Сруль-Лейб, очевидно, не міг договорити речення, немов щось стискало його за горло.
— Що я маю знати, Сруль-Лейб?
— Що за тобою шандарі шукають.
— За мною? Нащо я їм потрібний?
— Ти мав бути спільником тих, що замордували Вольфа.
— Я? Замордували?
Герман довго стояв, мов остовпілий, не можучи сказати ані слова. А тим часом Сруль-Лейб оповідав:
— Адже його замордували, ти не чув? Зловили його на угорській границі. Мабуть, допитували його за грішми, бо пекли йому ноги на вогні… Всі ребра поламали. Лісничий знайшов його, ще живого, в лісі, і він видав назви тих трьох баришівників, що його мучили. Двох зловлено в Угорщині, третій утік. А ті два сказали на тебе, що ти їх намовив.
— Але ж вони не знали мене, як я називаюся! Я з ними ніколи ані слова не говорив! — скрикнув Герман, обливаючися холодним потом при тім оповіданню.
— Та вони й не сказали, як ти називаєшся. Вже шандарі й мене допитували, бо виявилося, що ти ночував у мене, але я не знаю також.
Герман, охоловши трохи з перестраху, просив у Сруль-Лейба поради, що йому робити? До шандарів іти й віддатися їм у руки він не мав охоти; хоч чув себе невинним, але знав, що шандарі, не допитуючися його вини, арештують його, а хто знає, може почнуть іще мучити. Сруль-Лейб радив одно — втікати якнайшвидше, і не показуватися в Лютовисках, а там можливо, що з покаранням правди-
