шився би в тій страшній безодні. Конечно, роздражнена Андрієва уява додавала тут багато лихого та недоброго, малювала йому сироту безбатченка, попихача у всіх, кому тільки він попаде під руки, забитого і затоптаного від малечку людською погордою, не зазнавшого на своїм віку ні радощів, ні щирости, ні любови. А тим часом воно було хоч і правда та не зовсім. Були й у Бовдура хвилі щастя і любови, були й у нього товариші щирі, такі ж безвихідні бідолахи та сироти, як і він, — ну, та все це тепер припало густою верствою здичіння і забуття і думка його, мов заклята, вертячись між пушкою баги та куснем хліба, не сягала дальше ні в минулість, ні в прийдість. А панам «інспекторам» неквапно діялось випускати його, — тож і сидів Бовдур, забутий Богом і людьми, сидів та пух і гнив живий, забуваючи про все, що колись окружало його на світі, набираючи з упадком сил чимраз більше відрази до праці.
— То він жиє самим хлібом? — спитав Андрій у діда.
— Самим сухим хлібом, от уже шість місяців. Та й то так жиє, що як пішле рано купити того хліба за 14 кр., то візьме його перед себе та й зараз з'їсть увесь дочиста, а відтак чекає аж до другого дня, а ні, то просить от цього дурного бойчука, щоби йому вечором дав кусень хліба, розуміється, на вічне віддання…
— Ну, і він ніколи не виходить із цієї цюпи?
