— Ага, а ви думали, що я так і до смерти буду терпіти у того проклятого купця! — крикнув Ґотліб, тупаючи зі злости ногами і вириваючися з обнять матері. — Ви гадали, що я не посмію мати свою волю! Га!
— Алеж, золото моє, хто так гадав! — скрикнула Рифка! — То хіба той нелюд, твій отець так гадав!
— А ти ні?
— Я? Господи! Синочку, я крови своєї не жалувала би для тебе. Скільки я наговорилася йому…
— А він куди поїхав? — перервав їй Ґотліб.
— Та до Львова, шукати за тобою.
— А, так, — сказав Ґотліб з усміхом вдоволення, — то нехай же собі шукає!
— Але як же ти прибув сюди, любчику?
— Як? Не видиш? З вуглярами, що вертали зі Львова.
— Бідна моя дитиночко! — скрикнула Рифка, — та й ти з ними їхав цілу дорогу! То ти мусив назнатися біди, Господи! Але швидко скинь те паскудство з себе; я кажу принести воду, обмийся, переберися!.. Я вже тебе не пущу, не позволю, щоби той нелюд віз тебе назад, ні… нікуди! Скидай, любчику, ту нечисть, скидай, я зараз піду найти для тебе чисте шмаття. А ти голоден, правда?.. Почекай, я закличу служницю…
І вона встала, щоб задзвонити. Але Ґотліб силоміць затримав її.
— Дай спокій, не треба, — сказав він коротко.
— Але чому ж, синочку? Та чень-же так не будеш…
— Ага, ти гадала, — сказав Ґотліб, стаючи перед нею, — що я на те тільки вирвався зі
