над Бориславом сього лїтнього пополудня, дуже не сподобав ся йому; він рад би був, щоб тут стояв гамір, клекотїло житє, вештали ся купи народу. Адже се жерело сьвітла на ввесь край, жерело промислового руху. Не вже все в Галичинї мусить іти так сонно, мляво, так якось по патріархальному, немов би тим людям усе на світї було байдуже?
— Тате, чуєш? — промовив Дувідко.
— Дзвінок із ями. Ну, щож у тім дивного?
— Алярмовий дзвінок!
Дзвінок над найблизшою ямою зазойкав нагло якимось розпучливим голосом і нараз затих. До ями підбіг дозорець.
— Що там таке? — запитав тих, що крутили корбою.
— Не знати. Відро не йде.
— Обвалила ся яма.
І дозорець живо накинув на себе пояс безпеки, засилив його за линву і вступив у відро.
— Спускайте! — мовив до тих, що стояли при корбі. За хвилю щез у пітьмі, лише сьвітло лямпки, яку мав при поясї, мов червоний червячок мигало інодї з глубокої пітьми і знов щезало в нїй.
Уже десятий, уже двацятий, трицятий, сороковий сяжень. На пятьдесятім сиґнал — тягти назад.
— Що там таке? — запитав Герман дозорця, коли сей появив ся на сьвітло.
— Завалила ся, — сказав він коротко. — Нафта виперла стїну і залила все до самого споду. Двацять сяжень криницї.
— Ну, слава тобі Боже! — мовив Герман. — А бє ще жерело?
— Сильно бє. Бачите, я до половини мокрий, поки підтягли. Ще хвильку, булоб і мене залило.
— А копач?
— Ну, що про нього й балакати! — І він махнув рукою.
Герман також махнув рукою і пішов далї. Що значить копач, коли нове жерело нафти відкрило ся! Що значить одно житє людське, а хоч би й сотки й тисячі їх, де ходить о отворенє нових жил земного богацтва, з яких попливе користь на многі поколїня! Зрештою копач погиб через власну необережність — чом не сіґналїзував швидше? А в тім хто там буде питати за копачем! Пусте дїло! Не він перший, не він і остатнїй.
І Герман ішов далї. Нинї очевидно щастило ся йому, бо з кількох ям подоходили до нього вісти, що показали ся надзвичайно богаті жерела нафти. Він рад був тому, та про те в кождій кошарі докладно переглядав рахунки, копальняні знаряди, млинки, линви — любив порядок і точність. І робітників розпитував, чи не кривдять їх дозорцї.
— Та що нас мають кривдити, — сказав один зачорнений як дїдько, що тілько що вилїзши з ями лежав на землї і важко дихав. — Най Бога просять, аби ми їх не кривдили, бо з нами нема що зачіпати ся.
В кошарах, при огнищах, що розпалювали ся на ніч та тлїли й весь день, де робітники курили люльки та варили собі страву або пекли бульбу, йшли між ними веселі та свобідні розмови. Одні оповідали про свою домашню мізерію, про сварки в родинї, про процеси та військові екзекуції по селах. Инші згадували залюбки про давнїх опришків, що мстили ся на злих панах, оповідали дива про Довбуша, що скрізь позакопував скарби, про велетнїв, що став на однім версї і відси подавав топір другому, що стояв на другім версї. А всї вони хвалили собі Борислав.
— То наш тато, наш опікун! — говорив один копач. — Що менї тепер пан і його окомон! Я їх і знати не хочу і на роботу до них не піду. Я тут маю римський, а при камени й півтора римського на день, а у пана за день косовицї по штири шістки. І навіть горівки не дасть. Най собі шукає дурних.
— А в йиму не лєчно лїзти? — питає якийсь патлатий Гуцулик, що недавно прибув у „Буриславку“ та не міг іще відважити ся лїзти в яму.
— От дурний! — відповідає копач. — Чогож має бути лячно? Робота як робота.
— Але може обвалити си або кипєчка заллє, йик вібухне, — мовить Гуцул.— Овва, та що з того! Смерть як має постигнути чоловіка, то постигне, хоч ти й за піч сховай ся. Адже нас тут працює зо пятьдесять тисяч, а як десь коли одному чи двом притрафить ся нещастє — овва! Чого тут лякати ся!
— А ти вважай, — кидає своє слово инший пикаючи люльку, — що ти тут свобідний як птах. Батько тебе не лає, мачуха не пилить, нїхто тобі в ложку не заглядає. Що заробиш, то твоє, робиш собі з тим, що хочеш.
— У мене жінка й дїти, — відмовляв Гуцул, — менї аби заробити на податок, тай до дому.
— То лїзь у яму, бо так на верха при корбі не швидко заробиш.
— Відав, шьо мусю, — мовив Гуцул, — хоч бою си, ой, мамко моя, йик бою си тої йими!
Всї присутні сьміють ся, а Гуцул пикаючи люльку все повторяє: Бою си, тай шьо ми зробиш! Все ми си здає, шо йик у ню влїзу, то вже бірше світа не побачу.
Герман проходячи по при ями нераз залюбки підслухував такі розмови і всьміхав ся. Сеж було сьвідоцтво тих простих людий про добродїйства нового елєменту в їх житю — промислового руху. Він дає їм можність вийти зі старої тїсноти та безрадности патріархального житя, пізнати більше сьвіта, розвинути свою волю. Що з того, що сотки, тисячі їх погинуть або зведуть ся нї на що! Без того нїяка переміна в суспільному житю не відбуваєть ся, тай без того чи меншеб їх пропало в домашнїй глуші? Герман був чоловік практичний, далекий від усякого сантименталїзму. Як ґенерал в часї битви бачить тільку свою мету і стараєть ся осягнути її, хоч би кілько його людий упало, так само й він при своїх промислових спекуляціях. Дбати про якусь особливу забезпеку робітників, про те, щоб стїни ям були солїднїйше оцямбровані і не валили ся, він не вважав себе в обовязку. Най про се дбає полїція! Як вона накаже, то я й зроблю, а так на що менї зайвого кошту? А робітники все знайдуть ся.
Ось зміна шихти. Зазойкали дзвінки по кошарах, і з ям почали витягати копачів. Вони були звичайно цїлі мокрі від поту і виринувши на сьвіт довго видихували ся після задухи, яка не вважаючи на помпованє повітря з гори стояла особливо в глубших ямах. Біля ям іде гамір, дехто жартує собі з тих, що вилїзли, а ті, що тепер на черзї, приготовляють ся йти на низ.
— Glück auf, товариші! — гукають їм ті, що лишають ся на версї, і звільна ями знов проковтують тисячі людий.
— Glück auf! — повторяє й собіж Герман. — Так і треба! Нехай ідуть, нехай коплють і викопують се жерело сьвітла! І їм самим з часом яснїйше стане в їх безпросьвітній пітьмі. А в тім стане чи не стане, для мене головна річ розвій моїх дїл.
— Тате, — озиваєть ся Дувідко, — а по що тобі так убивати ся при сих дїлах?
— Як то по що? — дивуєть ся Герман. — Хиба тут може бути питанє?
— Я не бачу нїякої цїли. Менї обридливо дивити ся на се.
— Що ти розумієш! — мовить Герман. — Ти нїяким дїлом ще не займав ся, то й не знаєш, як воно захапує чоловіка. Хоч би він і не бачив нїякої иншої цїли перед собою, а для самого дїла, для оказаня своєї сили й зручности він працює далї. Аби щастє вхопити в свої руки! Та я надїю ся, що й ти раз засмакувавши набереш охоти до дїла.
— Нї, нїколи не наберу! — мовив Дувідко. — Нудно се все. Тай по що? По що менї бути богатим?
— Щоб панувати над людьми. Щоб бачити, як вони хилять ся перед тобою, готові віддати тобі на услуги свою силу, свій розум, свою науку, щоб тілько запопасти твоєї ласки. Ти ще не розумієш, сину, яка се роскіш — почутє своєї сили, в тій певности, що як я захочу, так воно й станеть ся, хоч би там люди надривали ся й гибли для мене.
— Ґоїв не жаль, — мовив Дувідко мов із задуми. — Вони брудні й вонючі.
— То би ще байка, що брудні. Гірше те, що дурні. То єсть, для них гірше. Ади, як вони лїзуть у ями і гадки не мають, і задоволяють ся мізерним заробітком, який тут же зараз і пропивають. А моглиб були давно робити се для себе і доробляти ся капіталів. Адже се їх ґрунт був. Вони бачили, як із нього скрізь виступає кипячка, і кляли його тай кляли свою долю, що їх посадила на такім ґрунтї. А придивити ся до тої мази, довести її до вартости — борони Боже! Сотки лїт вона була для них лише завадою. А тепер бач, вона ожила і їх поперед усього змела з землї. Вони попродали свої ґрунти за пів дармо, пропили гроші, а тепер як непишні йдуть у нас шукати заробітку. Земля, їх земля мстить ся на них, проковтує їх день за днем. І менї не жаль їх. Дурному так і треба.Оттак розмовляючи вони під захід сонця вийшли аж на Волянку, де стояв головний Германів маґазин, була контора і в нїй сидїв завідатель Германових копалень. Власне почала ся виплата робітників, що купами приходили з ріжних часток, весело гуторячи, звичайно від пробуваня в атмосфері лепу, воску й кипячки від ніг до голови чорні як дїдьки. В канцелярії був натовп, ішов гармідер і брязкіт дрібних гроший; ждучи своєї черги юрба робітників стояла перед дверима канцелярії і гомонїла.
— Добрий вечір вам! — промовив Герман наближаючи ся до них. — Ну, що чувати?
Робітники поздіймали капелюхи, та зараз же й повкладали їх на голови. З жидом вони не церемонили ся, говорили сьміло, не так як з першим лїпшим паном.
— Та гаразд би було, — сказав один із них, — коби в ямах безпечнїйше було. А то йде чоловік до неї тай свого житя непевен.
— Ну, що я на те пораджу? — мовив Герман.
— Треба би міцнїйше цямбрувати ями.
— Я вже наказав. Тут заложимо варстат, нехай роблять цямрини, кілько треба.
— А инші жиди й слухати не хочуть про дощані цямрини.
— Бо капцани, — згірдно мовив Герман, — боять ся кошту, а про людську безпечність їм байдуже. А я не хочу, аби в моїх ямах люде дусили ся та гибли.
— Дай вам Боже здоровлє, пане Ґольдкремер. Ми у вас не маємо кривди.
Обступили його зі всїх боків, пішли жарти та оповіданя. Дувідко тимчасом пішов далї дорогою і зайшов у лїс. Він ще не був у ньому нїколи і жидівським інстинктом якось жахав ся його. А лїс стояв чорною, велетенською стїною, вкриваючи гору геть аж до найвисшого верха. Війшовши стежкою якийсь шматок дороги Дувідко почув себе мов у бочцї. Хоч на дворі було ще добре видно, тут стояла вже нічна пітьма. Дувідко зупинив ся і почав прислухати ся. Над лїсом стояв глухий гомін, денеде скрипіли ялицї розхитані вітром зовсїм нечутним у низу. Заскиглила сова в верховітю, а друга захихотала ся жасно десь у дуплї під корою. Захрустїли у низу гиляки, і Дувідко затерп, задрожав усїм тїлом і пустив ся що духу тїкати з лїса. Сам не знав, чого бояв ся, але тїкав спльовуючи що хвиля на боки.
— Ни, лїс! Най йому всячина! Страшно тут, — шептав він опинивши ся на вільнім полї. — Я би тут не ночував! Здаєть ся, що згиб би зо страху.
Звільнив кроку. Стояв на високім склонї гори, куди вела стежка, і дивив ся на Борислав. Сумерк покрив уже село, огорнув його густою, смердючою парою, що нїяк не хотїла підіймати ся під небо і очистити повітрє в низу. Крізь сю пару де-де проблискували мов вовчі очи огневі ватри в кошарах, а на дальшім обрію на північ миготїли сьвітла в вікнах селянських хат. Дувідко думав про щось, надумав ся і не гаючись спустив ся стежкою з пригірка, перескочив потічок, що вив ся і шваркотїв у його стіп, і попростував до Борислава.
Вже й ніч надійшла. Герман сам вернув до Борислава думаючи, що син перед тим вернув до дому, але там не було його. Були натомісь сьвіжі листи, замовленя на нафту і на віск, якого рафінерію треба було робити як найшвидше. Герман засїв зараз писати листи. Упоравши ся з сею роботою подзвонив і запитав у слуги:
— Дувідко ще не прийшов?
— Нї. Певне буде в касинї на вечері.
— Ну, ну. Піду й я туди.
Він одяг ся і пішов до касина. І там не було Дувідка, та він не дуже турбував ся сим. Адже не згубить ся нїде. Походить тай верне незабаром.
Він засїв до вечері і поки приготовили йому пару котлєтів, сїв під вікном і дивив ся на ту часть Борислава, де лежала головна ґрупа його копалень. Кошари з високими деревляними вежами бовванїли в сивому туманї мов пеньки здоровенного зрубу, а десь колись у низу проблискували сьвітла лїхтарень, коли хтось ішов з кошари до кошари. Протяжно застогнала свиставка в далекій дестилярнї, і пугач запугукав на старій вербі тут же над дахом касина. У Германа пробігла дрож поза плечима.
— Гарна птиця, — буркнув він сам до себе, — а чомусь нїколи не можу її чути без жаху. Чи справдї вона ворожить якесь лихо? Тьфу, і сам не вірю тому, а чогось страшно. Така вже дивна людська натура.
Та в тій хвилї бухнув здоровенний сніп проміня від землї аж під небо і щось глухо загучало, мов із горла десяти волів. Потім підняло ся величезною лїйкою в гору кроваве полумя, почув ся тріск розваленої і горючої кошари — в ямі наступив вибух. Бовдурами заклубив ся над ямою густий, удушливий дим, якого важку масу з низу лизало полумя.
— Моя яма! — скрикнув Герман і зірвав з місця, щоб бігти на пожежу. Вхопив капелюх і погнав що духу. Не далеко бігши здибав Дувідка, що задиханий, заляканий біг йому на зустріч.
— Ти тут? Де ти був? — запитав батько.
— Де був? Був у лїсї. А бачиш фаєрверк?
— Бачу, та се ще байдуже, аби огонь лише не розширив ся.
— Куди йому ширити ся? Яма далеко від инших.
— А все таки треба побігти. Чи не спав хто в кошарі?
Дувідко не сказав нїчого. Та коли прибігли на місце, вже робітники з сусїднїх кошар працювали закидаючи пожежу глиною, а инші з недогарків кошари виносили трупи робітників, що спали там, були захоплені вибухом, обризькані горячою кипячкою і майже моментально подушені полумям. Дальшої небезпеки не було. Герман зітхнув важко дивлячи ся на обгорілі тїла робітників, але Дувідко розсьміяв ся істеричним сьміхом.
— А бачиш, бачиш, як вони тепер виглядають! — говорив до батька заходячи ся від сьміху.
— Бідні люде, — мовив Герман. — Що то може необережність! Допустили огонь до ями тай самі потерпіли.
— Та де допустили, се я сам підкинув, — мовив Дувідко. — Хотїв побачити, як позривають ся від гуку та почнуть утїкати, а вони поснули твердо тай не чули гуку.Герман перелякав ся і кинувши ся до сина затулив йому рот:
— Та чи ти здурів тай голосно признаєш ся? Хочеш, аби тебе арештували за підпал? От іще дурень!
— Овва, що менї зроблять! Я собі для забавки, — мовив Дувідко здвигаючи плечима.
— Алеж живі люди! Посиротив дїти! — мовив Герман.
— Овва, яка шкода! Що вони варті всї на купі? Менї їх не жаль. А варто було подивити ся, як вони побудили ся серед огню і мов безумні кидали ся на всї боки. Один ослїплений полумям просто бовтнув ся в горючу яму. Ха, ха, ха! Се був вид, якого не забуду нїколи.
Та Герман ще раз затикаючи йому рота потяг його з собою до касина і не чекаючи вечері сїв із ним на візок та почав що духу гнати до Дрогобича. Коли виїхали за Борислав, він оглянув ся і бачив ще лиш огняні недогарки кошари. Полумя погасло. Він зацмокав і обертаючи ся до сина сказав:
— Ну, чи не збиточник ти? Адже як би хто почув, що се ти зробив, то не богато й хибувало би, щоб і мене з тобою кинули в той огонь. І що б було тодї?
Дувідко здвигнув плечима і почав свистати.