вложила в душу. Були готові згірдно відіпхнути і потоптать найвище і найкраще з всього, що ти дала нам, мамо, те, чим святе, високе і величне життя людськеє. Смієшся, мамо? Ти добре знаєш, це не може бути, це лиш хвилина боротьби, зневіри, яких ти бачила вже мільйони. Ти добре знаєш: ми твої діти, слабі, нікчемні і капризні діти, і трошки рознервовані над міру, та все ж твої і рідні й найлюбіші, і мусимо тебе любити, мамо! І хоч цікавим оком піддивились твої- слабі й негарнії місця, і здерли маску святости з лиця, розвіяли рожевий, поетичний туман, що ти вкривалась ним так довго, пізнали зблизька твій варстат, пізнали, як господарюєш ти,— то за старим туманом поетичним ми тисячі таких красот відкрили, таких чудес і чарів, що серце й ум в них тонуть, як у морі. І—що найвище—ми самих себе відкрили І Відкрили власну душу, заглянули в варстат своїх думок, свого чуття, бажання і змагання. І там твою пізнали руку, мамо, твої закони. В тих снах пустих, в ілюзіях відвічних 158
