Te Deum

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Te Deum
автор: Володимир Іванович Самійленко
Створення: 16 березня 1901, опубл.: 1902. Джерело: Володимри Самійленко: твори, том I. Державне видавництво «Художньої літератури» Київ 1958  


Te Deum[1]


У Мадріді дзвонять дзвони,
Всіх скликають до собору,
А в соборі тиск попівства,
Дим кадильний в’ється вгору.

Від престолів до притворів
Заповняють храм побожні,—
І старі й малі зійшлися,
Люди прості і вельможні.

Та й не диво, бо прибути[2]
Тільки той не був би радий,
Хто бажає впасти в руки
До святої Германдади.

Загули величні співи,
Прогули та й змовкли знову,
І одразу на амвоні
Кардинал стає на мову.

І казання зачинає:
«Християни! Божі люди!
Не до простої молитви
Тут зійшлися ми зівсюди;

«А щоб стати перед богом
Із подячними сльозами
За незмірну тую ласку,
Що з’явив він перед нами.

«Він ознаку дав нам з неба,
Він з'явився перед людом
І сьогодні вранці-рано
Звеселив народ свій чудом.

«Наш великий інквізитор,
Віри стовп і оборона,
Перед ним не може скритись
Навіть думка беззаконна,

«Наш великий інквізитор
У замисленні тяжкому
По нічній роботі рано
Йшов над кручею додому.

«Стежка там лежить над яром,
Яр же той глибокий, діти,
Там на дні лежать каміння,
А між ними пес забитий.

«І нараз, від біса пхнутий,
Полетів наш батько в кручу,
І вже був зовсім готовий
Смерть прийняти неминучу.

«Але тут і сталось чудо,
Тут і дав господь ознаку:
Впав наш батько не на камінь,
А на здохлу ту собаку!

«І не вбився… Значить, бог наш
Догляда за нашим краєм.
От за віщо з щирим серцем
Цей Te Deum ми співаєм.

«І тому…» Але в цій хвилі
Кардинал замовк зненацька.
Бачать: поруч з кардиналом
Постать ще якась юнацька.

А юнак почав казати:
«Не дури людей брехнею!
Бачить бог, чого ми просим,
Не устами, а душею!

«Бачить наші муки люті,
Бачить, як ми ниєм з туги,
Скільки лиха ми зазнали,
Скільки маєм ми наруги.

«І справдить молитву нашу.
Слів тепер у нас немає,
Але бог у кожнім серці
Ось які слова читає:

«Дай нам, боже, щоб за ката
Ми вже більше не молились.
Щоб і тілом, і душею[3]
Всі ми вільними зробились.

«А найперше дай, щоб згинув
Інквізитор наш великий,
Та щоб більше не було їх
Нині, прісно і вовіки!»

І «амінь» — шибнуло зразу
З грудей цілої громади,
Та юнака вже вхопили
Вірні слуги Германдади

І скарали: покотилась
Голова його відтята,—
Але вже тепер ми знаєм,
Як моливсь Мадрід за ката.


16 березня 1901.[4]



Примітки

  1. Лат. Te Deum — Тобі боже! (Перші слова молитви). В «Матеріалах до життєпису Володимира Самійленка» Ол. Тулуб записав спогади поета:
    «Te Deum я написав року 1901 ось під яким вражінням. В Катеринодарі було одер­жано з Петрограда телеграму про замах на життя «великого інквізитора», себто обер-прокурора святішого синоду — К. Побєдоносцева. Всіх нас, службовців, зараз же примусово запро­сили до собору на молебен, а на молебні хтось з духовенства казав навіть промову. Під вражінням усього цього я й написав цей вірш». («За сто літ», кн. третя, ДВУ, Київ, 1928. стор. 310).
  2. В листі до І. Франка від 24 березня 1901 р. В. Самійленко робить виправлення до раніше надісланого рукопису поезії «Te Deum». В третій строфі було:
    Та й не диво, бо такому,
    Хто прийти не був би радий,
    Певно б кари не минути
    Від святої Германдади.
  3. В листі до І. Франка від 24 березня 1901 р. В. Самійленко робить виправлення до раніше надісланого рукопису поезії «Te Deum». В шістнадцятій строфі 3 і 4 рядки читалися:
    Як знущаються над нами
    Германдади вірні слуги.
  4. Вперше надруковано в журналі «Літературно-науковий вістник», 1902. т. ХХ, стор. 93–94.