Не дадуть вони спокою, Шепти, чорнення, доноси В небі попливуть рікою; Будеш мати тут протести І соборчики й обиду, — Вигризуть мене із неба, І тобі нароблять стиду. А нарешті — вибач, Боже, — Не кортить мене до раю; Твоїх розкошів небесних Я, їй-богу, не бажаю. Не кортить мене ні вічний Серафимський спів похвальний,— На такі високі співи Я зовсім не музикальний; Не кортять мене небесні Псальми, гимни й акафисти,— В їх бомбаст ану ж я схочу Підпустити зойки й свисти? Та й твої співці й поети Не зовсім мені до реч', Починаючи Давидом, А кінчаючи Львом Печчі. Та й компанія, Твої ті Херувими, Серафими, Шестокрилії почвари — Що мені балакать з ними? Та й апостоли і учні, Корифеї всі небесні, Як поглянуть ближче, Боже,— Страх вони не інтересні. Сам Петро, чого він вартий, Що Христа в біді відрікся! І весь збір їх, що в годину Скрути в страху геть розтікся! Або ті твої аскети Сухоребрі та немиті. 266
