сопів, дуючи дим з рота просто до стелі. А Андрій за цілий той час стояв коло стіни край дідового ліжка, держачи перевішене на руці своє пальто. Ноги його боліли і тряслися, але він не міг перемогти себе, щоби сісти денебудь у тоту нечисть та нехар, котрої гидився. Не можучи встояти на місці, він почав ходити по казні, протискаючися між ліжками і людьми, що лежали на землі, хоч і так не міг зробити більше п'яти-шести кроків. Усі погані та сумні факти арештанського життя, що разом, мов з відра жбухнули на нього, морочили його голову, неслися в його думках якоюсь сорокатою, безладною і скаженою метелицею. Вся нужда, вся погань, усе зіпсуття окружаюче його в тій тісній кліті і поза її стінами, по всім світі, на дні цілої людської суспільности, на котре й він тепер чувся зіпхнутим, ціле це людське горе своєю безмірною ваготою налягло на нього, обдало його широкими, ціпкими своїми огнивами, заглушило в його душі його власне пекуче горе.
А там за стінами цієї поганої кліті, на подвір'ю залитім сонцем і вибрукованім гладкими плитами реготалися голосно і здорово поліціяни, граючи в «кікса»[1]. До середини чути було удари палестри о «кічку», чути було сміхи та спори, крик якихось чередників, переймлених на дорозі враз зі стадом волів та загнаних на комунальне подвір'я. Чути
- ↑ Кікс — гра в карти.
