К а ї н. А як він знав, що я так радо стану Палити жертви, як ось він день-в-день, Покірно схилений — тота покора То більше страх, ніж честь,— то підла штука, Щоб окупити ласку творця! А д а. Він добре робить. К а ї н. Ні, Найже си1 й жертвує! У мене ніщо жертвувать. А д а. Плід земний, І свіжі парости й пречудні цвіти,— Се все для Господа приємна жертва, Лиш принеси її з скрухов, смирним серцем. К а ї н. Я мучився, орав, копав і піт лляв, Як Він закляв; чого ще хоче в мене? За що коритись? Чи за боротьбу З природою, заки вна хліб ми дасть. За що му1 2 дякувати? Чи за те, щ о—порох, рийсь н поросі, аж сам Знов в порох змінюсь? Я нічо! кой3 так, Пощо ж фалшивить ще за те „нічо“, Й чинитись, що мій біль для тебе милий? А скруха за що? Чи ж гріх батька мого Вже не відкуплений всім нашим горем, Чи не буде відкуплений аж надто Тим морем горя, що жде рід Адамів? 1 Си—собі (діялект. форма). - Му—йому (діялект. форма). 3 Кой—коли. 86
