Люди гомонячи поперли на Микитичову обору, але ще не вспіли ввійти в лісу, коли назустріч вибігла розхрістана та задихана Анна і крикнула тривожним голосом:
— Люди добрі, будьте ласкаві, біжіть у ліс, шукайте. Вона десь над Глибокою дебрею в яличках! Ледве признався той бахур поганий. Біжіть, людонькове, біжіть, адіть, яка туча надходить, ще де біді смерть буде, та потому скажуть на мене, що я вигнала її з хати!…
Баби обступили Анну і зачали з нею щось шептати, а чоловіки відразу побігли в ліс шукати за Напудою. Мене мама потягли до дому.
Не минула й хвиля від заходу сонця, а вже на землі залягла така пітьма, що я, виглядаючи з хати крізь шибу, бачив саме стільки, як коли б шибу знадвору обліпив смолою. Тільки вихор завивав поміж углами та шарпав китиці з причілків хат. Хвиля від хвилі лопотіли грубі дощові краплі в вікно. Блискавки кривавим світлом пороли пітьму, а громи потрясали хату, повітря й землю.
— Йой, господи, що за страшна буря, — сказали мама, прийшовши знадвору до хати. — Щось лихе буде. Я виразно чула, як під Микитичовим дубом щось стогне, але так жалісно та страшно, що мені волос угору пішов.
В тій хвилі блискавка запалала на небі, загуркотав грім і з великим лускотом влетіла служниця до хати.
— Матінко Христова, — скрикнула вона ледве дух переводячи, — то певно щось
