Вони станули саме на вершку гори, і перед ними, мов силою чарів, розкинулася широка стрийська долина, залита морем пожеж і огнищ. Небо жевріло кривавим відблиском. Немов з пекла, неслися з долини дивні голоси, іржання коней, брязкіт зброї, переклики вартових, гомін сидячих при огнищах чорних, косматих людей, а геть-геть далеко роздираючі серце зойки мордованих старців, жінок і дітей, в'язаних і ведених у неволю мужчин, рик скотини і хрускіт будинків, що, перепалені, валилися до долу, а по тім величезні водопади іскор, мов рої золотистих комах, збивалися під небо. В кривавім розблиску огнів виднілися тут же в долині над рікою довгі, безконечно довгі ряди чотирьохгранних шатрів, переділені від себе широкими відступами. Люди, мов мурашки, снували поміж шатрами і громадилися коло огнищ. Мирослава стала на той вид, мов остовпіла, не можучи відорвати від нього очей. Навіть старий, понурий боярин не міг рушитися з місця, потопаючи очима в тім лячнім, кривавім морі, ловлячи носом запах гіркого диму і крови, вслухуючись у змішаний гамір, у зойки, стогнання та радісні окрики побіди. Навіть коні під нашими їздцями почали тремтіти всім тілом, стригти вухами і форкати ніздрями, немов лякалися йти дальше.
— Тату, про Бога святого, це що таке? — скрикнула Мирослава.
— Наші союзники, сказав понуро Тугар Вовк.
— Ах, це мусять бути монголи, про котрих прихід говорив народ з такою тривогою?
— Так, це вони!
— Нищителі руської землі!
— Наші союзники проти тих проклятих смердів і їх громадівства.
