Мало таких і свята й світовая історія знає. Бо, хто у днях цих прожив хоч би тільки учора й сьогодня, Той прожив довгі роки; так тісняться в нас всякії події. Як лиш трохи назад спом'яну, то здається, вік довгий 235 Понадо мною пройшов, а проте, ще не вигасла сила. О, ми можемо всі порівняти себе з тими потрохи, Що їм в годину тяжку появлявся в огнистій купині Бог; появлявся і нам він нераз у вогнях та у хмарах“. Та коли парох потім захотів розмовляти ще далі, 240 Знати бажаючи все, що притрапилось старцеві й людям, Шепнув аптекар йому з-тиха, в ухо слова ті прудкії: „ви тут балакайте з ним і зведіть на дівчину розмову, Я піду обходом, та пошукаю її й поверну, Скоро лиш тільки знайду“. На те парох кивнув головою,— 245 А через пліт і сади та стодоли поплівся аптекар. VI. КЛІО Кінець століття Як пан-отець запитав у начальника вигнанців бідних, Що потерпіли вони й відколи вже їх прогнано з дому, Мовив на теє старий: гНе короткії наші терпіння, Бо ми всіх літ тих страшних скоштували гірку тую чаш/, 5 Тим іще гіршу, що нам відібрали й найкращу надію. Не заперечить ніхто, що піднялось у всякого серце І свобідніше в грудях била кров, мов обновлена й чиста, Як там уперве засьяв яркий промінь від сонця нового, Як пішла вість про права чоловіка, що спільні всім людям, 10 1 про святу свободу і так само про рівність похвальну! Кожний тоді сподівався для себе сам жити; здавалось, Спадуть кайдани старі, що краї многі досі в'язали, Щезне пановання всіх самолюбів і здирства й неробства. Чи ж не гляділи тоді всі народи у днях тих бурхливих 15 На ту столицю, що вже була здавна столицею світа, А тепер більш, як коли, на ім'я те собі заслужила? Чи ж імена тих мужів, що слова ті окликали вперве, Рівні не були тим всім найславнішим, що сяють як зорі? Чи ж не росла в ті часи у всіх сила й душа і відвага? 20 Ми ж, як сусіди, були самі перші вогнем тим огріті. Потім настала війна й походи зоружених франків Стали зближаться; вони, як здавалось, несли тільки приязнь. 1 несли справді, бо в них були душі високі й свобідні, 210
