— Та що таке? — скрикнув роздразнений війт. — Кажи, коли знаєш, а не води нас, як кітку за стеблом.
— Спитайте панича, — шептав далі так само голосно Цвях, — що діється з єґомостем?
— Ага, ага, — підхопили господарі. — Ото, а ми й забули. Адже кажуть, що з єґомостем щось сталося. Ходімо до нього подивитися.
— Це що інше, — промовив війт. — До єґомостя можемо йти.
Адась хоч добре чув усю оту розмову і в душі мало не тріскав з лютости, та проте вдавав, що не чув нічого, і захотів грати розпочату ролю як можна найдовше.
— А що там? — скрикнув він оп'ять грізно, обертаючись до людей. — Ви ще тут чогось чекаєте?
— Та ні, прошу ясного панича, — мовив війт уже сміліше. — Ми до ясного панства нічого, борони Господи!
— Ну, а чого ж тут стоїте?
— Та ми вже йдемо.
І всі чотири пустилися йти, але не у хвіртку, а вигоником на панське подвір'я.
— А куди ви сюди йдете? — бліднучи на лиці, спитав Адась.
— Ми хочемо до свого старого єґомостя подивитися, — казав війт, кланяючися йому з лукавою чемністю.
Аж тепер, бачучи, як панич то паленіє, то блідне, міниться на лиці та затискає зуби, як якийсь несупокій кипить у його нутрі, війт почав догадуватися, що тут таки мусіло статися щось негоже, а при тім щось таке, що пани раді б закрити перед їх мужицькими очима. Ще перед хвилею такий несмілий і нерішучий,
