Це заболіло мене,— почув я уразу; тим більше Жалував я, що вони знехтували цю добрую волю, Що мав до них я, найбільш до найменшої з них, Маріянки. .215 Отак пішов я до них у останній Великдень у гості, Вбраний у сурдут новий, що тепер там висить у шафі, І уфризований був, як і всі паничі містовії. Скоро лише я ввійшов, вони в регіт усі, я, одначе, Цього до себе не брав. При п'яніні сиділа Мар'янка, 220 Батько присутній був і слухав рад, як співали дівчата, 1 одушевлений був та в гуморі. Я слухав, *а дещо Не зрозумів, що було в тих піснях, лиш багато співали Там про Паміну якусь, та й іще про якогось Таміна *. Тож не хотячи німим буть між ними, коли вже скінчили, 225 Я запитався про текст, хто такі ті обидві особи? Всі замовчали на це і всміхнулись, лиш батько промовив; „Правда, приятелю мій, що ти знаєш лиш Адама й Єву?“ Тут уже порснули всі, і засміялись вголос дівчата, Реготались паничі, а старий аж за пузо держався. 230 3 сорому я опустив капелюх, а хихотання тихе Далі тривало, хоч щось вони там і співали і грали. Зі стидом додому я втік і вернувся ображений дуже, Сурдут у шафу поклав, а волосся геть розкучерявив Пальцями та й присягнув не вступать більше в тії пороги, 235 І мені й досіль не жаль, бо гонорні вони та без серця. І зачуваю, що в них я ще й досіль зовуся Таміно“. Мати сказала на те: „Та не слід тобі, сину, так довго Сердиться на дітваків, бо всі троє іще вони діти. А Маріянка не зла і до тебе була все прихильна: 240 Вчора про тебе мене ще питала. Ту взять ти повинен!“ Але, подумавши, син відказав: „Ні, не йде! Ця зневага Надто глибоко в серце в'їлась мені. Нізащо не хтів би Я при клявірі її ще раз бачить і спів її слухать'1. Але зірвався отець і промовив гнівними словами: 245 „Мало потіхи мені з тебе, сину! Я все говорив це, Як лиш до коней ти мав і до праці пильної охоту: Те, що в заможніх людей роблять слуги, й ти робиш, А рівночасно отець мусить жити неначе без сина, __ Щ° би на славу йому показатися вмів між міщанством, а К меНе ** мати твоя ще колись пустим словом дурила, /ік тобі в школі не йшло, ні читать, ні писать, ані вчиться Іак, як це іншим ішло, і ти все засідав як останній. А вже ж; це все так бува, коли в серці свойому не має Почуття чести юнак і не хоче зістать чимось вищим, 1 П зміно і Таміно—любовна пара героїв а опери Моцарта „Ч іродін іа сопілка" 195
