слове́сність на яки́йся часъ, прислуха́ючись до пова́жного благовіствува́ння поэзіі Тара́совоі, и благода́тна була́ ти́ша, се́редъ кото́роі поэтъ дава́въ намъ но́ві зако́ни сло́ва украінського. Не мале́ твори́въ вінъ діло тимъ благовіствува́ннямъ: вінъ иззива́въ забу́тихъ у рідну се́мъю, між ті лю́де, кото́рихъ ми пра́ведно людьми́ велича́емо. Сло́во було́ про́бою забу́тимъ, чи досто́йні вони́ тако́го товари́ства, чи воскре́снуть изъ свого́ сну, кото́римъ вони́ му́сили спа́ти деся́тки и со́тні ро́ківъ. Сло́во було́ іхъ пра́вом вікові́чнимъ на володіння тимъ, чого́, мовля́въ, ніхто́ не додба́е и не розруйну́е. Сло́вомъ скріпля́всь но́вий сою́зъ брате́рський, нова́ сімъя́ украінська....
Ото́ жъ Шевче́нково діло! ото́ місто Тара́сове въ на́шій наро́дності. Поста́вивши собі за найви́счий взіръ тво́рчества вели́ку ду́шу наро́дню, назнамена́въ він на́шимъ письме́ннимъ лю́дямъ доро́гу про́сту, ні в ко́го не пи́тану. Тепе́ръ уже́ тільки той у насъ бу́де робітни́къ не нікче́мний, хто йти́ме впере́дъ вели́коі наро́днёі грома́ди, зна́ючи іі́ ну́жду духо́вну, ма́ючи і́і смакъ чи́стий, ди́влячись іі́ по́глядом пра́веднимъ. Тимъ-то не хто, якъ хуторя́не та селя́не, зна́ють и чу́ють душе́ю, чого́ сто́явъ Шевче́нко. Вінъ іхъ ви́вівъ, на́че Изра́іля, изъ кни́жнёі нево́лі, въ кото́ру були́ городя́не взяли́ вся́кий ро́зумъ письме́нний; вінъ ски́нувъ зъ нихъ га́ньбу всесвітню, що вони́ лю́де — ні до чо́го; він возвели́чивъ іхъ о́бразъ духо́вний и ви́ставивъ ёго́ на взіръ пе́редъ цивилизо́ванимъ ми́ромъ: дивітесь, зе́млі и панства́ просвіще́нні: ти́сячу ро́ківъ сей людъ убо́гий себе́ памята́е, и ти́сячу ро́ківъ, у своій темно́ті и недоста́ткахъ, тільки му́жу грома́дському він кори́вся; хто зъ ёго вго́ру вибива́вся и па́нською пихо́ю одъ люде́й одрізня́вся, він ёму́ не кла́нявся; він ёго́, мовъ по́рчену кровъ, изверга́въ изъ се́бе; вінъ тілько грома́ду велича́въ »вели́кимъ чоловікомъ«. Се возвісти́въ я лю́дямъ симъ про́стимъ и вбо́гимъ сло́во вели́ке, пра́ведне, во віки и віки непохи́бне, и во́ни́ ёго́ зрозуміли, гаря́чими слізми́ своіми ёго́ скропи́ли-освяти́ли, и сло́во мое́ ста́нетця въ нихъ си́лою необори́мою. Не зба́вить ёму́ си́ли нія́ка си́ла земна́я, и, по́ки світу со́нця, по́ти воно́ не забу́детця. Піду́ть коли́сь въ непа́мять сла́вні діла́ и триу́мфи вели́кихъ городя́нъ, що зъ висо́коі висо́кости на васъ, моі сиротя́та, позира́ють, а ваш о́бразъ духо́вний черезъ мое́ сло́во ніко́ли не забу́детця. Сотвори́въ я вамъ сло́вомъ своімъ
