— А я тобі що маю робити, сатано! Най тобі той робить, що по смереках дереться, не я!…
Андрієві страх прикро було слухати цю сварку. Він почав тихомирити діда, а далі видобув з кишені добрий кусень хліба і подав його Бовдурові, кажучи:
— Ну, на, та повечеряй, коли голоден. Це ще мені з дому лишилося, але де мені тепер їда в голові!
— Е, пане,— сказав дід Панько, — нащо ви роздаєте хліб? Не тепер, то за годину або й завтра рано схочете їсти, а принесуть не швидко.
— Ні, ні, не зголоднію, — відказав Андрій, — хоч і зголоднію, що чень видержу, аж принесуть.
— А маєте хоч за що післати?
— Є, є. Маю зі собою п'ятьдесят ринських; то я взяв завдаток від того, до котрого їхав; прийдеться з тих грошей дещо трохи минути, хоч вони, правду кажучи, не мої.
— Ну, та певно, в такій пригоді то чоловік мусить рятуватися, як може, — сказав дід Панько.
А тим часом Бовдур дивним, страшним поглядом дивився на Андрія. Він ще держав у руці його хліб, не дякував, не говорив нічого, але здавалося, немов це Андрій дав йому не кусень гарного, пшеничного хліба, а розпалене залізо в руку, так скривилося ціле Бовдурове лице, такий якийсь дикий, неописаний вираз прийняло воно. Чи біль, чи жалоба, чи подяка виражалися так на тім лиці, — це годі було розміркувати, та й арештанти не
