в такій ласці з Олексою, що ся все село дивує.”
Це мене зовсім збило з пантелику. Тим дужче я ждав завтрішнього дня, щоби побачити Олексу.
Але ще тої самої днини вечером Олекса довідавшися, що Мирон зо Львова приїхав, прибіг до мене. Я вже повечеряв і саме щойно йшов спати до стодоли, коли побачив Олексу, ідучого горі берегом своїм звичайним повільним, твердим поступом. Його низька трошки підсадкувата cтать, довгі жовнярські вуса, великі, сірі очі і те напівдобродушне, напівїдко насмішливе лице, що тепер з ласкавим усміхом було звернене д'мені, все те живо прикликало в моїй пам'яті давнього Олексу, молодого жвавого урльопника[1], котрий мене малого носив на руках понад річку, де тато небіжчик із другим Сторожем ловив риби.
— А прецінь раз, прецінь! — говорив повільно Олекса, підходячи до мене.
Ми привіталися.
— Що ж ти, брате, на нас загнівався, дуже щось довго межи панами бувши! — сказав він, а на лиці його мигнув їдкий усміх.
— Та, — відповів я, — що ж робити, брате, коли мене пани так полюбили, що й на світ дихнути не пускають!
— Ага, видно! — сказав Олекса.
— Якось то ми, Сторожі, — не маємо в них ласки, — замітив я.
- ↑ Урльопник — салдат, що приїхав у відпустку.
