— Відки? — понуро, але твердо огризнувся Гадина.
— І ще питаєш! Небоже! Пам'ятай собі, що ти ще кримінал навідаєш! Чуєш?
— Може й навідаю, та чень дасть Бог, що не сам.
— А це що має значити? Кажи! — скрикнула пані.
— Нехай пані так голосно не кричать, бо я також дещо знаю!
— Що? Що? Що? — аж завищала пані Олімпія. — Що ти знаєш? Ну, скажи, що знаєш?
— Е, з вельможною панею багато б говорити, — грубо відповів Гадина, добре знаючи, що цвігнув її по-болючому. — А я от голоден, а там певно вже без мене пообідали.
І, обернувшися плечима до пані, він пішов до кухні, де челядь справді вже вся сиділа при обіді, не думаючи чекати на нього. Гапка привітала його рясною лайкою, та він цього не слухав, але вхопивши ложку, їв, що міг захопити. Тільки підігнавши трохи за другими, він відсапнув і озирнувся по товаристві. Тут був і старий Деменюк, і пастух від коров із підпасичем, і садівник зі своїм хлопцем, і Параска. Всі були, очевидно, голодні, бо не розмовляли нічого, тільки їли мовчки, сербаючи з великої миски яблучний суп, на котрий садівник дав яблук-падальниць, і закусюючи її чорним хлібом.
Аж коли суп скінчився і Гапка принесла величезний баняк[1] картоплі, а за нею Параска миску квасного молока, язики трохи розв'язалися.
- ↑ Баняк — бляшаний або залізний казан.
