Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 19. Переклади (1960).djvu/173

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка ще не вичитана

Що слух глушать, ще гірше баламутять ум. Спішім ув Ад! Пішла поважним ходом вже Туди цариця 1 Ми, як слуги вірнії, Безпосередньо по слідам її спішім. Знайдем її при троні Недосліджених. Хор. Царицям, певно, всюди добре, Навіть ув Аді старшують вони, Гордо, в компанії рівних собі, Із Персефоною щирі товаришки. Але ми на тих безмежних Асфодельових лугах1 Лиш хіба стрункі тополі Та безплодні верби маєм За товаришки! Яка ж нам Там приємність пискотіти, Мов ті лилики, шептати Сумно, важко, наче мари? Провідниця хору. Хто не здобув ім'я і благородної Не має волі, той є елементів часть. Ідіть! А я цариці вслід. Окрім заслуг І вірність запевня нам особистий бит 1 2. Відходить. 1 Асфодельос — підаемна ріка. 2 Ґете висловив тут своє „вірую": тільки невпинна праця, піднята з благородними намірами, а надто вірність і постійність, запевняє нам ім'я і безсмертність. У кого нема тих заслуг, той по смерти вертав назад на лоно природи, робиться частиною її елементів. Це показує він символічно на хорі, котрий по відході Панталіс тратить людську особистість і переміняється в елементарні божества — одна часть у Дріяд (Німфи дерев), друга в Ореад (Німфи гір і скал), третя в Наяд (Німфи рік), а четверта в незвісні грекам божества винограду. Малюнком винобрання і пія- тики кінчиться драма, немов символічним показом на ті оргії, в яких утонула сила старинного світу. 172