Основа/1861/3/Листи съ хутора
| ◀ Музыка Южно-Русскихъ пѣсенъ | Основа/1861/3 Листи съ хутора. Листъ III. Чого́ сто́іть Шевченко, я́ко поэтъ наро́дній |
Двѣ Русскія народности ▶ |
|
Чу́емо й ми по хутора́хъ, що вмеръ Тара́съ Шевче́нко. Тяжке́ го́ре, що нема́е вже на сві́ті вели́кого поэта, и свята́ передъ Бо́гомъ уся́ка слёзи́на, що па́ла на ёго́ домови́ну: слізми своіми зложи́ли ми ціну́ подви́жникові рідного сло́ва, кото́ре одно́ стано́вить на́шу наро́дню си́лу, на́шу наро́дню сла́ву, — одно́ дае́ намъ пра́во на ділни́цю міжъ и́ншими наро́дами. По́ки міжъ на́ми живъ Шевче́нко, оддава́ли ми ёму́ шано́бу, я́ко висо́кому поэтові, и о́чи одверта́ли одъ уся́коі хи́би ёго́ и упа́дку на тяжкій, одино́кій доро́зі; яке́ жъ вели́ке було́ ёго́ діло, що́ вінъ зроби́въ для насъ Украі́нцівъ и що́ були́ бъ ми безъ Шевче́нка, — се вже тепе́ръ тілько упо́вні намъ одкри́лося.
Занедба́ли зда́вна вже письме́нні городя́не нашъ сільски́й неписьме́нний людъ зъ ёго́ недруко́ваною мо́вою; до чужи́хъ люде́й ро́зумомъ пригорну́лися, до тихъ люде́й, що середъ вели́коі грома́ди те́много лю́ду невели́кою ку́пою держя́тця и самі тілько оди́нъ одно́го, мовъ у кага́лі, розуміють, и байдуже́ імъ, що поки́нули дале́ко поза́дъ се́бе несчисле́нні ти́сячи неписьме́ннихъ. Слідо́мъ за ни́ми й на́ши письме́нники попле́нтались и вку́пі зъ ни́ми узяли́сь до робо́ти — книжки́ академи́чнімъ яки́мся скла́домъ писа́ти, и вже свое́ю сла́вою велича́лися, що одну́ кни́жню академи́чню мо́ву одъ мо́ря до мо́ря, мовъ яки́й не́відъ, на людські ду́ши заки́нули. Вели́кимъ симъ писа́телямъ и строітелямъ ре́чи кни́жнёі було́ байду́же, що ввесь нашъ про́стий людъ, скрізь той не́відъ, здава́вся недорікою, байду́же й на те, що не було́ сёму́ лю́дові и́ншого хо́ду въ письме́нство, тільки му́сивъ рідного про́стого и вира́зного свого́ сло́ва зректи́ся. Оддаючи́ тоді въ шко́ли діте́й, на́ши хуторя́не все одно́, що въ москалі оддава́ли, бо че́резъ те письме́нство химе́рне ме́ншало въ насъ люде́й, кото́рі по-на́шому розмовля́ли и по-на́шому на Бо́жий миръ диви́лися, и по-на́шому міжъ селя́нами оберта́лися.
Тутъ же намъ городя́не здоро́вий ро́зумъ и чи́стий смакъ своіми книжка́ми каламу́тять, а тутъ — сусіль! увійшо́въ до на́шоі просто́і ха́ти чоловічокъ, по-на́шому при́браний, на́шихъ ніби й звича́івъ, на́шоі й мо́ви, та й поча́въ якісь вірши́ про яко́гось Ене́я слебезува́ти. То́-то бъ, здае́тця, тре́ба намъ зрадіти! по-на́шому чоловікъ віршу́е! Та ба! бода́й такъ и не віршува́ти! За́разъ де́-которі постерегли́, що воно́ за проя́ва. »Придивітесь лише́нь«, ка́жуть, »до сёго́ чоловічка збли́зька: се городя́нський пано́къ по-на́шому прибра́вся. Гля́ньте: у ёго па́нська хода́ и вся уда́ча па́нська, а мо́вою свое́ю вінъ тільки насъ передра́жнюе и на́ сміхъ підійма́е. Се він глузу́е зъ на́шихъ звича́івъ, зъ на́шоі ба́тьківщини, зъ на́шоі просто́ти, що ми, бачъ, па́нськихъ присма́ківъ не зна́емо, та па́нських фу́хівъ не заво́димо, та па́нських річе́й соло́дких цура́емось. Гля́ньте: въ ёго Ене́й про рідну ма́тіръ передъ грома́дою такі ре́чи гово́рить, що хочъ втіка́й исъ ха́ти; слу́хайте, якъ вінъ на́шими звича́ями ганьбу́е, якъ він украінське сло́во перекове́рзуе. Се намъ пани́ таке́ дзе́ркало подарува́ли, що якъ погля́не въ ёго про́стий чоловікъ, то й самъ себе́ не пізна́е«.
Оттаки́й дали́ тому́ віршова́нню судъ на́ші розу́мні лю́де, и одверну́лась уся́ка ясна́ душа́ одъ перекуёвдженого не зна́ть по-я́кому Ене́я. Ажъ тутъ Мару́ся Квітчина до насъ у ха́ту завітала. Се́рденько коха́не! яке жъ ти лю́бе намъ та пова́жне після́ того́ ци́гана троя́нського здало́ся! Се на́ша душа́ на Бо́жому ло́ні по-на́шому заговори́ла. Се пе́рва була́ кни́жка, кото́ра тимъ же ду́хомъ, що й Сло́во Учи́теля благо́го, ди́хала. Тимъ сами́мъ по́глядомъ Квітка на насъ, про́стихъ людей, подиви́вся, що й той вели́кий чоловіколю́бець. Здивува́лися ми, якъ я́сно засия́въ нашъ наро́дній о́бразъ, дарма́ що на ёму́ паха́рський пітъ густи́мъ пи́ломъ припа́в. Гли́боко гля́нули ми съ Квіткою въ ду́шу свого́ про́стого лю́ду и сами́ загада́лися, звідкіля́ въ ёго́ та гли́биня несказа́нна....
Загада́лись, аж тутъ Шевче́нко го́лосно на всю Украіну озва́вся, мовъ у́сі співи наро́дні и всі людські слёзи разо́мъ заговори́ли. Підня́въ вінъ зъ домови́нъ німу́ нашу́ па́мять, ви́звавъ на судъ на́шу мовчазну́ старосвіщину и поста́вивъ передъ нею Украінця, яки́й вінъ есть тепе́ръ, яки́мъ вінъ черезъ сво́ю исто́рию ста́вся. Хто жъ би тутъ не доми́слився, або́ ду́шею не почу́въ, що, ви́купавшись у сво́ій кро́ві, перебу́вши несчисле́нні руіни и поже́жи, му́сили на́ши пре́дки бага́то у свою́ ду́шу одъ да́вніхъ ча́сівъ зачерпну́ти! Намалюва́вши самъ себе́ у своіхъ ду́махъ, намалюва́вши старо́го Перебе́ндю, ба́тька й ма́тіръ Катери́ни, та й саму́ Катери́ну зъ іі́ щи́римъ коха́ннямъ и вели́кими му́ками, Шевче́нко за́разъ яви́въ висо́кий истори́чний спо́собъ слове́сноі живо́писі; бо й ёго́ вла́сний о́бразъ духо́вний и вся та сімъя́ ріднихъ ёму́ душъ — всі вони́ були́ истори́чні ча́да на́шоі старосвіщини. Узя́въ вінъ го́лосъ и складъ свое́і ре́чи висо́коі одъ тихъ пісе́нь и думъ, що вже тільки ми, хуторя́не, слу́хали и се́рцем розуміли; душа́ поэзіі на́шоі наро́днёі не-письме́нноі ста́лась душе́ю ёго́ му́зи. Ши́роко вінъ обня́въ Украіну зъ іі́ моги́лами кріва́вими, зъ іі́ страшно́ю сла́вою, и співану наро́дню річъ оберну́въ на живо́писъ того́, що́ було́ и що́ есть на Вкраі́ні. Ёго́ уста́ми ввесь нашъ наро́дъ заспіва́въ про сво́ю до́лю: тимъ ёго́ сло́во голосно́ю луно́ю розлягло́сь усю́ди, де лила́сь на́ша кровъ, де лежя́ть наші ко́сті — уся́ке се́рце одъ ёго́ співу стрепену́лося.
Квітка пе́рвий зрозумівъ поэзію на́шихъ наро́дніхъ звича́івъ, я́ко семъі благо́і, пра́ведно лю́дськоі. Шевче́нко намъ яви́въ поэзію на́шоі жи́зні наро́днёі. Квітка здивува́въ насъ усіхъ, показа́вши вели́ку героічну ду́шу въ ти́хому, сми́рному о́бразі паха́рському, въ сільско́му житті про́стому. Шевче́нко давъ намъ збагну́ти іі́ глибиню́ таемни́чу: ви́звавъ вінъ передъ на́ши о́чи забу́ту давнину́ украі́нську, и поба́чили ми, що ся душа́ смире́нна не дня́ми, не года́ми, а цілими віка́ми, въ біда́хъ и напа́стяхъ пробува́ла, та й не знікче́мніла, не знітилась, нечести́вій во́лі слуго́ю не вчини́лася, а гли́боко сама́ въ се́бе вхо́дила и, пону́ро середъ своіх лу́кавихъ люде́й сто́ячи, свое́і пори́, свое́і до́лі мо́вчки вигляда́ла. Отъ же, якъ осия́ла Квітку, зъ ёго́ простоду́шними тво́рами, огне́нная поэзія Шевче́нкова, тоді розу́мно ста́ло намъ, що Нау́мъ Дротъ — той же Кішка Самійло наро́дній, бо ви́державъ вінъ про́бу не ме́ншу одъ Самійловоі, живучи́ до́ма на чужи́ні, и вікъ за вікомъ біду́ючи, не погну́вся, не зни́зився ду́хомъ тверди́мъ и висо́кимъ.
Шевче́нко — нашъ поэтъ и пе́рвий исто́рикъ. Шевче́нко пе́рше всіхъ запита́въ на́ші німі́ моги́ли, що́ вони́ таке́, и одному́ тілько ёму́ дали́ вони́ ясну́, якъ Бо́же сло́во, о́дповідъ. Шевче́нко пе́рше всіхъ доду́мався, чимъ на́ша старосвіщина сла́вна и за́ що прокляну́ть іі́ гряду́щі ро́ди. Такъ, якъ ёму́ само́му пісня наро́дня дала́ тонъ до висо́коі ре́чи, такъ и вінъ давъ намъ усімъ пра́ведний тонъ, якъ намъ свое́ сло́во стро́іти. Ви́соко надъ на́ми підня́въ Шевче́нко поэти́чне світло свое́ — и ста́ло ви́дно по всій Украі́ні, куди́ зъ насъ ко́женъ му́сить простува́ти. При сёму́ сві́тлі вся́кому ста́ло розу́мно, яки́й спра́вді славе́тний та вели́чний у своій просто́ті той сільськи́й миръ, съ кото́рого Квітка ви́бравъ свою́ Мару́сю зъ іі́ семъе́ю поэти́чнёю. При сёму́ сві́тлі вся́ке поба́чило, що на́ши звича́і наро́дні — та ж сама́ исто́рия наро́днёго ду́ху на́шого, що й наро́дня пісня, що й наро́дня ду́ма, тільки не вся́кому, а ви́счому, поэти́чнёму по́гляду одкрива́етця іхъ краса́ и пова́га. Вся́ке розу́мне зрозуміло, що намъ у своій слове́сності ні-за-кимъ слідомъ ити́, якъ тілько за своімъ ге́ніемъ наро́днімъ, кото́рий мовчи́ть у на́шихъ па́нськихъ та черне́чихъ літо́писяхъ, ни́шкомъ живе́ въ звича́яхъ и го́лосно гово́рить тільки въ наро́дній ду́мі та пі́сні.
Був на світі Коніський — и свое́ю Исто́риею Ру́ссовъ, мовъ яко́ю завісою малёваною, закри́въ одъ нас старосвіщину, ажъ по́ки Шевче́нко не розідра́въ, не розпана́хавъ тиі завіси. Прийшо́въ слідомъ за ним Котляре́вський — и свое́ю Енеідою изроби́въ зъ на́шоі мо́ви про́стоі жи́зні зъ іі́ звича́ями розу́мними мо́въ-би яки́йся смітни́къ за па́нськимъ за́двіркомъ. Одверну́лись одъ то́го смітника́ оби́два на́ши поэти и появи́ли и́ншихъ Украі́нцівъ зъ Украінками въ Мару́сі, въ Серде́шній Окса́ні, въ Ко́зирь-Дівці, въ Катери́ні, в На́ймицці и в и́ншихъ пра́веднихъ утво́рахъ поэти́чніхъ.
Квітка пе́рвий довівъ Украінців до слізъ мо́вою украінською, и тимъ намъ показа́въ, що ми ще не звели́сь ні на́ що: есть бо въ насъ що́ розказа́ти по-сво́ёму, есть над чимъ запла́кати. И вели́кого, ма́буть, сто́іть наро́дъ нашъ про́стий у своіхъ домотка́нихъ свити́нахъ, коли́, ввійшо́вши въ ёго́ се́мъю, найрозумнійший, найуче́ніший зъ насъ ма́е собі ту се́мъю за свою́ рідну, — сами́й могу́щий и просла́влений зъ насъ, сами́й висо́кий и чи́стий ду́хомъ не одцура́всь би Мару́сю рідною сестро́ю зва́ти, и іі́ ма́тіръ — рідною ма́тіръю, и іі́ ба́тька — ріднимъ ба́тькомъ. От-таки́мъ-то лю́домъ убо́гимъ и смире́ннимъ Квітка нашъ передъ усімъ світомъ похвали́вся: чи е мовъ таки́й дру́гий на всёму́ сві́ті вели́кому?
Ску́пились ми коло Квітки, скілько насъ було́ тоді одниі віри, одно́го ро́зуму. Ма́ло було́ насъ, бо и́ншихъ невірна городя́нська нау́ка знівечила, а тихъ ну́жда до землі прихили́ла; а все жъ почу́ли ми гли́боко въ се́рці, що ми — ми, и спра́вивъ се вели́ке діло Квітка. Шевче́нко заста́въ насъ уже́ гото́вими слу́хати ёго́ ду́ми смутни́і, и до невели́чкоі грома́ди на́шоі поча́въ земляківъ зо всёго́ світу склика́ти.
Озва́лись до кобзаря́ зъ ріднимъ вита́ннямъ на Кавка́зі, на Сибі́рі, за Бенде́рами, за Слу́ччю й за Дуна́ем. Що́ тілько живе́ було́ зъ украінського ро́ду по всёму́ сві́тові, все стрепену́лося, нашоро́шило у́ши и въ се́рце прийняло́ благовіствува́ння свое́і наро́дности. Шевче́нко ставъ мовъ би висо́кимъ корогво́мъ середъ роспоро́шеного на ти́сячахъ миль на́шого лю́ду, и съ того́ ча́су всі въ насъ поділи́лись на живи́хъ и на ме́ртвихъ, та й до́вго ще діли́тимутця. Сло́во ёго́ животворя́ще ста́лось ядро́мъ но́воі си́ли, про кото́ру не ду́мали й не гада́ли за Котляре́вскаго найрозумні́йші зъ на́шихъ земляківъ, а та но́ва си́ла — наро́дність. Вона́ насъ ро́дичами поміжъ собо́ю пороби́ла, у бра́тню се́мъю зъедно́чила и на́ше украінське суть на віки ві́чні утверди́ла. Шевче́нко чи́стимъ по́двигомъ слове́снимъ докінча́въ діло, за кото́ре гетьмани́ на́ши нечи́стимъ се́рцемъ бра́лися. Шевче́нко, воздви́гши изъ упа́дку голосну́ мо́ву украінську, назнамена́въ широ́кі гряни́ці на́шому ду́ху наро́днёму. Тепе́ръ уже́ не мече́мъ на́ше наро́дне пра́во на вра́жихъ тверди́няхъ зару́бане, не шпарга́лами и печа́тьми супроти́въ лука́вства людсько́го стве́ржене: у ти́сячахъ вірнихъ душъ украінськихъ воно́ на само́му дні захо́ване и тисячолітніми спо́минками запеча́тане.
Сло́во, не що́ и́нше, якъ рідне сло́во, верну́ло намъ пова́гу міжъ наро́дами и но́ву підва́лину підъ на́шу жизнь истори́чню підки́нуло. Взявъ бо Шевче́нко свою́ чудотво́рню річъ не зъ городівъ вели́кихъ, не зъ акаде́мий самопросла́вленихъ, не зміжъ товари́ства блиску́чого и всевла́днёго: все те мину́въ вінъ, занедба́въ и поки́нувъ, тільки хуторська́ й сільска́ мо́ва ёму́ до ёго́ вели́кого діла́ здала́ся; тільки по се́лахъ, по про́стихъ хата́хъ шука́въ вінъ для своіхъ поэмъ люде́й ду́хомъ вели́кихъ, се́рцемъ чи́стихъ, пова́жнихъ, висо́кихъ. Черезъ сихъ-то люде́й, черезъ іхъ ду́ши поэти́чні, пра́ведні, вся та́йная въ старосві́щині на́шій ёму́ одкри́лася; сі-то лю́де, забу́ті исто́риею па́нською, надали́ ёму́ си́ли дре́вні моги́ли роскрива́ти и по скріва́вленій землі, якъ по перга́ментахъ, пра́вду святу́ вичи́тувати. Іхъ самоста́йнімъ ду́хомъ ви́рісъ вінъ до тихъ тво́рівъ висо́кихъ, що безъ друка́рні по всёму світу ши́рятця, що на всіхъ щи́рихъ серця́хъ украінськихъ огне́нними слова́ми надруко́вані. Вони́ дали́ ёму́ кри́ла підня́тись над земле́ю яки́мся о́бразомъ не-сёгосві́тнімъ, вели́чним и зъ вишшини́ всі людські ду́ші оглядіти и опла́кати. Вони́ — на́ша исто́рия жива́я, на́ши голосні літо́писі — поста́вили передъ ёго́ очи́ма й Промете́я, въ кото́рого кріва́ве се́рце що-годи́ни вміра́е и що-годи́ни ожива́е. Іхъ нескінче́нно жи́ві ду́ши навчи́ли ёго́ говори́ти и до ме́ртвихъ, и до ненаро́жденихъ.
Провівши на́шу исто́рию черезъ про́стий, здоро́вий ро́зумъ наро́дній, вінъ давъ ій но́вий о́бразъ — не той, що въ Коніського; а провівши нашъ наро́дъ по ёго́ исто́риі, не тимъ вінъ намъ ёго́ яви́въ, що въ Котляре́вського. Очи́стивъ вінъ исто́рию одъ уся́коі ома́ни правди́вимъ и висо́кимъ духо́мъ наро́днімъ, и спо́минками старосвітськими передъ розу́мними людьми́ впова́жнивъ. Съ того́ ча́су но́вую жизнь почала́ Украіна, и хто бра́вся до робо́ти грома́дськоі не сліпу́ючи, той до́бре знавъ, зъ яко́го бо́ку вхопи́тись и куди́ простува́ти. Широ́кимъ хо́домъ пішло́ на́ше наро́дне діло — не каза́въ би то во и́мя всіхъ земляківъ, во и́мя всіхъ вірнихъ душъ украінських. Підъ коро́гвомъ Шевче́нковимъ ми ніби верну́лись до домівки свято́і съ чужо́і чужозе́мщини, и рідна слове́сностъ ста́лась для насъ слу́жбою Го́споду пра́вди. Після ёго́ вели́чнёі, свято́і ре́чи, Котляре́вщина знева́гою святи́ні на́шоі здала́ся, и благе́нькі вірши на́шихъ пусто́цвітківъ тільки той лепета́въ, мовъ дити́на, кому́ не стра́шно дрібни́й свій го́мінъ підніма́ти середъ наро́днёі моли́тви. Замо́вкла була́ на́ша слове́сність на яки́йся часъ, прислуха́ючись до пова́жного благовіствува́ння поэзіі Тара́совоі, и благода́тна була́ ти́ша, се́редъ кото́роі поэтъ дава́въ намъ но́ві зако́ни сло́ва украінського. Не мале́ твори́въ вінъ діло тимъ благовіствува́ннямъ: вінъ иззива́въ забу́тихъ у рідну се́мъю, між ті лю́де, кото́рихъ ми пра́ведно людьми́ велича́емо. Сло́во було́ про́бою забу́тимъ, чи досто́йні вони́ тако́го товари́ства, чи воскре́снуть изъ свого́ сну, кото́римъ вони́ му́сили спа́ти деся́тки и со́тні ро́ківъ. Сло́во було́ іхъ пра́вом вікові́чнимъ на володіння тимъ, чого́, мовля́въ, ніхто́ не додба́е и не розруйну́е. Сло́вомъ скріпля́всь но́вий сою́зъ брате́рський, нова́ сімъя́ украінська....
Ото́ жъ Шевче́нково діло! ото́ місто Тара́сове въ на́шій наро́дності. Поста́вивши собі за найви́счий взіръ тво́рчества вели́ку ду́шу наро́дню, назнамена́въ він на́шимъ письме́ннимъ лю́дямъ доро́гу про́сту, ні в ко́го не пи́тану. Тепе́ръ уже́ тільки той у насъ бу́де робітни́къ не нікче́мний, хто йти́ме впере́дъ вели́коі наро́днёі грома́ди, зна́ючи іі́ ну́жду духо́вну, ма́ючи і́і смакъ чи́стий, ди́влячись іі́ по́глядом пра́веднимъ. Тимъ-то не хто, якъ хуторя́не та селя́не, зна́ють и чу́ють душе́ю, чого́ сто́явъ Шевче́нко. Вінъ іхъ ви́вівъ, на́че Изра́іля, изъ кни́жнёі нево́лі, въ кото́ру були́ городя́не взяли́ вся́кий ро́зумъ письме́нний; вінъ ски́нувъ зъ нихъ га́ньбу всесвітню, що вони́ лю́де — ні до чо́го; він возвели́чивъ іхъ о́бразъ духо́вний и ви́ставивъ ёго́ на взіръ пе́редъ цивилизо́ванимъ ми́ромъ: дивітесь, зе́млі и панства́ просвіще́нні: ти́сячу ро́ківъ сей людъ убо́гий себе́ памята́е, и ти́сячу ро́ківъ, у своій темно́ті и недоста́ткахъ, тільки му́жу грома́дському він кори́вся; хто зъ ёго вго́ру вибива́вся и па́нською пихо́ю одъ люде́й одрізня́вся, він ёму́ не кла́нявся; він ёго́, мовъ по́рчену кровъ, изверга́въ изъ се́бе; вінъ тілько грома́ду велича́въ »вели́кимъ чоловікомъ«. Се возвісти́въ я лю́дямъ симъ про́стимъ и вбо́гимъ сло́во вели́ке, пра́ведне, во віки и віки непохи́бне, и во́ни́ ёго́ зрозуміли, гаря́чими слізми́ своіми ёго́ скропи́ли-освяти́ли, и сло́во мое́ ста́нетця въ нихъ си́лою необори́мою. Не зба́вить ёму́ си́ли нія́ка си́ла земна́я, и, по́ки світу со́нця, по́ти воно́ не забу́детця. Піду́ть коли́сь въ непа́мять сла́вні діла́ и триу́мфи вели́кихъ городя́нъ, що зъ висо́коі висо́кости на васъ, моі сиротя́та, позира́ють, а ваш о́бразъ духо́вний черезъ мое́ сло́во ніко́ли не забу́детця. Сотвори́въ я вамъ сло́вомъ своімъ вічную па́мять, а сами́хъ васъ учиня́въ собі само́му вічною па́мяттю міждо живи́ми.
Такъ промовля́е сумній душі на́шій душа́ Тара́сова. Ёго́ смерть яку́сь но́ву, свіжую си́лу надала́ ёго́ поэзіі, и въ насъ по хутора́хъ и се́лахъ почали́ іі́ за́ново чита́ти. Уся́ке сло́во ёго́ тепе́ръ яки́мся но́вимъ світомъ сия́е, и ди́вомъ намъ здае́тця, що таки́й поэтъ неда́внечко ще живъ міжъ на́ми. Невели́ка кни́жка зъ ёго́ писа́ння ви́йде, а про ту кни́жку мо́жна въ-де́сятеро більшу написа́ти. Неха́й же сю пра́цю візьмуть на се́бе лю́де дотепні́йші, а зъ насъ бу́де й то́го, що ми, якъ ду́мами, якъ се́рцемъ чу́ли, такъ про Тара́са по́просту й написа́ли. Сла́ва тобі, Тара́се, по́ки на Вкраі́ні хочъ одно́ дівча́ рідну пісню співа́тиме, поки хочъ одна́ ма́ти по-сво́ёму дити́ну голу́битиме, по́ки хочъ оди́нъ ба́тько не чужи́мъ сло́вомъ про да́вні моги́ли си́ну говори́тиме!
Хуторяни́нъ.